Усе тече, але, на жаль,...


Усе тече,
      але, на жаль,
                 не змінюється все,
бо Дике поле й далі
                 залишилось диким степом,
де кровопивцю
           люд ніякий
                      знов хвалу несе,
й від дійства того
                 віє зле
                      цвинтарним склепом…
Безмежна сліпота
                 і темрява –
                            хоч очі виколи!
Найвищий кат в погонах
                      на коні баскому
знов хоче шкіритись зубами
                            на довкілля кволе.
О ні! Не може бути
                 вороття
                      бандиту тому!
Бо ж сорок тисяч
                 зниклих душ
                            з його же волі
повстануть, як один,
                      щоби засвідчити ще раз
свою невинність.
                 І як знак –
                      на тім луганськім полі
червоні маки зацвітуть
                      в надвечірній час…
 
Бомжів духовних  наплодилося без міри...
 
Бомжів духовних
                 наплодилося без міри.
Хоч стій і плач!
           Бо ж поступу вже жодного нема.
Ось цинік йде
           вдоволений –
                      аж зуби шкірить!
Бо він сьогодні знову
                 вип’є задарма.
Розхристане слівце
                 магічну має силу,
кладе відразу
           на лопатки
                      будь-кого.
Жорстокою є циніка
                 охулена немилість,
бо найсвятіше
           поховає
                 під лукавого покров.
Й немає ради вже
                 на тих духовних яничарів,
яким в суєтності буття –
                      стихія люба.
І добре їм лише тоді,
                 щоб хтось від болю
                                  аж кричав.
Дарма, що рідний край,
                      поспішно котиться до згуби.

Ладомир (15.09.2012) durdom.in.ua