Почалось? Чи вже закінчується?

У повсякденному житті я дуже рідко спілкуюся українською - таке оточення. Також жодного дня у дитинстві я не провів у школі з українською мовою - так сталося. Але бажання бути українцем, скоріше за все підсвідоме, зробило своє діло - я можу, хай з помилками, не тільки розмовляти мовою, яка мені рідна.
 
  Вона рідна не по народженню, бо я народився в Угорщині у сім'ї радянського "окупанта", не по дитинству, яке я провів у країнах-таборах Варшавського договору, не по студентських роках, коли мене вчили спочатку у колисці світової комуністичної революції та потім у столиці великої країни робітників та селян не тільки дізнаватися про таємниці ворогів, яких тоді у СРСР було безліч, але й чому, як, якими засобами та за які гріхи я не можу, а маю!!! знищити половину населення земної кулі. I не по початковому етапу дорослого життя, коли в Україні я декілька років мав не опосередковане відношення до засобів наведення жахіття на весь світ.
 
  Вона мені рідна по маленькому селу на чорноземах Київщини з берегами у городах, з вишнями та яблуками, що квітнуть біля кожної хати, з ставком, оточеному очеретом, де можна не тільки пограти в квача у спеку, але й наловити карасиків, яких тобі потім приготують у сметані, в яку можна встромити велику ложку i вона там не рухатиметься, з теплим вечірнім молоком з хлібом, що випечений сьогодні у печі, та таким запашним, що найкращі шеф-кухарі усього світу не здібні знайти слів, щоб дати опис його смаку, хоч трохи наближений до дійсності i який запам'ятаєш на все життя, з ластівками, зробившими своє гніздо під стріхою сараю у якому крім мукаючої зранку корови та пари здоровенних хрокаючих кабанчиків, оселилися зо два десятки курей, підводячих такий гвалт після кожного знесеного яйця, що собака затуляв лапами вуха у будці i не мав нічого проти бовтающихся у його мисці з водою каченят, з страшними та поважливими індиками, які на ніч обирали собі гілки шовковиці, з горищем хати, де проміж мішків з пшеницею, кукурудзою, гречкою та соняшником ловить мишу сірий котяра, стрибаючи неначе тигра по скелям, з людьми, які гуртом за дві суботи та дві неділі не тільки зведуть сарай на всю худобу з літньою кухнею i горищем у яке влазить шалена кількість соломи, а ще й зроблять тобі з звичайнісіньких дошок ППШ, який важко відрізнити від справжнього, i за все це треба розрахуватися чотирма обідами на всіх робітників i сусідських хлопців-"помічників" та одною вечерею, більше схожою на весілля на пів села, з пареними варениками з вишнями, які в одній руці помістяться тільки у Гуллівера, з баштанами повними солодких кавунів(хто не встигне бути пошматованими до восени, опиняється у діжці у погребі) та динь, з лелеками посівшими гнізда біля кожної другої хати та ведучими абеткою Морзе тільки ім відомі бесіди про оточуюче життя.
 
  Це тільки мала крихта спогадів. Але вона, на моє розуміння, висвітлює основні риси того, що запам'ятовується кожній дитині. Вона закладає у нас таке поняття, як Батьківщина. Це те, що не аби як допомагає нам ототожнювати себе з рідною країною, що робить нас приналежними до одного народу, однієї нації, відчувати себе українцями.
  Але все це я збагнув не одразу. Спочатку я стикнувся з тим, що все те, що вкладалося мені у голову на протязі багатьох років i мало сприйматися беззаперечною істиною, м'яко кажучі, не зовсім відповідає дійсності. Наполеглеве намагання дiзнатися(я мав тодi допуск не тільки "ДСП", а i "СС" з примітками "ХВ", ще й робота над КТН) хто більше каже правду призвело до приголомшливого висновку - ми живемо у "Задзеркаллі". Так припинилося існування мене, як радянської людини. Потім, коли я вперше почув "Україну" у виконанні Петриненка на його концерті, СРСР ще був живий, я вже не мав жодного сумніву, що я Українець.
 
  Постає слушне питання - заради чого це все написано?
 
  Мабуть тому, що після всіх подій у Київі ми мали надію, що миттю все змінється на краще. Але так не бува. Навіть людина, яка довго і важко хворіла, не здатна одужати після перших пігулок. Це кропітка, довга та невдячна(на перший погляд) робота. Не кожний фахівець не тільки не взмозі фахово виправити ті помилки, що накопичувалися роками, але у першу чергу не має моральної сили, духу, волі виконувати цю роботу. Я не лякаюсь звинувачень у пафосності, приналежності до якогось з політичних таборів, але на таку роботу здатні тільки "камікадзе". У тих умовах, як внутрішніх, так і зовні вони дуже швидко можуть згоріти без нашої підтримки, яка їм вкрай потрібна. І тоді може статися, що ми вже багато років, якщо не ніколи, не зможемо вибратися з цієї прірви. І щось мені підказує, що у нас є великі шанси зробити це. Пояснюю чому.
 
  Ми не взмозі робити висновки, нам це ні до чого. Ми вийшли з хащів на шлях, який може докорінно змінити країну. Але разом з нами на цей шлях потягнувся весь бруд, який ми збирали поки блукали. У цьому бруді оселилась безліч паразитів різного розміру та здібностей. Замість того, щоб почати рухатись по дорозі і позбавлятися від бруду, спочатку великого і помітного, переходячи на менш дрібних і замаскованих потвор ми всілися на узбіччі з повною впевненостю, що само відпаде, бо головне, на нашу думку, - хащі - ми подолали. Того, хто блукав разом з нами і кого мі не завжди бачили попереду не тому, що воні ховалися за наші спини, а можливо, не питаючі нас, шукали інші греблі та стежки, відходячі у різні боки, а можливо і ми їх кидали на призволящє, не розуміючі, чому і заради чого вони не скоряються долі і вперто продовжують вести хоч якусь боротьбу з обсівшими навколо слимаками та гнусом, а зараз намагається повести нас далі ми звинувачуємо у зраді тих, хто не вийшов на це узбіччя і хто загинув не заради них, і що серед нас є більш вправні сучкоруби та гатильщіки гребель, яких ми весь час бачили у нашому натовпі. Проте тих, хто закликає нас не слухати виявлених ворогів, а дочекатися коли хтось може і підбере нас і довезе у омріяне майбутнє, ми з усією повагою слухаємо, забуваючі про їхнє слимацьке минуле. І доки ми чекаємо та сперечаємося, нікуди не рухаючись, паразити, які повідвалювалися на останніх кроках, починають наздоганяти нас та займати тепленькі наші шиї.
 
  Ми пам'ятаємо тільки сьогодення, наші спогади не йдуть далі емоцій та вражень. Ми не відчуваємо та не орієнтуємося у причинно-наслідкових зв'язках. А їх накладення на часову сітку взагалі для нас невідомий всесвіт. Ми не хочемо усвідомлювати, що все шо сталося на Майдані, це тільки маленький, але перший(і тому великий) крок. І якщо ми не підведемося і не зробим наступні, це буде стане останнім кроком у прірву. Ми маємо знати, що це буде важкий, болючій шлях. Крокуючі, ми повинні вчитися мислити не шлунком, а розумом. Все бачити і все пам'ятати. І тоді через багато років ми, а може й наші діти вийдуть на велику автостраду і будуть рухатися  паралельно, а може і обганяючі, тих, хто у часи СРСР був нашим запеклим ворогом.
 
  А хто казав що це буде скоро? І я став Українцем не за один місяць.