Повітряний танок або спроможний літати

 
                                     "Чистая правда в красивых одеждах ходила
                                      Принарядившись для сирых блаженных калек..."
                                                                                Володимир Висоцький
 
                                    "Я все роблю неквапом, брате! У мене безмежно часу. Вічність
                                      сидить на моєму лівому плечі, як піратський папуга. Вічність -
                                      моя найкраща коханка! Я маю її. Іноді вона мене..."
                                                        Із листа Сергія Левитаненка Олексі Ланецькому
 

Декотрих діячів, переважно штабних засланців (завжди не вимовляв літеру "р" ), дуже непокоїть походження мого прізвища. Їм ця тема здається слизькою, і вони намагаються на ній незграбно поковзатись.
 
Щоби остаточно розставити кілки над їх головами і німб над моєю, розповім про походження свого славетного прізвища. Звичайно, в якості версії, бо ми знаємо лише, що ми нічого не знаємо, і тільки самовпевнені бовдури та бовдуриці можуть безапеляційно доводити свою проплачену правду.
 
Словом, доброзичливі та недоброзичливі експерти, доброякісні та недоброякісні пухлини на тілі українського народу, достовірні та недостовірні сторінки в інтернеті мене переконували, що прізвище Левитаненко походить від слова "Левит", тобто "служка у Храмі".
 
Ну, служка у Храмі, то й служка у Храмі - мене ніколи це не бентежило. Я і так служу трьом Храмам: Храму Літератури, Храму Української Державності і Храму жіночих геніталій (перепрошую, що остання назва із маленької літери, але саме такі мені і подобаються). Віддано служу. "С прівязаностью слуг, вєсь вєк благоговєю".
 
Але нещодавно виявилося - отакий копняк людині, яка сподівалася, що походить від мавпи і пишалася  прогресом, а виявилося, що походить від інопланетян - і засмучена регресом! - що прізвище Левитаненко походить від слова "левитація", і означає чи то "повітряний танок", чи то "спроможний літати".
 
Виявляється один із моїх предків, запорізький козак-характерник оволодів мистецтвом левитації. З тих пір побратими називали його виключно Левитаненком. Так за нашим родом і закріпилося це славетне і’мя.
 
Наводив славетний предок жахіття на ворогів рідної землі. Особливо полюбляв полякати вночі волохів.
 
З часом ця здібність у поколіннях згасала, поки не забулася остаточно. Мабуть, крім довгих виснажливих тренувань, до цієї справи ще й хист від народження треба мати. Лишилося тільки прізвище.
 
Але в роду не згасає надія, що колись з’явиться серед нас Левитаненко спроможний літати і станцює нам святковий повітряний танок.
 
Цю історію розповів мені мій далекий родич, Володимир Васильович Левитаненко.
 
Якось у суботу зранку сиджу дома, пишу свою безсмертну оперу "Хованщина", аж раптом дзеленчить дверний дзвінок. Я майже ніколи на нього не реагую: усі люди, яких я хочу бачити  і чути, гукають до мене у розчинене вікно. Хто знає, що треба гукнути в бік абрикосу  "Сергійку!" без моєї уваги не лишиться, а вислуховувати пропозиції на кшталт: давайте поговоримо про Бога, або якщо ви купите нашу чудодійну добавку, то проживете сто років, або підтримайте нашого кандидата, бо він не такий підар, як усі інші,  - я ані бажання, ані терпіння не маю.
 
Але відвідувач дзвонив наполегливо, а потім і зовсім зімпровізував: "Летіли орли з чотирьох вітрів", тож я вирішив відчинити.
 
Інтелігентного вигляду, по сільському вбраний дідуган пильно дивлячись на мене запитав:
 
"Перепрошую, чи ви не підкажете: тут мешкає Сергій Олександрович Левитаненко?"
 
Ой, не люблю, коли мене називають по батькові, тим більш на "ви". Бо коли я молюся, я завжди звертаюся до Бога на "ти": "Прости мене, Господи!", "Дякую тобі, Господи!", то чому ж мені мають "викати"? Мені подібні підлабузницькі жести у мій бік для самоствердження не потрібні.
 
Мені приємно коли до мене звертаються по-дружньому: "Сергію" або "Сергійку". А якщо вже комусь кортить висловити мені повагу, то хай звертаються "пане Сергію". Мені буде приємне.
 
Але мені здалося що в тій ситуації, то дрібниця, бо цей добродій має якусь дуже вагому причину розшукувати мене. До того ж його очі були так схожі на батькові.
 
З’ясувалося, що це мій далекий родич, мешкає він у селі на Дніпропетровщині і все життя він намагався відтворити в собі древню родинну здатність до левитації. Він був засмучений, бо вітчув, що йому недовго лишилося прикрашати цей світ, і навряд чи він вже колись зможе розітнути земне повітря у польоті. Ось цей дослідник і вирішив розповісти про історію роду і багатовікові сподівання поколінь Левитаненків комусь із далеких родичів, щоби пам’ятали, а хто схоче і шукали в собі здатність до цього хисту.
 
Оскільки цей хист передається виключно по чоловічій лінії, а в нього лише двійко дівчаток, і них теж дівчинки, він розшукав мене.
 
"Ти перший, кого я знайшов, є кажуть ще хлопці на Волині, поїду погляну на них, розповім про наш славетний рід".
 
"Дядьку, а як звали того козака, який став Левитаненком? Яке наше справжне ім’я?" - спитав я.
 
"Не пам’ятаю точно, та і яка різниця? Є три основні версії: Микола Неловивітер, Володислав Шкаруба, Богдан Кострубатий. Вибирай, яке тобі більше до вподоби".
 
"Дядьку, а часом не Мюнхгаузен було наше прізвище? Бо багато рис цього козарлюги у вас відчутно" - хотів запитати його я. Але стримав свого гострого язика, бо завжди з повагою ставлюся та ввічливо спілкуюся із людьми, які старші за мене.
 
Це моє ставлення не розповсюджується лишень на політиків, яких я не поважаю усіх, незважаючи на їх вік, і я не вважаю, що вони заслуговують на мою ввічливість. Їх діяльність по відйому у населення грошей ганебніша за роботу повій, бо навіть обіцяного кайфу вони в обмін на наші гроші нам не надають. На еволюційній драбині ці ненажери виродилися до мишей, десь там унизу, на три сходинки нижче від даїшників.
 
У мене взагалі дуже простий погляд на політичну діяльність: у президента України має бути єдине завдання, яке він має виконати, і тоді у всіх все буде гаразд. Не треба боротися з корупцією, розподіляти грошові потоки, покращувати чиєсь життя, керувати економікою в ручному режимі, підказувати дояркам, як доїти корів.
 
Треба просто створити такі умови у суспільстві, завести таку ситуацію, щоби чесним стало бути вигідно. Люди завжди шукають вигоду. Просто зроби, щоби чесним було бути вигідно і всі одразу стануть чесними, бо вигідно. Відповідно зникне корупція, хамство чиновників, "бєспрєдєл" влади - всі змагатимуться у чесності. Сиди, кури фіміам - країна сама розквітне.
 
Якщо ти знаєш, як це зробити - балотуйся на президента, якщо - ні, то і не пхайся туди. Бо всі інші мотиви - то марнославство і годі.
 
Посиділи ми вдень з дядьком, випили, а ввечері я його провів на ковельський потяг.
 
"Спробуй, Сергійку, спробуй, може це саме ти. Не може бути, що усе це було б дарма. Стільки поколінь... ну, моє життя хоча б... не можна нехтувати шансом" - він пильно і трохи благально зазирав мені у вічі батьківськими очима наостанок.
 
Тоді я посміхався, ну як би визначити... ось якби в мене були вуса, то можна сказати б, що я посміхався у вуса.
 
Але уночі, коли палив цигарку перед сном у ліжку, перед тим, розчулений неочікуваною зустріччю з родичем, хильнув трохи винця, я пригадав декілька випадків, коли, знаходячись високо над землею, мені, дійсно, хотілося стрибнути униз і полетіти. Аж до сверблячки. Страху не було, але щось зупиняло. Я зрозумів що саме. Це називається: що далі? Ну ось полетів - і що далі? Процес без мети для мене безглуздий. Без віри у доцільність мети я навіть голитися не ходжу.
 
Бо, як казав гобліновський  Гендель: "Не можна мені носити обручку, бо не маю почуття міри у бажаннях. От як піду творити добро наліво і направо - тоді тільки ховайся, люде!"
 
Людині не потрібні можливості, якщо вона не знає до чого їх докласти, людині не потрібні гроші, якщо вона не знає, як їх з розумом витратити, чоловікові не потрібна певна жінка, якщо він не знає, як зробити її щасливою.
 
Якщо ти не янгол, то навіщо тобі крила?! У вікна до дівчат в багатоповерхівках підглядати?
 
Доцільність то чинник, який визначає потрібний людині лікувальний обсяг щастя.
 
Не треба надкусювати, братове українці!
 
Зазвичай подібні слова автори ставлять на початку твору, як упередження від звинувачень, я ставлю їх наприкінці твору, як післямову, та як заклик до роздумів. Бо там де виникають роздуми - зникають звинувачення.