Навіяло...

             На дворі заметіль. Зима нарешті вступає в свої права. Ось і підморожує! Мали б радіти! Та і без зимового морозу замерзли, замерзли наші душі, замерзли серця. Читаючи останні ІМХО відчуваю, що до весни, справжньої ВЕСНИ ще дуже і дуже далеко!
            Ми холодні до себе, холодні до оточуючих, а коли і прориває вогнем, то лише вогнем, що спопеляє, вогнем ненависті і нетерпіння! Ми непримиримі до чужих думок, до чужих поглядів і бажань! Ми непримиренні борці! Та боремося ми лише із вітром!
   Із пам’яті зринають слова галицького поета Святослава Дземана:
Коли ж цей світ уже навчиться
Любити, поки ще живий,
Бороти спільно спільне лихо
І поважати труд чужий?
Навчиться не топтати грубо
Надію тих, хто має біль,
Навчиться сонцю усміхатись,
Не починати нових війн?
Навчиться іншим віддавати
Любов від серця, щирість сліз,
Навчиться, що не треба красти,
Що бог дарує все для всіх?
Навчиться, що немає правди
Там де панує чорна злість,
Навчиться, що лиш там є добре,
Де є усе і є для всіх...
Навчиться, що так легко брати.
Коли вже хоч щось віддав,
І що життя вином ковтати
Лиш може той, хто біль пізнав...
Коли ж цей світ вже зрозуміє,
Що риє яму сам собі,
Що сам розтоптує надію
І сам же сльози п’є гіркі?
Коли ж він врешті вже навчиться
Відповідати сам за все:
За кров, за втрачені надії,
За те, який він сам і є...
От таке от… Сумно... Та треба жити. Треба боротись. Хай і з вітром!