Холодне серце

*індивідуальний сеанс психо- та кріотерапії*
 

Довелося підслухати фразу колись випадково,
Ніби осінь – пора перелітних птахів і повільної мови,
Буцім тиха природа, віддавши життю данину,
Під промінням високого Місяця сходить в труну.
Їжаки та ведмеді, допоки зима не настала,
Облаштовують нори й барлоги, нагулюють сало,
Лиси нишпорять лісом, у кожного – хмара турбот.
Без роботи не біга ні заєць, ні вовк, ні єнот.
І таке все врочисто-прощально-сумне,
Що про це вже утисячне варто складати сонет.
 
…Тільки от, скаламутивши осад з найглибшого дна,
Вир історії крутить над нами гібридна війна.
Схарапуджено-збурені води стоячих боліт
(Що, бувало, й давніше ніхто не ходив ними вбрід),
Повиносять на гору, обтрусять від тьмяних пісків
Легіони гризот, що дрімали собі з правіків.
Розлетяться гризоти, як друзки тролЯчого скла,
Розійдуться між люди шматками банального зла,
Досягнуть стратосфери, заповнять собою ефір,
Чорноротими текстами ляжуть на білий папір,
Поспихають святині, наставлять натомість мамон,
Через радіохвилі залізуть мені в телефон,
Розповзуться у постах і коментах серед рядків,
Спричиняючи напади гніву і срач з матюків,
Прихопивши граблІ – ворожнечу «цукерки» й «коси».
 
… Затуляючи вуха, продовжую чуть голоси,
А заплющивши вуха, дивлюсь нерозбірливі сни:
Продираюсь крізь хащі, щосили гепнувшись вниз;
Інша мить: як картинки із калейдоскопу,
Споглядаю вдоволені пики Гєпи і Допи;
Ще за хвильку тримаю ракету в руках –
Ту, що нею, напевно, стріляють із ПЗРК;
Потім снайпером влучно поцілюю з даху й вікна.
Так обличчям пітьми зазирає в зіниці війна…
 
Не вичерпуване інфо-лайно ані глеком, ані відром,
Бо вервечка брехні довжелезна, як шлях на пором.
Поскидавши в смітник мережеві плітки та спами,
При здоровому глузді збираюсь сяк-так із думками.
Розпустивши волосся й посьорбуючи узвар,
Промовляю собі «Отче наш» чи «Аллах акбар»,
Чи мугикаю в ніс «Аум шрі», чи тягну «Харе Крішна»,
Щоб на дрібку стлумИти печаль, сьогоденну й торішню.
У скорботній тривозі, заручниця в чорному тілі,
Практикую знешкодження моху «червоної цвілі».
І тоді, як країна скидає кріпацтво з горба,
В унісон намагаюся вигнати з себе раба.
 
Власне, тут би й злетіти Ікару до хмар,
Та, крім сили тяжіння, існує й гірший тягар.
Пропустивши крізь себе, у себе цей біль і щем
(Бо не в змозі сховатись за непроникним плащем),
Їдеш дахом, впадаєш у паніку й метушню,
Підливаєш олії до внутрішнього вогню.
Через ризик появи синдрому-неврозу-психозу
Ти готовий тікати до мушлі анабіозу,
Проклинати стовпи землі і махнути рукою на плани,
Залягти під ковдру з мігренню, хильнувши дурману.
Ошалілий з безсилля і злий на усіх бюрократів
(Хоч місцевих, хоч зарубіжних сеймів-сенатів),
Заповзаєш до власного лігва, до теплої буди,
Витираєш зі впалих щік поцілунки Іуди,
Із нутра викорчовуєш пам'ять про імена,
Що по той бік світла креслять чужі письмена.
Не подібні у вас траєкторія, серце, профіль.
І давно їх гуртом і вроздріб придбав Мефістофель.
Мерехтить в очах від поранених і контужених.
Руки зв’язано. Простір маневру звужено.
Вільних духом шукають загони каральні.
Документи угод про мир – лиш папір для вбиральні.
Поки в когось бенкет, інші б’ють у набат.
Хтось іде у народні трибуни, хтось – на парад.
Хтось вали і мури готує до оборони.
Та порядок денний формують уже перегони.
Знову йдуть стороною санації та реформи.
Відкладають на післязавтра стандарти й норми.
Міністерства шкідництва небойові генерали
Чинять так, щоб здавалось, що «все пропало».
Тут – рука ляльковода, там – безнадійна глупОта.
Популіст задає політичну погоду і моду.
Нарікає народ, що бракує державників-ґазд.
Тимчасово у Данії нашій не все гаразд.
 
… Увібравши в себе ці щоденні помиї,
Щонайменше хочеш мерзоті скрутити шию.
Пропонують, як варіант, - на кілок саджати  -
Багатьох же «вельможних мирян» не лякають ґрати:
Вранці взолОтиш руку сліпій Феміді –
І вертайсь на роботу, голубе, вже по обіді.
 
… Щоб не луснула голова, запиваєш водою таблетку,
Шкандибаєш насилу до кухні чи туалету.
Пригадаєш собі, що в окопах і бліндажах
Зараз ті, що тамують твій відчай-страх,
Здобувають тобі комфорт дорогою ціною,
Не здадуться без бою, закриють своєю спиною,
Щоби ці абсурди, фарси і вати,
Зрештою, все ж вдалося перетривати.
День у день, на повторі кошмар, і так далі, тощо.
І – надія на близькість кінцевого пункту прощі.
А надворі ті самі осінь і падолист,
Що й роками ступали на землю цих сіл і міст…
 
Ну, і годі жувати шмарклі та множити стрес!
Не злетів ще із колій наш многостраждальний експрес.
Поки кожен, начхавши на втрати і соцпакет,
«Несприятливі дати» і «впливи темних планет»,
На класичні осінні шарпання й завивання,
На загострення розладів у гнітючий сезон завмирання,
На кошлатого «мІшку», котрий, як ведмідь з «Рукавички»,
Все руйнує, де влізе, – до розпачу миші й лисички
(Хоч би скільки вдавав бурмило із себе бурмістра,
З головою його видають сірники і каністра,
І занесено лапу на старт світової пожежі,
І роздмухану іскру транслюють он-лайн телевежі), -
Поки кожен, попри всесвітнє заціпеніння,
Проминальну зневіру, передчасне сивіння й змарніння,
Попри скандали й зойки, що линуть з екранів,
Пам’ятає про себе як «краплю у океані»,
Виринає з в’язких трясовин летаргії й прострації,
На холодних вітрах тверезіє, вмикаючи раціо,
Возить їжу, купує аптечки, копає рів,
Повертаючи цінність і сенс здевальвованих слів,
Ремонтує танки, лагодить автомати
І не думає навіть кудись звідсіля тікати,
Переказує кошти на військо і батальйони,
Замовляє лічильник для газу і водогону,
Економить на світлі, харчах і лахах
І поводиться, наче справжня суспільна комаха, -
Поки кожен знаходить в собі ці сили,
Доти фенікс, посталий з попелу, має крила,
А країна, народжена з крові і тисяч смертей,
Виростає й міцніє на ґрунті, немов Антей.
 
Що ж, на голову свіжу, з душею, як крига-криця,
Скалозубо жалІ покладу на високу полицю.
Як надійде відлига по цій затяжній зимі,
То, зігріті весною, відтанемо серцем самі.
 
Кругообіг триває. Пітьму розганяє свічка.
І Х@#ло, на бандерівське щастя, не вічне.
 
Та поки сняться карлику столиці,
Піду прочищу дідову рушницю.
 
Вересень 2014 року.
 
P.S. Навіяло статтею:
Олег Покальчук – Отмороженность.