Дід Данило і Ковпак - 1 (із циклу оповідань "Моя історія совка")

Частина перша: Дід Данило
 
Світлій пам’яті прадіда Чухрая Данила Івановича, справжнього українця із незламним козацьким духом,  присвячується
 
Вступну частину читати тут
 
Почну із одного незначного зауваження.
 
Чухрай Данило Іванович, хоча і був якимось далеким кровним родичем, рідним дідом і прадідом нам із батьком не доводився. По цій гілці він був лише вітчимом вітчима мого батька Семиволоса Віталія Михайловича. Але і батько, і я певний час росли і виховувалися у нього під крилом. І до самої смерті  мій тато вважав Данила Івановича за батька, а я і досі вважаю його за справжнього діда. Тому і надалі він буде у мене дідом Данилом.
 
Як тільки-но я чую в телевізорі самозневажливі просторікування різноманітних політиканів чи політологів про ницість української політеліти, або ж потрапляю в коло дискусії на схожу тему, у мене перед очима тут таки вимальовується фантасмагорична відеокартинка.
 
Буцімто один із клонів політ-шоу імені Савіка Шустера веде, а точніше розганяє її головних учасників, мій покійний дід Данило Іванович Чухрай.  
 
Розгонить по-дорослому, по-козацьки – шаблюкою та канчуком.
 
Перелякані політбомондівські персонажі врізнобіч втікають, гублячи в цій січі, хто голову, хто руку, хто язика.
 
Крові, втім, немає. Замість неї, із ран розсипаються: чомусь блідо-блакитні грошові купюри; слова та знаки оклику, котрі, поєднуючись у якісь несподівані гасла на кшталт: „Бандитам краще життя вже сьогодні!”, „Міліція порожняк не гонить!”, „Донбас з народом!”, тут таки ж літерними конфетті осідають на плечі публіки; випурхують на волю ластівки, лелеки і ще якісь пернаті; повільно планерують на підлогу гвоздики та троянди; гучно брякаються об подіум підкови , серпи із молотками та боксерські рукавиці; весело надувними кульками підіймаються до верху  пульсуючі сердечка, але, тільки-но розпочавши рух, несподівано гучно лускаються, та використаними презервативами гидотно гепаються біля дідових ніг...  
 
По завершенні екзекуції дід Данило величезним, як кущ віником вимітає усе це сміття кудись за студійні куліси, а опісля рекламної паузи, знову з’являється обійнявши за плечі явно засмученого Шустера. Дід заспокоює іноземну медійну акулу : „Ти, брате, дуже не переймайся – не варте оте усе лайно, навіть твоїх переживань. Давай краще хильнемо оковитої”.
 
Вони сідають за стіл, із-під нього дід витягає на поверхню закорковану кукурудзяним качаном чверть самогону, пару гранчаків, кусень домашньої ковбаски, цибулину та хлібину. Покраявши прямо шаблюкою їжу, він наливає в гранчаки самогон, підіймає один з них, неквапливо цідить в бік Савіка „Будьмо!” і вихиляє горілку. Його партнер теж випиває і вони тихо співають: „Цвіте терен, цвіте рясно, тай цвіт опадає...”
 
Якщо в когось виникла підозра, що автор, використовуючи примітивну алегорію, намагається показати, як простий народ може розібратися із нашою політелітою, то він помиляється. Тому що, наш народ, як це не сумно, у своєму загалі на щось схоже зараз не здатний. Тому що, як по Висоцькому, «настоящих буйных мало, вот и нету вожаков…».
 
А от окремо взятий дід Данило – здатен був учинити таку січу, позаяк був ОСОБИСТІСТЮ здатною на ВЧИНОК,... ...судіть самі.
 
Відмахавши шаблюкою громадянську спочатку за Махна, а потім у Другій Кінній за червоних, він повернувся в рідне полтавське село Пісчане. Після 34-го це село із радянських мап просто зникло. А щезло не тому що вимерло у Голодомор 32-33 рр., а як раз тому, що його мешканці уціліли.
 
Будучи головою колгоспу, дід ще в 32-му його розпустив. Зерно роздав безпаспортним односельчанам, більшість із котрих обзавівшись, не без дідівської участі, замість паспортів сільрадівськими та колгоспними довідками розбіглись радянськими просторами переживати важкі часи.
 
Багато хто із них із часом повернулись на батьківщину, але оселитися їм довелось в інших сусідніх селах, переважно в Нових Санжарах, позаяк більшовики Пісчане просто зрівняли із землею та викреслили його назву із географічних атласів. Сам дід Данило доживав дні свої теж в Нових Санжарах, де в 1988 р. на 90-му році і помер. На похоронах діда в останню путь проводжали не тільки колишні його односельчани, котрі позліталися з усіх совкових усюд, але й усі Санжари.
 
Одного цього дідового вчинку вистачило, аби назавжди залишитися в пам’яті людській.
 
Але дід Данило по-козацьки щедро накурочив за свій вік усякого різного на десяток біографій.
 
Подавшись услід за односельцями перебувати лихі часи подалі від рідних місць до далекої рідні на Сумщину, дід за виправленими на чуже ім’я документами влаштувався лісничим і до самісінької війни практично безвилазно прополював та прорибалив в щедрих на дичину та озерну рибу Тростянецьких лісах.
 
Правда, одну, так би мовити бойову, вилазку він таки здійснив.
 
В 1937-му році отримавши із нагодою звісточку від дружини, котру дід від гріха відіслав заразом із дітьми до її родичів спочатку в Харків, а потім в село Довжик Золочівського району, він вирішив забрати родину до себе в лісництво. Тим паче, що дружина повідомляла, мовляв, останнім часом районний енкаведіст  почав виявляти до неї якісь двозначні знаки уваги.
 
Забирати родину дід Данило приїхав похмурим осіннім вечором підводою з двома кіньми. А з ранку, завантаживши нехитрий скарб на запряжений одним конем віз, він відправив родину самостійно добиратися на Сумщину. Сам же на пару днів затримався погостювати у родичів дружини в Золочеві.
 
Дочекавшись, доки за його розрахунками дружина із дітьми мусила би доїхати до лісництва, схоронившись від сторонніх очей в Тростянецьких лісах, дід Данило якось раненько навідався до місцевого, падкого до жіночої статі, енкаведіст  на прізвище Ройтман.
 
Розмова  у них відбулась небагатослівна: дід із порогу влучив чекіста кулаком в лоба та й викинув нерухоме тіло із вікна усього лише другого поверху, єдиної на той час золочівської „багатоповерхівки”. А потім, як він сам казав, „садами-городами, лісочками-перелісками”, із почуттям здійсненної сатисфакції, дід Данило верхи, на передбачливо залишеному коні, поспішив услід за родиною.
 
Втім, діду, певно, пощастило. А от, Ройтману – точно ні. Діда за здійсненний терористичний антирадянський акт особливо не розшукували, позаяк сам Ройтман виявився  ворогом народу. І, внесений в розстріляні списки „берієвської хвилі”, недобитий дідом чекіст був незабаром розстріляний. Але ж дід усього цього не знав і ризикнув по-чоловічому розібратися із представником всесильного НКВС...
 
Звістку про війну дід сприйняв індиферентно – воювати за совєти, а тим паче за німців він особливим бажанням не палав. Але на початку 1942 року, ставши свідком показової страти заручників, котру німці, у відповідь на несміливі партизанські вилазки, широко практикували на окупованих територіях, дід Данило подався до ковпаківців, що рейдували неподалік в Путівлівських лісах.
 
Воювати йому довелось в партизанській розвідці, куди діда призначили провідником. Партизанив він, певно, достойно, тому що був помічений та  відзначений самим Сидором Артемовичем. Ця остання обставина з часом двічі, а то і тричі врятувала діду життя.
 
У відомому і далеко не беззаперечному  з точки зору військової доцільності карпатському поході ковпаківців діда було важко поранено – дурна куля пробила йому легеню. Радянські історики і самі партизани-мемуаристи, той же Ковпак чи Вершигора, із зрозумілих чинників багато-які факти партизанщини замовчували, а сучасні служителі Кліо про них не згадують, певно, із-за відсутності документально зафіксованих випадків.
 
Але дід Данило, наприклад, розповідав, що в карпатському рейді за наказом чи то Руднєва, чи то Вершигори, і з мовчазної згоди самого Діда (Ковпака) важко поранених бійців просто пристрілювали. І все із-за бандерівців…
 
Взагалі-то стосунки ковпаківців із місцевим населенням та вояками УПА*  під час карпатського рейду це окрема тема  серйозних історичних розвідок. Із скупих же дідових спогадів можна було зробити висновок, що контакти ці були дуже непрості.
 
Відомо, що німці у відповідь на партизанські вилазки практикували не тільки розстріли заручників, але й просто знищували заразом із жителями цілі села, котрі підозрювались у сприянні партизанам чи, що мали нещастя знаходитись неподалік від об’єктів диверсій. Але, радянських партизанів страждання місцевого населення мало турбували.
 
По-перше, принаймні, партизанське командування керувалось сталінською вказівкою про те, що окуповані території мусили стати випаленою землею – і не тільки для німців. Але й для місцевого населення, що опинилось під окупантами.  Представники котрого, якщо вони не співпрацювали із підпіллям чи партизанами, ототожнювались із ворогами народу. Ну, а як радянська влада ставилась до цієї категорії громадян СРСР відомо всім.
 
По-друге, чимало партизанських загонів формувалось не тільки із місцевих жителів, але й були значно розбавлені кадровим військовослужбовцями із числа оточенців, котрі біди та нещастя населення, яке тероризувалось фашистами у відповідь на партизанщину, сприймали не так болюче, як місцеві бійці.
 
По-третє, багатьма партизанськими загонами керували штатні енкаведіст на кшталт Сабурова чи Медвєдєва. А якщо загін очолював хтось із місцевих чи просто, командир, котрий не мав до НКВС жодного стосунку, то до них з Великої землі обов’язково направляли заступників-енкаведістів. Ну, а вже цим товаришам доля місцевого населення, яке дорівнювалось до категорії ворогів народу, і зовсім була паралельна.
 
*Можливо, читачі, історично більш обізнані, ніж автор, можуть закинути йому вільне застосування деяких термінологічних  визначень. Так, наприклад, націоналістичне підпілля та партизанський рух в Західній Україні мали надзвичайно барвистий характер.
 
Достатньо згадати, що тут існувало як мінімум дві ідеологічні гілки націоналістів – ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців. А відповідно діяли два підпілля, і дві партизанські армії. Окрім того, існували націоналістичні підпілля та партизанські загони, що не підпорядковувались жодному із вищезгаданих ідеологічних центрів, як наприклад, бульбівці на Волині.  
 
А якщо згадати, що тут активно партизанили радянські диверсійні групи безпосереднього енкаведешного підпорядкування (наприклад, сумнозвісний для місцевого населення та роздмуханий радянською пропагандою до рівня мусяжно-непохитної героїки  загін Дмитра Медведєва із його головним героєм-терористом гауптманом Паулем Зібертом -  Миколою Кузнєцовим), а також  загони поляків із Армії Крайової та Армії Людової, то можна лише уявити в який вируючий казан антифашистського та антикомуністичного опору занурились ковпаківці під час карпатського рейду. І в той час їм вже точно було не до ідеологічних нюансів українського націоналістичного руху – усі його представники визначались як бандерівці або бійці(вояки) УПА
 
. І вже напевне, за свідченнями діда Данила, не дивлячись на чисельні сутички із бандерівцями ні в кого із ковпаківців в той час, на відміну від повоєнних радянських ідеологів-пропагандистів та істориків, язик не повертався таврувати націоналістів бандитами.
 
Автор же, аби не вносити термінологічну плутанину в цьому невеличкому екскурсі, в подальшому стосовно націоналістичного руху буде використовувати дідівську термінологію, тобто „бандерівці” чи „упівці”, а також похідні від цих визначень.
 
Валерій Семиволос,  Харківська обл., село Губарівка, 2008-2012 рр.