"И на обломках самовластья напишут наши имена!"

Один з "гасударєй імпєратарав рассійскіх", по-моєму якийсь Александр, порядкового номера не пам'ятаю, сказав, що у "Рассєї єсть два саюзніка - армія і флот". "Гасударь інператар" примітно не згадав народ. А чого його згадувати? Власне, у Рассєї-матушкі цього самого народу й не було ніколи. Були чітко структуровані по "табелям о рангах" "полезные люди" і все. Хто в мундирах, хто в "партікулярном платье" але цінність для Імперії завжди мала функція, а не людина, яка цю функцію виконувала.
 
У російській літературі вражаюче мало відводиться місця людині - попереду завжди виступає функція і обставини - сама особа майже завжди другорядна. Це Дюма навколо Д'Артаньяна закручує інтригу на всю Європу. Це Скотт описує хрестові походи через забрало Річарда Левове Серце і Айвенго. Це Гашек дивиться на величну трагедію половини світу очима хитромудрого Швейка, а Гоголь підпалює всю Україну навколо Тараса Бульби. Але нема в російських письменників нікого, хто може стати точкою, стовпом, колоною на якій, чи навколо якої, буде будуватись сюжет. І байдуже, що світ не помітив скромного капітана королівських мушкетерів Д'Артаньяна, що Британія не зовсім добре (сиріч з добром) згадує про Річарда з серцем лева, що Швейка й Тараса Бульби взагалі не існувало - вони, насамперед, особистості. Вони - ГЕРОЇ. Тобто ті, хто творить дію в невпинному спектаклі життя. Вони впливають на світ, змінюють його, моделюють його під свої цінності.
 
Байдуже, що це було не так, що це тільки видумка автора - ці абстракції впливають на розум людей і вимагають від них ДІЯТИ. Будь де, будь коли але - діяти. Російська ж парадигма історії й суспільного буття каже, що все намарно. Дія є привілеєм і прерогативою окремих індивідуумів, які, втім, самі по собі цінності не мають. Бо вони - функція. Цар, чиновник, генерал, юродивий, повія - в російськїй ментальній проекції це перш за все функція. Все, що є людського у цієї функції виступає ближче до фіналу, як правило, вдаючись до покаяння і самознищення. Російський колективний Печорін або має застрелитись або деградувати до ідіота, щоб його пожалів православний плебс разом з шизофреніком Достоєвським.
 
Страшна російська калька на душі зараз особливо помітна у нашій Вітчизняній Війні. В Україні орудують тисячі безіменних функцій: спецназівці, козаки, гополченці, гіркіни-стрєлки, бородаї-пушиліни, бабаї, та інші підараси в яких нема нічого людського. Вони з'являються нізвідки і пропадають в нікуди. Їх не народжує мама - їх викликає Путін. А Путін - це функція. Він не пердить сірководнем і не пахне фіалками - він безколірний і безликий, він фон з якого проявляються тіні неживих персонажів. Він тло, на якому помруть російські призовники 2013-2014 років. Бо навіть їх матері, мовчазно зустрічаючи цинки з порубаними рештками своїх синів, не скажуть, що їх забрала Україна. Їх забрав Путін. А Путіну вони віддали дітей самі. Вони їх ростили для Путіна. Вони живуть для Путіна. Вони дорожать Путіним. Росії нема - є Путін. І, якщо завтра прізвище зміниться - не біда. Функція залишиться - буде Шойгу з функцією Путіна. І російські матері віддадуть Шойгу решту синів, без пояснень, без ремствувань, без очікувань їх додому. Просто тому, що це - Шойгу. Бо так "надо".
 

Найдикішим для мене є ставлення Росії до своїх мертвих. Тисячі тушок розпухлого російського падла смердить у донецьких степах і матерям Росії не потрібні ці рештки. Вони не бачать у гниючих шматках камуфльованої плоті своїх дітей. Дітей забрав Путін. І тільки він знає, де вони і що з ними. І, якщо вони ніколи не повернуться додому, значить Путіну так треба. Російські матері не мають ані сумнівів щодо долі своїх дітей ані бажання якимось чином впливати на їх долю. Вони вірять, що їх сини, пішовши в армію, пішли в "увал" і там померли від серцевого приступу або нещасного випадку. Всім взводом. Разом. Знаєте чому? Бо так хотів Путін. Російські матері охоче віддадуть своїх синів. Вони їм не потрібні. Їм потрібна пенсія.
 
Я не уявляю собі, як поступили б наші матері, якщо б сини пропали в один день на території іншої держави. Мабуть, вони б знесли якийсь з печерських пагорбів. Вони могли б загинути але тільки тому, що їм було б важливо бути з їх дітьми. І поки російське падло тихо прикопують по обочинах доріг, українських героїв хоронять з тим салютом, якого ніколи не матимуть російські номерні тушки - над ними плачуть матері.
 
Українська війна має героїв і антигероїв. Українська війна має імена. Командири добровольчих батальйонів: Семенченко, Білецький, Береза, Мельничук. Волонтери: Бірюков, Доник, Ричкова. А чого вартий в інформаційному плані Коломойський з Філатовим? А Аваков? А Ярош? Навіть "бойовий підарас" Ляшко, навіть "шоколадний Петя" - за цими прізвиськами та прізвищами перш за все ЛЮДИ. Зі своїми перевагами й недоліками - люди. Це не просто функції. І ця війна - це війна індивідуумів з масою. Це війна Воїнів зі стихією. Бо з нашого боку Люди, а з протилежного - маса. Аморфна, страшна, смертоносна маса. Жодного обличчя. У нас навіть полонені - жорстко персоніфіковані. Чого варта Надя Савченко? Ви можете мені пригадати ім'я хоч одного полоненого з тої сторони? Попри те, що їх багато і вже є засуджені - ХОЧА Б ОДНЕ ІМ'Я? Просто полонені, як і мертві - зайва функція і вони не потрібні Путіну.
 
В історії вже були випадки, коли одна з воюючих сторін сказала: ім’я моє – Легіон. Зайве нагадувати, що та, неперсоніфікована персона ототожнювала себе з брехнею, а, навіть, була Батьком брехні. І коли Легіон зустрівся з одним – єдиним Воїном, чиє Ім’я ми памятаємо так добре, що не будемо згадувати намарне, то не знайшов нічого кращого, як принижено попросити вселитись в свиней і вчинити самогубство. Бо, врешті-решт така доля Легіонів – самовбитися за велінням начальства.
 
Запам’ятайте: зараз Народ воює з Масою, Люди воюють з Функціями, Сини Божі воюють зі Злом. Це не АТО і навіть не війна – це Армагеддон. І ми на правильній стороні. Бо ми не функції, а люди, не армія-і-флот, а народ. І ми маємо імена, які й напишемо на руїнах Кремля.