Мак кольору індиго

У мене інколи таке буває, що дивлюсь телевізор і дух захоплює. Наприклад, якщо дивлюсь гостросюжетний фільм, чи вболіваю за спортсмена. Затамувавши погляд спостерігаю, як людина, перемагаючи себе, з останніх сил, вклавши в останній метр, удар, постріл, слово, всю силу, досвід, всі свої почуття – здобуває заповітний результат. Останній раз буря  таких бурхливих емоцій навістила мене при перегляді відкриття «Донбас-Арени». А конкретно – при виступі Віктора Федоровича Лідєра.
 
Я завмер, я – не дихав. Я зціпив кулаки разом з усім штатом політконсультантів Партії Регіонів:  Віктор Федорович читав ВІРШ! Не ворушився стадіон і завмер Донбас. Розуміючи велич моменту, не тріпотіли, пролітаючи над Ареною, крилами голуби і хмари мертво застигли у темному небі. Віктор Федорович, судячи з судомних перекосів лоба,  ТВОРИВ, а не відтворював, Поезію. Він не мав права збитись чи забути слова. І він не збився. Слів – не забув.
 
Просто сплутав автора. Виявилось, Павло Беспощадний – не Кощей Безсмертний. Хоча, звучить так само авторитетно.
 
Нє, а фіґлє?! «Донбасс никто не ставил на колени» і Віктор Федоровича – нікому не дано! Віктор Федорович вам шо, собачка дресирована? Всяку чухню зазубрювати?! Віктор Федорович – політик–індіго. Самозаглиблений. Самодостатній. Синій, аж фіолетовий. Для нього немає авторитетів і є свої, особливі цінності. І свої, особливі виміри.
 
Наприклад, Віктор Федорович, щиро вважає, що 600 квадратних метрів на ста сорока гектарах, на резиденцію, ну ніяк, не тягнуть. «Маковим зернятком» назвала все, що непосильним трудом нажив Віктор Федорович, Ганна Герман. При таких розмірах зерен і Ганна Миколаївна – Дюймовочка. Їй, реально, четвертини зернятка досить.
 
Я, на цьому фоні, мікроскопічний організм. Бо одне таке макове зернятко, з якого ледве животіє Віктор Федорович со прісні, мене б могло завалити в смертний гріх гордині і захланності. А Віктор Федорович, втілена скромність, простий-простий. І всього добився своїм власним, непосильним, трудом.
 
У мене є сумніви в тому, що Межигірська халупка з городом в сто сорок гектарів, продана державою нашому індіго-політику за нормальну ціну. Самі судіть. Каже Віктор Федорович, що купив він резиденцію… тобто, хижку в Межигір’ї, на свої кревні. Майже все, що мав – продав-віддав за можливість купити хатинку. Увага питання: звідкіля у Віктора Федоровича настільки великі гроші, якщо з 1996 року він перебуває на державній службі? А зарплати держслужбовців в Україні, як відомо, дуже невисокі… Не маємо сумніву, що Віктор Федорович людина чесна і бізнесом він, перебуваючи на держслужбі, не займався, хабарів не брав. Тим паче, що в офіційних деклараціях про доходи В.Ф.Януковича якихось ще доходів, окрім, як від зарплатні держслужбовця та пов'язаних з нею доплат, нема. Тоді, за яку ж ціну було продано Межигір'я державою?  Одне з двох – або Віктор Федорович десь узяв гроші, яких у нього, згідно зі статусом чесного держслужбовця, бути не могло, або держава йому ВІДДАЛА оте невеличке макове зеренце.
 
У будь-якому випадку, у будь-якій іншій європейській країні викликало б зацікавлення не факт володіння Межигір'ям, а факт його КУПІВЛІ–ПРОДАЖУ. Там оцінюють не доходи, там оцінюють видатки. Саме тому, у будь-якій країні, не просто ініціювали б повернення державного майна в державну власність, а, наша податкова, наприклад, мала б спитати Віктора Федоровича, а на які такі кошти він придбав та утримує таке майно? Де він задекларував оті свої надходження, за які купив Межигір'я? Каже Віктор Федорович, що продав він чи не все, що йому належало в Донецьку. А де відображений той факт? У якій податковій декларації? За який рік? І найголовніше – чи сплатив він  з тих надходжень податки?
 
Я затамував подих і чекаю оприлюднення перед виборами декларації про доходи Віктора Федоровича. Я так думаю, що легка невідповідність, неозброєним оком видима, між витратами Лідєра і його задекларованими офіційними доходами, могла б з перспективного індіго-політика, який швидко вчиться, зробити політичного аутиста. Могла б, наприклад, у Естонії. Там, наприклад, у 2005 році, генеральний директор естонської поліції Роберт Антропов подав у відставку через те, що:
 
«… Антропов приказал подчиненным отвезти своих родителей на остров Сааремаа на автомобиле BMW X5 охранной полиции. Во время разбирательства глава эстонской полиции не сообщил министру внутренних дел и премьер-министру Эстонии, что обратно его родителей также везла полицейская машина…
…По итогам рассмотрения первого прошения об отставке Антропова лишили дополнительного денежного содержания в размере 9500 эстонских крон. Министр внутрених дел Лаанет объяснил такое решение тем, что начальник полиции "серьезно задел чувство справедливости народа".» Лента.ру  

 
Здуріти можна! Головний естонський поліцай, всього-навсього використав службову машину для того, щоб підвести своїх престарілих батьків. І був позбавлений доплати, а потім взагалі пішов у відставку. Він «серйозно вразив відчуття справедливості народу»!
 
Про всяк випадок, нагадаю, що ми вели мову про невеличку стосорокагектарну дачку та шестисотметрову хатку колишнього прем'єр-міністра України, одного з імовірних претендентів на пост Президента України, який не може офіційно пояснити, де він узяв гроші на її придбання та не може озвучити ціни, за якою він придбав такий скромний, мало не у чверть Естонії, маєток.
 
Знаєте, що мені дивно? Чому ми  ржем у своїх анекдотах з естонців? Щоб не плакати над собою?
 
У економіці у нас, звичайно, не так багатопланово і різнокольорово, як в політиці. Мутновато у нас тут. Однак, поступово прояснилось, що все-таки є один-єдиний дієвий захід, за допомогою якого наша влада бореться з кризою – це девальвація національної валюти. Власне, це було видно вже давно, однак, були ще якісь сумніви щодо обраного тільки одного інструменту. Якось хотілося надіятись на якісь дрібні паростки системних змін. Однак, життя показує – не буде ніяких системних змін. З усього арсеналу антикризових заходів використовується один – девальвація гривні. Свідомо стараються лише «м'якше» гривеньку опустити. От і виник епістолярний роман уряду і НБУ покликаний нам показати, що у девальвації та всіх негараздах фінансово-економічної системи  є тільки один конкретний винуватець – це НБУ та контролюючий його Ющенко. На роль вселенського зла піде. Цікаво, що попри риторику прем’єрки про долар по 6,50 мінфін для розрахунків на наступний рік заклав долар по 8,50. Це, я так розумію, така сама оптимістична величина, як і ріст ВВП у цьому році, який планували в минулому.
 
Ну що ж. НБУ сам винен у тому, що його вважають і будуть вважати осередком всього зла в країні. Його немічне мекання стосовно своїх кроків по забезпеченню стабільності гривні і підтримання ліквідності банківської системи наводитиь на думку, що пацани так і не встигають придумати хоч якусь відмазку, не кажучи про обґрунтування своїх дій. Ні, справа не у рефінаснуванні певних банків і не в абсолютному неадекваті встановлення «пільгових» курсів і «пільгової» 2% націнки для певних банків, яка призвела до потроєння валютних курсів, а справа у тому, що НБУ навіть не намагається якось пояснити свої дії для людей. Та, зрештою, що тут пояснювати? Ось, наприклад, свіжі нововведення про легалізацію обмеження дострокового зняття депозитів  та виплату процентів по валютних депозитах у гривнях. Те, що такі законодавчі ініціативи з’являються в Нацбанку майже через рік, після початку поважних проблем у відносинах вкладників і банків, говорить нам про дві речі. Перша – всі, кому треба було, свої кошти з українських банків вже вивели. Друга – Нацбанк усвідомив глибину падіння банківської системи і побачив, що у прірві дна нема і все летить туди далі.
 
Яким чином сприятиме притоку депозитів до банків нововведення щодо – тепер уже цілком законного! - обмеження дострокової видачі депозитів,– не зрозуміло. За відсутності води у кризовий вогонь вирішили підлити оливи. Схоже, у НБУ надія тільки на наш добрий терплячий народ. Він, по-перше, настільки не вірить своїм офіційним органам влади, що уже просто ігнорує їх. По-друге – народу нашому абсолютно все одно, що незаконні дії з заборони дострокового розірвання депозитних договорів, тепер стануть цілком законними. Закон в Україні практично не працює. В нього не вірять. Не вірять так сильно, що ніхто не боїться того, що закон стане жорсткішим.    
 
А тепер я хочу повернутися знову до відкриття «Донбас-Арени». Скільки символічного було там! Про поезію у виконанні Віктора Федоровича я вже розказав але ж які ще були там номери! О! Віктор Андрійович бив чолом Ринату Леонідовичу за такий трудовий подвиг, як стадіон. Не розбив лоба тільки тому, що, за природною своєю лінню, він нічого в повну силу не робить. Володимир Михайлович продемонстрував всю красу орального мистецтва: Ринат Леонідович був фігурально облизаний ним так ретельно, що ризикував захлинутися у Литвинових слюнях.  І тільки один номер цього шоу був виконаний краще, ніж уся постановка і дорожчий, ніж Бейонсе – Юлія Володимирівна зі смаком продемонструвала, що, з деякими політ-персонажами, вона на одному гектарі не сяде.  Така пантоміма варта цілого шоу…
 
Все у нас добре – хтось витрушує з маку зерно, а комусь дістається полова. Процес сам по собі захопливий для всіх. Для тих, хто зернами вдовольняється і шістсот квадратів - не хатка, а для тих, хто половою перебивається і стадіон - досягнення. Бо макова полова поживи хоч і не дає але дурманить – нівроку. І цілому народу стає від тої полови добре аж фіолетово. Весь народ – індиго. Все знає, все розуміє, все бачить і чогось чекає, на щось сподівається, про щось думає. І можна бути абсолютно спокійним за цей геніальний народ – хай собі займається своїми справами - Вона ж на посту!  
 
Тільки мені трохи тривожно – якщо Вона, в суботу, три години сиділа на стадіоні, то хто ж тоді працював?!