Третій парадокс.

Мабуть я порушив якісь правила сайту і за це попередні  «парадокси» видалили зі списку ІМХО, поки я їхав з роботи додому. Та пусте, вони, здається, цікавили виключно мене, визвавши лише насмішки пари чоловік.
 
Але, завдяки склерозу, чи іншій хронічній хворобі, що впливає на пам’ять, тоді забув тему третього парадоксу: Порошенко, вибори і військовий стан.
 
Не голосував за нинішнього гаранта внаслідок того, що він до непристойності часто, навіть у політиці, змінював свою риторику. Тобто, довіряти його обіцянкам було б, принаймні, смішно.
 
Не вірив його перемозі в один тур. Та тоді любий був кращий за Януковича. І я мав надію, що новообраний президент зуміє очолити народний порив і відновити цілісність України.
 
Як типовий представник українського народу, я наївно гадав, що найперше, відразу після обрання, Порошенко повинен був взяти на себе відповідальність і запровадити військовий стан (хоча б у бунтівних регіонах). Довести, що в Україні є Верховний Головнокомандувач під орудою якого українська армія позаганяє сепаратистську наволоч назад в їхні нори.
 
Та побачив добровольчі загони, що воюють, в основному, за кошти простих людей з допомогою волонтерів і президента-дипломата, який руками і ногами відбивається від відповідальності всередині країни, зате, залюбки тусується закордоном.
 
Не применшую його міжнародних заслуг, але ж він президент України, а не Євросоюзу. Формально залишається невинним, коли гинуть свідомі громадяни країни в умовах невизначеності кінцевих цілей АТО.
 
Так ми добралися до самої казки. Моральний дух військових потихеньку спадає, а протестний рух зростає. Завоювання президентом Верховної Ради бачиться все більш проблематичним.
 
І ось, коли Порошенко побачить, що блок його імені не набирає потрібних процентів, він введе військовий стан (по просьбе трудящихся). Тобто, фактично зробить те, в чому зараз звинувачують його опонентів.
 
В такому разі виборів, звісно ж, не буде.