Нема слів, одні емоції...

Я не розумію, як можна далі робити вигляд, що нічого не відбувається?
 
22 січня незаконе воєнізоване бандформування "Беркут" вперше за всю історію протистояння застосувало вогнепальну зброю! Вони вбили щонайменше шестеро осіб! Кільком десяткам повистрілювали очі, назавжди зробивши їх інвалідами! До сьогодні десятки зниклих безвісти!
 
І що ми бачимо?
 
Опозиція ходить на перемовини до яників і здає захоплені обуреними людьми ОДА. Губернатори, як ні в чому не бувало, заходять на свої місця і здихають з полегшенням - можна далі спокійно красти.
 
Євросоюз в стоп’ятсотий раз заявляє про неприпустимість насильства, і запевняє, що санкції "ще не на часі". Цікаво, що ще повинно статися, щоб вони нарешті стали на часі? Ну звичайно ж, награбоване в українського народу яники вкладають в їхні банки, в їхню економіку, то з чого б їм пектися про якість там убивства демонстрантів? ЄС ж то в плюсі.
 
З інформаційного простору зникає інформація про загиблих. Таке враження, що вони вже через місяць стали нікому непотрібними. Всі говорять про те, що треба шукати з ПР компроміс, що треба вдосконалювати Конституцію, призначити нового прем’єра, проводити круглий стіл... А про тих людей, які віддали своє життя за справедливість, часу говорити вже не залишається.
 
Мені одному здається, що це якийсь сюр? Складається враження, що ми всі стали другорядними героями якогось похмурого твору Франца Кафки, який доходить до свого остаточного трагічного фіналу, і от-от перейде у повну душевну пустоту, безвихідь, розпач...
 
Я мабуть сплю... Ущипніть мене...