Без скальпеля не обійтися


Без скальпеля не обійтися У книзі Бориса Полевого «Повість про справжню людину» є дуже цікавий момент. Лікар, оглядаючи головного героя-льотчика, раз за разом каже, а може, мовляв, видалимо тобі ноги? Герой щоразу відмовлявся, аж допоки лікар одного дня не сказав твердо – різати. І додав – або здохнеш.
 
Економіка нашої країни мені щоразу все більше починає нагадувати такого хворого, якого терапевтичними методами лікувати вже безперспективно. Тільки різати. Сподівання на те що гангренозна ділянка нашого економічного тіла розсмокчеться сама, стають все більше марними. А загроза того, що якщо гнилий шмат не видалити, зараза пошириться по всьому економічному тілу – дедалі більша.
 
Днями в київській «Книгарні Є» відбулася публічна дискусія на тему «Олігархічний капіталізм в Україні» за участю представників парламентських опозиційних політсил. Особливу увагу привернула доповідь віце-президента інвестиційної компанії КІНТО та колишнього заступника голови Рахункової палати Віталія Мельничука. Не хочу переказувати зміст усієї дискусії (детально вона описана в свіжому номері журналу «Український тиждень»), але на основних тезах про ситуацію в Українській економіці зупинитися варто, аби стало зрозуміло на якому вулкані ми зараз живемо.
 
За совка української економіки як єдиного цілісного комплексу не існувало. Різні підприємства були задіяні в різних галузевих об’єднаннях централізованої економіки СРСР. 87% промислової продукції складала так звана «група А», тобто вироби важкої промисловості, важкого машинобудування: сировинне, напівсировинне і військове виробництво. Економіка була колосально енергомісткою – з розрахунку на $ 1 тис. підприємства УРСР витрачали енергоносіїв у 13 разів більше ніж Німеччина і в 10 разів – ніж Франція. Структура промислового виробництва на 1991 р. була такою: 33% - машинобудування; 18% - харчова промисловість; 13% - металургія; по 11% - добувна та легка промисловість і 9% - хімічна промисловість.
 
Нині, по 21 року незалежності ситуація виглядає так: 32% - добувна промисловість; 22% - металургія; 15% - харчова промисловість; 12% - машинобудування; 7% - хімічна промисловість; 0,7% - легка промисловість. Менш енергомісткою українська економіка не стала. У 2011 р. Україна закупила на $ 14,1 млрд газу і на $ 4,3 млрд нафти, разом 35% всього (!) українського імпорту. Головний споживач газу – підприємства металургії і хімпром.
 
Український експорт – неефективний. У 2011 р. за Держстатом експорт з України склав: 32,3% - метали; 18,8% - АПК (переважно – зерно та олія); 17% - машини та обладнання; 15% - мінеральні продукти; 9,3% - продукція хімпрому. У значній мірі – сировина та напівсировина. Продукція української металургії, наприклад, продається не по прямих довгострокових контрактах, а через спотовий ринок (умовно кажучи, не через прямі замовлення споживачем у виробника, а через сільський базар). Рентабельність підприємств української промисловості у 2003 – 2011 рр. становила 3-6%. До речі, Україна знаходиться на 8-му місці в світі з виробництва металу, але вивозить 68% металургійної продукції, у той час як Китай – лише 4%.
 
95% продукції української промисловості вироблені на підприємствах третього й четвертого технологічного укладів. Третій уклад домінував у світі до Другої Світової війни (металургія та хімпром), четвертий – до 1980 р. (нафтохімія, ядерна енергетика). Підприємства п’ятого й шостого укладів (які зараз домінують в світі) – електроніка, роботобудування, телекомунікації, інформаційні та біотехнології створюють додану вартість у десятки разів більшу за 3-й та 4-й уклад. Але в Україні таких підприємств не більше 5%.
 
Не відрізняється ефективністю й український імпорт. Фактично, продаючи метал і зерно, Україна закуповує майже усе потрібне для життя від олівців та паперу для принтерів до автомобілів та засобів гігієни. Протягом останніх 10 років в Україні жодного (!) разу експорт товарів не перебільшував імпорт. У 2011 р. негативне сальдо зовншньоторгівельного балансу становило $ 6,7 млрд, при чому негативне сальдо торгівлі товарами сягнуло рекорду $ -14,2 млрд. Український баланс щоразу рятує позитивний показник торгівлі послугами, читай – доходи від транзитного становища України та від перекачки на Захід російського газу.
 
Така ситуація призводить до постійного збільшення зовнішнього боргу України. На кінець 2012 р. зовнішній борг становив 500 млрд грн.. Оцініть. У 2013 р. обслуговування зовнішнього боргу України потребує 101 млрд грн. при доходах бюджету у 362 млрд. грн.
 
Гадаю саме на цьому місці певна кількість читачів загорлає – от до чого довів розвал СРСР! От вам за те що розвалили імперію! Що тут скажеш? Було б у мене два життя, я певно погодився б аби ці люди спробували поліпшити матеріальне становище своєї країни шляхом об’єднання з державою, у якої 70% експорту становить нафта та газ, у якої рівень вбивств утричі більший за наш, і яка платить данину Чечні та дарує свої острови Китаю. Але – життя у мене одне і своя країна ближча до тіла.
 
Що ж помінялося принципово від часів совка до часів сучасних? Змінилася структура власності українських підприємств. За совка підприємства належали державі. Нині вони належать олігархам. Віталій Мельничук у своєму докладі навів жахливі цифри: Перші 6 осіб зі ста найбагатших громадян України володіють активами у $ 35 млрд, що перевищує сукупні капітали решти 94 багатіїв. Співвідношення активів 100 найбагатших українців до ВВП країни становить 38%. Тут ми випередили не тільки Німеччину (11%) та США (7%), а навіть Росію (22%). Олігархи можуть скільки завгодно розповідати що «не ми такі – життя таке» і скільки завгодно нарікати на тиск держави, але факт лишається фактом – не чиновники держави, а саме олігархи володіють в України найбільш прибутковими підприємствами і інвестувати в їхній розвиток аж ніяк не поспішають. І не тільки.
 
Році у 2005-му зразу після Помаранчевої революції, був один період (кілька місяців), коли по відомствах раптом перестали брати відкати. На моїх очах в середовищі менеджерів-продажників цей факт викликав паніку. «Як це – не беруть?! А як же ми тепер працювати будемо?» - казали менеджери. Оговтавшися, вони почали помалу під’їжджати до чиновників з пропозиціями допомогти в тому, в тому і в тому. Чиновники брали спершу помалу, потім більше…
 
Не існує ніяких поганих чиновників які беруть хабарі і вимагають відкати, і хороших олігархів (з фільмів Лунгіна та романів Вайнерів та Латиніної) у яких працюють виробництва. Всі вони одна шерочка з машерочкою. Існує спільнота олігархів яка годується з неефективної економіки нашої країни, аби забезпечити собі небідне життя у якійсь з країн ЄС. І існують чиновники які лобіюють інтереси олігархів за певний відкат. Складно визначити хто кращий – той хто бере хабара, чи той хто розбещує чиновника та підштовхує до здирництва. Кажуть – батьківщина людини знаходиться там, де вона зберігає свої гроші. Так от за цією логікою батьківщина людей які контролюють 38% нашої економіки знаходиться на Кипрі, Віргінських островах, Швейцарії, тощо, а наша країна фактично перебуває під іноземною окупацією.
 
Дивлюся я на все це і з сумом усвідомлюю – це шлях у нікуди. Існуюча система української економіки не відтворює саму себе і все глибше заганяє нашу країну у боргову яму. У 2012 р. активи 100 найбагатших людей подешевшали на 25% і цей процес зупинятися не збирається. Олігархам це до лампочки – вони всі мають запасні аеродроми у «розбещеному ЄС». А ми?
 
Нині – ми ще маємо достатньо високий рівень освіти і достатньо читаючу країну. Але років за 10 ми втратимо і цей актив і тоді точка неповернення буде нами пройдена остаточно. Надій на гарне майбутнє більше не буде.
 
Очевидно, аби вилікувати цю хворобу нашої держави, терапевтичні методи більше не дієві. Потрібне хірургічне втручання. Олігархів треба відсунути від влади і трансформувати нинішню олігархічно-плутократичну економічну модель у звичайну підприємницьку, за Адамом Смітом – аби кожен автослюсар, працюючи на себе, збільшував би суспільне благо.
 
А це – ой як не просто. Грузинський досвід довів – у олігархічної економіки є два крила. Перше – це самі олігархи та їхній обслуговуючий персонал, який аж ніяк не зрадіє втраті своїх активів і свого впливу. А друге – це багатомільйонна армія люмпенів та бюджетників яким зручно не бізнес створювати, крутитися і ризикувати, а «стабільно» отримувати подачки від держави, або працювати у відомствах та різноманітних напівдержавних охоронних фірмах. І зламу одного крила – недостатньо. Приклад Саакашвілі доводить, якщо усунути плутократію від влади але не зламати люмпенські настрої в суспільстві – плутократія повернеться знову, ще більш жадібна і ненажерлива, з жагою помсти та реваншу.
 
Скальпель потрібен. Він буде болісний, гнітючий і неприємний. Але без нього – нікуди. Бо якщо скальпель не застосуємо ми – його застосує іноземний загарбник та його прислужник-компадор. Голодомор стався не тому, що у 1917-му р. в Пітері перемогли більшовики. Він стався тому що у 1918 р. українці, наслухавшись солодких казочок Винниченків, Шаповалів та інших Мартосів, зруйнували державу гетьмана Скоропадського. Українці обрали особисте над національним – і жерли падло у 33-му. Поляки і фіни вирішили, що національне вище за особисте – і Фінляндія нині один зі світових лідерів за рівнем життя. Тож вибір у нас небагатий. Або – скальпель, або – доля нашої країни буде жахливою.
 
Без скальпеля хірурга нашій державі, очевидно, вже не обійтися. Питання лише в тому, яка політична сила і який лідер здатні взяти на себе таку відповідальність?
 
Дмитро Калинчук

Дракон (20.01.2013) durdom.in.ua