Вибори насуваються, як цунамі.

    Чи знайомі ви із творчістю Ліни Костенко? Ви читали її роман „Записки українського самашедшого”?
    Це перший твір у прозі пані Ліни, до цього авторка писала лише поезії та романи у віршах.
    Не зважаючи на те, що в романі описується період президентства Леоніда Кучми та так звана „Помаранчева революція”, книга вражає своєю актуальністью.
    Не треба робити психологічних досліджень чи експертиз щодо виборів в Україні, не треба шукати потрібні слова, щоб описати сьогодення - все є у романі.
 
    Чи дійде цей зойк душі до пересічного українця? Питання мабуть риторичне.
 

 

    Стрімко наближаються вибори. Це як цунамі, ураган, самум. Мабуть, час їм давати вже імена і визначати ступінь руйнації.
Карлики заметушилися в ящику, забігали, залопотіли, хочуть вирости в наших очах. Влада, влада, нічого крім влади! Вони пропонують себе, нав’язують. Вони рекламують себе як товар. Вони прикрашають себе, як свинячу голову хріном. Бубонять по радіо. Усміхаються нам з білбордів. Дбають про наш соціальний захист. Визначають нам прожитковий мінімум.
Тобто — мінімум для прожитку. Навіть не для життя, для прожитку! Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, що собі призначили максимум? Пільги й курорти, прибутки і надприбутки, стратегічні об’єкти й копалини, і землю, — нам вона Батьківщина, їм — бізнес-територія. Фактично це навіть і не політика, це камуфляж їхніх там інтересів. Вони купують собі місця у парламенті, обсідають його цілими кланами, втягують туди своїх братів, сватів, кумів, коханок, масажистів, шоферів, зміцнюють свої лави спортсменами типу приматів на випадок силових протистоянь. Вони ж там, як тет-з-тетом, з криміналітетом. Підім’яли під себе суди. Захопили інформаційний простір. За деким в’язниця плаче, але ж вони недоторканні. Їх ніхто не може звільнити, відкликати — уже як потрапив у коридори влади, так уже й курсує довіку. Або заляже, як Мінотавр, і ні з місця. Обвішуй його орденами, вшановуй, бо він звик.
 
     У нас вибори. У нас постійно якісь вибори. Ми ще не встигли стати вільними людьми, громадянами, як нас уже перетворили на щось абстрактне й немисляче — електорат. Ми ж їх обираємо не тому, що хочемо обирати, а тому, що вони хочуть бути обраними. Вони маневрують і маніпулюють, вдаються до найпаскудніших технологій. Висувають відомих і невідомих, підставних і технічних. Гальванізують неіснуючі партії. Створюють ситуативні блоки.
 
    Знову насуваються вибори. У нас же вибори починаються задовго до виборів. Заздалегідь готують електоральне поле, засівають його гречкою і обіцянками. Усувають конкурентів. Піаряться. Від компроматів тхне, як від розлюченого тхора.
 
    Бо влада як влада — забезпечує собі наступний етап своїх реінкарнацій.
  
    Об’єднуються дони й подонки. Роз’єднуються патріоти.  Дивлюсь я на цих політиків і думаю. А були ж колись лідери нації, такі, як Ганді. Народ назвав його Махатмою, по-їхньому це — Велика Душа.
     Господи! Де ж наша Велика Душа?!
      
   … людина з минулим не повинна йти в президенти. У президенти повинна йти людина з майбутнім.
      
   Нестеменні ознаки наближення виборів. Листівки, відозви, газети, буклети. Медійна артпідготовка. Безсоромний піар. Агітація забиває всі рецептори. Стрілочники нашого бездоріжжя переводять стрілки, політики з великої дороги переставляють семафори, б’ють ліхтарі і підмінюють назви станцій — то було хоч «в комунє остановка», а тепер хто куди. А цей народ їде, як у товарняку, нужденний, задурений, принижений і забитий, щось жує, визирає з вікон, ремствує, а й не подумає зірвати стоп-кран, або хоч пробратися по вагонах, подивитися — що там за машиніст? Може, він дурний, може, п’яний, може, навмисно веде не туди, може, він взагалі не вміє водити поїзд, може, у нього до потилиці приставлений пістолет?
 
   Горіховий наш інтелект. Вибираємо тих самих і тих самих, а потім жахаємось — що це   за чудовиська у нас при владі? Та це ж сон нашого розуму їх і породив.
 
    Чи знаєте ви, що таке українські вибори? Ні, ви не знаєте, що таке українські вибори. Виборам підпорядковане все. Час, ресурси, закони, совість, переконання.
 
    Влада, яка завтра стане вчорашньою, хапає усе без пам’яті — заводи, дачі, привілеї, ділянки рекреаційних зон. Роздає звання й нагороди, обіцяє підвищення пенсій, подвійне громадянство з Росією, другу державну мову, додаткові вихідні на Різдво. Штампує емісійні гроші. Пускає за безцінь стратегічні об’єкти на приватизацію. Члени партій і фракцій линяють, і це перша ознака назріваючих змін — вони перебігають в інші вольєри.
 
    Огидне явище — депутатська линька. В’їхали на одній партії, злиняли в іншу. Шерсть літає в повітрі, як тополиний пух.
 
    Тасується одна й та ж колода карт, миготять ті ж самі королі й валети. І кілька політично вагомих дам. Країну трясе. Політики не злазять з екранів. Розперезалися пасквілянти.
  
    Вибори насуваються, як цунамі.  Концентрація бруду несумісна з життям. Люди не знають, кого вибирати, бо не можна ж вибрати когось з нікого.
 
    Але народ у нас витривалий, привчений завжди терпіти щось в ім’я чогось, — головне, щоб не було гірше. Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема. Поняття ж кращого співвіднесене з гіршим, отже, завжди є люфт для надії.
 
    У нас, коли проходять вибори, фальсифікати йдуть на мільйони. І ніхто нічого не перевіряє, навіть механізмів таких нема. Ми хто? Ми статисти духовної пустелі. Ми гвинтики й шурупи віджилої системи, вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство, і воно по інерції обирає й обирає тих самих. Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, — не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі.
 
    Важко належати до такого народу. Націю запрограмували на безвихідь. А вона добра, вона терпляча.
 
    Поки у нас лопотіли про виклики часу, час таки нас викликав. А ми не готові. Ми ніколи ні до чого не готові. У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама. Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію. Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння.
 
    Та ж держава. Це не та, про яку ви мріяли? То побудуйте ту. Світу незрозумілі ваші нарікання. Він вас ідентифікує з цією. Вам не подобається влада — оберіть собі іншу. .
 
   І ось моє українське ноу-хау. Я хочу жити у повноцінній країні, розмовляти повноцінною мовою і гарантувати це моїй дитині на майбутнє. Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: «Держава — це я». Так, держава — це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава.