Чому я не ходив на Європейську.

Не дай боги припустити, що я за другу державну мову. Ні, що ви. Я, російськомовний українець, безперечно, лише за одну державну мову - саме ту, котра тяжко вивчається певними посадовцями. Доля української мови мені не байдужа. Я з повагою відношусь до багатьох з тих, хто наразі протестує проти прийняття, для спрощення скажемо, мовного закону. Я не противсіх, Майдан-2004 я відстояв у повному обсязі - після роботи, а іноді і замість. Але я не вважаю, що зараз моє місце - саме там.
 
Організм українського суспільства отруєний. Та отрута має вийти з організму - так чи інакше. Бо, якщо вона не вийде, то організму буде кінець. Можна чекати, перепрошую, поки вона вийде природнім шляхом. Це довго, і нема гарантій, що буде успішний результат. А може вийти так само, як потрапила всередину. Це гарантовано швидше, і майже стовідсотково успішно.
 
Отруту треба відригнути. А для того, якщо сам по собі організм не в змозі того зробити, слід застосовувати спеціальні засоби. Це може бути, наприклад, розчин перманганату калію, чи щось більш специфічне. А от для суспільства таким засобом буде, в тому числі, закон про мову. Податкового кодексу мало було, пенсійної реформи також. Державних закупівель малини по 600 гривень  мало, хатинок прокурорів по кілька мільонів мало. Ось вам ще й закон про мову, котрий відверто дурний, ба навіть й небезпечний. Може тепер вже відхаркне суспільство ту отруту - олігархічно-комуністичну, бо ж нема в країні а ні націоналістичних, а ні демократичних керівників на вищих рівнях влади.
 
Ось тому я вважаю, що суспільство повинно проковтнути ту пигулку - закон про мову. Якщо він не допоможе - треба буде ковтати ще щось. І так до того часу, поки народ України - здебільшого розумний, хоча й надто терплячий  - не відригне ту небезпечну суміш, котра більше ніж двадцять років вбиває організм держави Україна. А вже потім буде одужання та ставання на ноги. Але до того ще треба дожити.