Революція ґаджетів

Інтернет-детектив з моєї електронної книжки "Революція ґаджетів", яка щойно вийшла у "Зеленому псі" і поширюється безкоштовно. Завантажити книжку можна тут.
 
Убита Ліда Митрофаненко жила у слов’янському кварталі Делі. Вона була маленька на зріст. Широке, таке трохи сільське, але, в принципі, гарне обличчя. Короткі темні кучері. Спершу вона тут писала якісь програми для місцевої офшорки. Потім офіційно її запросили підтримувати декілька сайтів, типу «Стоп цензурі» та «Гельсінської спілки», і ще вона писала численні блоги як експерт і ветеран революції.
А неофіційно… Друзя довго намагався допитатися, чим же Ліда досі займалася насправді. Не хотіли говорити, казали – так розслідуй. Але зрештою, мусили розповісти.
Видно, дівчина була не дуже практична: інші наші емігранти добре тут наживалися, сівши на канали, якими техніка місцевої зборки постачалася для штабу. Взагалі революція починала дедалі більше нагадувати велике промислове підприємство: через нього пропускалися величезні грошові потоки, всі навколо заробляли на туризмі, а виробники ґаджетів, заплативши штабові, знімали для себе на Майдані найкращу рекламу...
Всі уже ніби позабували про президента, про утиски. Революція стала формою існування. Набагато кращою за життя офісного планктону.
 
***
Квартал Ліди був у нерідкісній дупі. Довго їхати якимось автобусом. Потім звернути до вузенької вулички, над якою переплітаються величезні мотки кабелів – щось типу нашого дикого винограду на старих фасадах. Дорогою проминути бородатого православного священника – він неодмінно трапиться і спробує заговорити, бо сторонні до цієї вулички не заходять. Усміхнутися веселим революційним наліпкам, які хтось по приколу сюди завіз. Там знайти магазин запчастин до комп’ютерів, і над ним, на другому поверсі – квартиру Ліди. Непомітно чкурнути до під’їзду - сусіди про смерть типу не знають, і постукати у двері тричі: два короткі, один довгий. Тоді відчинить наш - його можна буде відпустити додому, і так просидів майже добу.
Звичайно, точну копію диску з леп-топу Ліди Друзі могли просто скинути на ftp. Але хлопець сказав, що нє, так не підійде: треба все подивитися на місці. І взагалі: подивитись ту Індію.
Квартира самотньої жінки зазвичай пахне солодко. І Друзі раптом стало приємно, що на день-два він захопить це ароматизоване царство, і типу зможе тут розвішувати свої холостяцькі портянки. А потім – трохи моторошно, бо жінки вже ж нема, а він так…
Наш коротко привітався і здимів. У нього на білій футболці були сліди якогось місцевого кетчупу. Передав папірчик з паролями Ліди. У штабі дізналися про її смерть одразу: були там у них якісь умовні ознаки, бо вони дуже вже нею опікувалися. Швидко забрали тіло з тої недобудови, швидко прислали до квартири чергового. Кажуть, ніби-то в її таємну роботу ніхто втрутитися не встиг.
Леп-топ великий, чорний та важкий. Напевно, вона його рідко виносила з хати.
І що тут у нас? Під сотню усяких фільмів, різний жестяк. Гігабайт музла, дуже різного. Фотачкі, напівпрофесійний апарат поруч на полиці. Все як належить продвинутій дівці: якісь пейзажі, м’язисті місцеві хлопці за роботою… Не видно нічого схожого на околиці тої недобудови, біля якої її знайшли. І взагалі, майже все те, що вона викладала по соцмережах. Якась вона безлика, в плані художніх смаків. Була…
А що ж у папці System? Правильно! Все, що стосується таємної місії – тут, у непримітній папочці bin: шаблони сторінок, таблички з результатами. А найважливіші архіви додатково захищені програмами-шифрувальниками. Наприклад – паролі до всіх опозиційних порталів. Вони тепер, скоріш за все, уже недійсні – наші мали поміняти.
Що Ліда писала по соцмережах – Друзя подивився іще в дорозі. Хлопця в неї, схоже, не було, і ніякої близької подружки – теж. Так ото, приятелі, з якими вона пару разів сходила тут на концерти.
Друзя подумав, що якщо раптом тут затримається, треба і собі сходити щось послухати. Адже коли європейські країни, які на той час уже майже наполовину складалися з азіатів, закрили шлях для наших мігрантів, то вся юрба слов’ян, задовбаних своїми нинішніми президентами, ломанулася сюди, до багатих азіатських столиць. І сюди ж стала їздити купа вітчизняного андеґраунду – ніби як поспівати для співвітчизників, що обрали свободу.
Але треба ще добре покопирсатися в пошті. Пароль на листочку є. Залогінився – і миттю прийшло повідомлення, на яке довелося відповісти:
 
Alexandr Nesterenko О, нарешті, Лідочко!
ти вже тут?
Lidka Привіт!
Ой, пару хвилин, будь ласка!
 
Треба ж хоч почитати, як вона з тобою, дядьку, балакала. Бо зразу спалюся. А раптом ти щось знаєш?
 
Alexandr Nesterenko Добре, тільки скажи, ти жива-здорова? Що було там, на будівництві? Чого тебе так довго не було в мережі?
Lidka Так!
 
- написав поки коротко Друзя. Нічого собі, дядько знає про будівництво? Він швиденько переглянув їхні розмови. Зворушливо – і шалено підозріло.
Коротше, це немолодий викладач, колись щось читав у Ліди в універі. Вона листувалася з ним нечасто, але дуже якось довірливо. І вже років сім, ще з часів навчання. Писала йому про нового папугу, трошки про свої істерики, про те, як сидить уночі і слухає холодильник… Ніжностей ніяких не писала. Зовсім. Але певно ж таки любила: в цьому Друзя, якраз, не дуже розбирався.
Папуга є, з описом збігається, «нашим» нагодований.
Кілька місяців тому вона питала цього професора:
 
Lidka У що би ви скоріше повірили: в духа Інтернету, чи у надлюдський розум?
Alexandr Nesterenko А як це – надлюдський розум?
Lidka Коли люди самі нічого такого не помічають, щось там собі пишуть у мережу, у своїх справах, а виходить, ніби це думки однієї людини.
Alexandr Nesterenko Яка приймає якісь рішення?
Lidka Угу.
І знає набагато більше за всіх своїх людей.
Alexandr Nesterenko Це колективна свідомість
Я думаю, було би дуже цікаво, якби щось таке існувало.
Lidka Добре, тоді хай буде колективна свідомість)
Alexandr Nesterenko Вибач, а що, ти з чимось таким зіткнулася?
Lidka Та ні, мабуть)
Я просто сумніваюся у своєму психічному здоров’ї ))
Але якщо я впевнюся, що колективна свідомість існує, я вам одразу напишу )
 
Ясний перець! Із такою роботою будеш психічно здорова! Блін, вона ж могла бути й зовсім божевільною! Може, тут психоаналітика треба, а не мене!
Пізніше Ліда декілька разів писала професорові щось типу:
 
Lidka Ця ваша свідомість грається зі мною «в міста»
або:
Lidka Колективний розум підказує, що мені не вистачає в житті зеленого спортивного обруча. Я вже замовила ))
Alexandr Nesterenko Ти впевнена, що це не рекламний бот?
Lidka Ні, він іще каже, що всьому людству катастрофічно не вистачає 50 мільйонів тонн попкорну. Саме стільки треба, щоб дивитися політичні новини.
 
Професор, схоже, не дуже дивувався, бо Ліда щось трохи натякала йому про свою роботу, хоча це й не дозволялося.
А перед смертю оце ж видала:
 
Lidka Ви тільки не смійтеся, будь ласка. Ваша колективна свідомість щойно до мене звернулася. І попросила негайно бігти рятувати якусь незнайому людину на законсервоване будівництво. Порадьте, будь ласка, що-небудь
Alexandr Nesterenko Лідочко, мені здається, що це, ну…
це необережно було би, отак піти. Знаючи твою роботу…
я би дуже хотів вірити, що ти справді щось таке зустріла…
Lidka Я, мабуть, піду. Інакше я буду вважати себе боягузкою.
Alexandr Nesterenko Лідочко, будь ласка!
Обов’язково візьми когось із собою!
Про себе теж треба дбати
Lidka Добре, зараз я когось вичеплю.
 
І все. Це був її останній лист.
 
(Далі читати тут)