Як я до Валенси не доїхав, або чудодійна факсограма…

Уривки автобіографічної повісті «Мумуар»
 
Нещодавно порпаючись в архіві, натрапив на чотири клаптики факсового паперу і згадав одну давню. Історію..
 
Справа була така…
 
Навесні 90-го мені  зателефонував  Чорновіл і запропонував хутко бігти до голови Харківського Руху Володимира Пасічника. Мовляв, він тільки-но відправив мені факсом одного важливого документа. Що то за папірець і якого дідька із ним робити далі приватно пояснить Володимир Михайлович.
 
А потім  В’ячеслав Максимович заінтригував мене:
 
- Маєш шанс познайомитись із самим Валенсою, Куронем і Міхником…  
 
Папірців виявилось два. Один польською мовою та його аналог в українському перекладі.
 
Поверху значилось:
 
Голові незалежної робітничої профспілки «Єдність»
 
Пану Валерію Семиволосу
 
З А П Р О Ш Е Н Н Я
 
І коротенький текст:
 
Шановний брате Валерію!
 
Маю честь запросити Вас взяти участь в черговому  з’їзді  Незалежної Самоправної   профспілки «Солідарність».
 
З повагою. Голова  «Солідарності» Лех Валенса.
 
Підпис був автентичний, тобто рукою писаний
 
Слід зауважити, що згадана «Єдність» була створена в січні 1990 року за моєї ініціативи під вибори, як суто технологічний піар-проект.
 
Більш розлого про цю аферо-авантюрну затію я повідаю в іншій главі. А поки зауважу, що в правдивість та потенційну дієвість цієї профспілки повірили і тодішня парт- та профноменклатура, і ГБ, і невтаємничене в справжню мотивацію утворення цієї організації РУХ-івське керівництво, і ЗМІ.
 
Схоже в реальність «Єдності» повірила і невеличка делегація «Солідарності», що зусиллями В’ячеслава Чорновола була запрошена на установчу конференцію профспілки в Харків. Саме цим в першу чергу я пояснюю дещо несподіване, алаверди моє запрошення на з’їзд «Солідарності».
 
До речі, про ЗМІ. Різноманітні попередні та першого дня установчої конференції  «Єдності» отримали такого розголосу, що на другий день на конференцію явився цілий собкор програми «Время» ЦТ СССР такий собі Підченко задля інтерв’ю у організаторів цього дійства.
 
На камеру віщали автор цього опусу,  та два дисиденти  - Степан Хмара і Богдан Горинь. Повірте мені, напередодні виборів, п’ять хвилин, якщо не помиляюсь прямого ефіру, бо писали якраз опісля 21.00 (та хоч і в запису), в ті часи в програмі «Время», на увесь Союз – дорогого коштували.  А ми засвітилися за дурно…
 
Та, втім.
 
Володимир Пасічник тицьнув мені ті дві факсограми і порадив телефонувати Бандурці та хутко бігти до нього з тими папірцями, аби генерал посприяв якнайшвидшому оформленню мого закордонного паспорту, бо до з’їзду залишалося трохи більше тижня. З візою для мене, мовляв, в Києві, в МІД усе попередньо узгоджено і домовлено, залишилось лише встигнути оформити закордонний паспорт.
 
Слід зауважити, що тодішній начальник Харківської ментури, а згодом п’ятикратний нардеп, генерал Олександр Бандурка, гучно не афішуючи, позиціонував себе як український патріот.
 
І тому в нацдемівських колах він вважався своїм. До того ж в мене самого склались із Бандуркою досить приязні стосунки.
 
Тим не менш я чомусь засумнівався і запропонував Володимиру Михайловичу просто добре забашляти якому-небудь клерку із ОВІРу – та й квит.
 
Але Пасічник замахав на мене руками і з придиханням осудливо відчитав мене:
 
- Ти що, -  то ж хабар. Ми ж усі під ковпаком ходимо. А як піймають – то поїдеш не в Польщу, а в інший бік профспілкового досвіду набиратися. Та і які можуть виникнути проблеми? Тебе сам голова «Солідарності» Лех Валенса запрошує. Його профспілка на виборах перемогла.  Він ще президентом стане. (Як у воду дивився – таки став). Якщо тебе не випустять – це може в міжнародний скандал вилитися. А воно їм треба?
 
- Та, хто я такий, аби через мене скандалили, - буркнув я, але і зателефонував Бандурці, і хутко до нього подався.
 
«Дядько Мюллер», так Бандурку йменували поза очі, зустрів мене привітно, уважно вислухав, поглянув на  факсограми, здивовано пограв обличчям:
 
- Ти диви сам Валенса запрошує , а в якості кого? - поспитався генерал.
 
- Там же написано, по профспілковій лінії, досвідом обмінюватись – пояснив я Бандурці.  
 
- Ага. Досвідом? Типу – «Ну, а єслі будєт больше, ми вам сдєлаєм как в Польше.»  - процитував генерал  один із зразків тодішньої народної творчості. – Та, втім,  добре.  Думаю днів за п’ять зробимо тобі паспорт.
 
«Дядько Мюллер» пояснив куди і до кого їхати, ще раз заспокоїв мене, мовляв, усе буде гаразд і наостанок, якось так єхидно, побажав:
 
- Щасливої дороги…
 
Вже не пригадаю прізвища того ОВІР-івського полкана, але зустрів він мене куди менш привітно, ніж Бандурка. Полковник був якийсь сумний і похмурий, начебто йому належало здійснити щось малоприємне і сумнівне.  Він довго вивчав обидва папірці, буцімто на них був надрукований не текст запрошення, а якась шифрограма.
 
Потім гидливо взяв мого пошарпаного, бувшого у всіляких експедиційно-тайгових бувальцях та чисельних мандрах просторами Союзу, паспорта. Знову тривалий час туди-сюди гортав сторінки серпасто-молоткастого. Зачепився оком за штамп про розлучення і задоволено-ствердно констатував:
 
- Розлучений!
 
- Так. Ну, і що? Трапляється таке – люди розлучаються. Це ж не злочин? – роздратувався я .
 
- Та, ви заспокойтесь. Звичайно цей факт не злочин. Але у нашому відомстві, та й в МІД-і із КГБ не дуже вітається виїзд за кордон неодружених чи розлучених совєтських громадян.
 
- Так може мені одружитися – продовжував я дратуватися, але  трохи заспокоївшись пояснив. -  Не знаю за КГБ, але з МІД-ом усе узгоджено.  Візу тиснуть тут таки як буде паспорт. Так що справа за вами.
 
- Краще б ви з КГБ все узгодили, - несподівано прохопився полковник. Але зрозумівши, що бовкнув зайвого, тему продовжувати не став.
 
- Ну, аврально одружуватися, думаю, не варто,-  заспокоїв мене похмурий овіровець , -  спробуємо щось зробити, - вже не так впевнено як Бандурка пообіцяв він.  -  Зателефонуйте мені днів через три, - полкан чиркнув на папірці номер телефону і посунув його мені через стіл.
 
Потім полковник, знову ж якось невпевнено, буцімто сумніваючись: треба чи нетреба це робити, повідомив, що від мене вимагається фото, обґрунтована заява на отримання закордонного паспорта, до неї бажане клопотання якої-небудь організації чи установи та заповнити якісь анкети, тай відправив мене перейматися тією марудою до секретарки.
 
Секретарка – строга совєцькі женщіна  в літах за сорок -, такий собі цербер в спідниці усе пояснила (як, де коли), порадила, допомогла.  А вже наступного дня усе необхідне лягло на стіл до секретарки.
 
А на третій день я зателефонував полкану, і на четвертий, і на п’ятий день. Але той кудись щез. Тоді я знов потурбував Бандурку.
 
Генерал, здавалось, щиро здивувався, пообіцяв усе з ясувати і зв’язатися зі мною.  І дійсно хвилин через 10 «дядько Мюллер» зателефонував і повідомив, мовляв, полковник такий-то зараз у терміновому відрядженні, але днями повертається, а як повернеться зв’яжеться зі мною.
 
Я відразу ж зрозумів, що bieżni meshtamy polskiej ziemi (потоптати мештами польську землю)  цього разу мені не доведеться. Яке ж було моє здивування, коли за пару днів до з’їзду «Солідарності» зателефонував сумний полковник і якось невесело запропонував заїхати до нього і забрати паспорт.
 
Я ж, навпаки, радісно здивувався. І тут-таки в мене майнуло в голові: «Сьогодні потягом на Київ, завтра зранку до МІД-у   увечері варшавським до Польщі. Пізнього ранку буду на місці. Можливо навіть на відкриття з’їзду встигну.»
 
Наївний бовдур. Полковник повернув лише мого старого серпасто-молоткастого, принагідно виговоривши мені:
 
- У вас не паспорт, а якась ганчірка.  А  під ганчірки ми загранпаспортів не оформляємо і не видаємо. Ви б на новий його обміняли, а то ще оштрафують.
 
- Ви знущаєтесь!? – я вибухнув, - і вже не підбираючи слів виказав  усе що думав і про конкретного сумного полковника, і про його відомство, і про ментуру із «конторою» вкупі.
 
Втім полковник не образився. Принаймні кричати на мене і сучити ніжками та ручками, або викликати чергового не став, а лише сумно, напівпошепки промовив:
 
- То не ми вас не випустили. Самі ж розумієте хто?.. – і  пошепки уточнив. –Кон-то-ра. А потім несподівано встав із-за стола та протягнув мені руку для прощання.
 
Руку тиснути я не став, лише розпачливо махнувши своєю та грюкнувши дверима, подався геть, картаючи себе за втрачений час, за те що послухав Пасічника, а не вчинив по-своєму – мо’ по-тихому, тицьнувши  кому і скільки треба  справа і вигоріла би. А ще чомусь картався, що на полковника накричав і руки не подав – він бо людина підневільна і, схоже, не остання сволота.  Йому наказали – він виконав.
 
Та Бог із ним, із тим полканом.  Прикро, що не пощастило поручкатися із самим Валенсою, і, напевне, що познайомитись із Яцеком  Куронем,  Адамом  Міхником та іншими провідниками легендарної «Солідарності».
 
Ну, а на згадку про ту історію в мене якийсь час залишались дві факсограми. Втім, одну із них, а саме польсько-мовну невдовзі вициганила однокласниця Томка Моргуліс.
 
Друге ж запрошення Валенси, я склавши у четверо і вклавши за прозору обкладинку паспорта, постійно тягав із собою через суто практичні міркування.
 
Мені вже якось довелось повідати, що моя мармиза діє на ментів магнетично. От я і тягав у паспорті те запрошення як один із антиментівських запобіжних засобів.
 
В чергове затримуючи мене, якщо справа доходила до мандрівки в найближчий околоток ,  хтось із них перевіряючи паспорта обов’язково натрапляв на цю факсограму. Після чого відбувався приблизно наступний діалог:
 
- Це, що той самий Валенса, Президент Польщі? -, запитувався трохи здивований  борець із злочинністю.
 
- Еге ж! – весело відповідав я.
 
- Так ти що – із ним самим знайомий? -, знов лунало запитання.
 
І тут я починав натхненно брехати, мовляв не просто знайомий, а й навіть приятелюю із колишнім гданським  електриком, а нині главою польської держави.
 
Буцімто, листуємось із Валенсою, телефоном спілкуємося, той повсякчас мене в гості запрошує повештатися Бельведерським палацом, і принагідно із якими-небудь делегаціями до Харкова сувеніри чи подарунки передає: то брелока для ключів у вигляді Варшавської сирени, а той пляшку бімбера  та вудженого вугра.
 
А я, мовляв, навзаєм передаю Валенсі яку-небудь диковинку на кшталт ручки кулькової харківського заводу  «Авторучка» , але штучної роботи, спеціально для віп-персон, або ж шмат почеревини чи смаженого гусака та літру перваку настояного на калгані, тобто калганівки.
 
Як водиться після цієї локшини на вуха мене не лише відпускали від гріха, але частенько відвозили машиною туди звідки забирали, або куди мені тре’ було.
 
Та ніщо не вічне під дворогим, а тим паче якийсь папірець. Одного дня те запрошення через постійне його використання не за призначенням просто розпалось по згинах на чотири клаптика. Я склав їх до невеличкої теки та й відправив до архіву.
 
Особисто ж я надзвичайно вдячний Валенсі за те, що тривалий час його ім’я мене від ментів охороняло…    
 
Валерій Семиволос, село Губарівка, Харківська обл. 2012 р.