Чергове Євангеліє від Лавриновича. Судово-присяжне
Не встигли ми насолодитися проектом закону про вибори до Верховної Ради, як невгамовний міністр юстиції порадував нас черговою благою вістю. Цього разу про суд присяжних.
"Для нашого суспільства це передчасно. Адже це суд не стільки права, скільки емоцій", ─ заявив він в інтерв’ю журналу "Публичные люди". Зазначивши при цьому, що суди присяжних є в невеликій кількості країн з достатньо високим загальним рівнем культури, складовою частиною якої є правова культура.
А щоб ми бува не подумали, що це лише особиста думка пана Лавриновича, Верховна Рада відмовилась навіть розглядати відповідний законопроект. Попри те, що суд присяжних передбачений Конституцією України.
Що цікаво – коли ці пройдисвіти пруться до владного корита, вони співають дифірамби "мудрому українському народу, який усе добре розуміє і зробить правильний вибір". А коли йдеться про практичне застосування цієї "мудрості", раптом виявляється, що ми не доросли навіть до суду присяжних.
Якщо вірити розхожим штампам про низький рівень політичної культури українського суспільства, складається враження, що ми невпинно деградуємо. Втім, зазирнімо у власну історію.
Відомий громадський та державний діяч М.М. Сперанський ще у 1809 році пропонував Олександру I таку форму судоустрою. Певно він вважав, що тогочасна правова культура суспільства дозволяє запровадити інститут присяжних засідателів. Втім, самодержець з ним не погодився. Тут у Олександра Першого та у Олександра Лавриновича повний консенсус.
А от Олександр II мав щодо цього іншу думку, і суд присяжних був запроваджений судовою реформою 1864 року. Завважте, це лише через три роки після скасування кріпацтва. Виходить, у 1864 році рівень політичної культури таке дозволяв. І проіснувала ця система, треба сказати досить успішно, аж до кінця 1917 року, поки владу не захопили "кремлівські мрійники". Аж раптом виявилось, що після жовтневого перевороту суспільство дебілізувалось. Відтак, Декретом про суди №1 суд присяжних було скасовано. Якщо вірити Лавриновичу, процес дебілізації триває.
Ясна річ, суд присяжних – інституція, далека від ідеальної. І емоційна складова, на яку посилається пан міністр, це не найголовніша її вада. Деякі юристи, не проФФесори, а справжні фахівці в галузі права висловлюють серйозні зауваження.
1.В сучасному кримінальному судочинстві по багатьох кримінальних справах предмет доведення настільки складний, що потребує не лише спеціальних знань у царині права, а й чималого досвіду. Оскільки присяжні засідателі таких знань та досвіду не мають, встановлення факту винуватості/невинуватості, що є компетенцією присяжних, може бути помилковим.
2.Колегія присяжних приймає рішення часто під суттєвим тиском суспільних настроїв та конкретних осіб. Відтак, прийняття справедливого рішення чималою мірою залежить від психологічної стійкості присяжних та їхньої здатності протистояти такому тиску.
При цьому навіть проводяться паралелі між присяжними та "куховарками", здатними керувати державою.
Дійсно, зауваження фахівців цілком слушні. Недарма в країнах, які ми називаємо цивілізованими, спостерігається тенденція до згортання діяльності суду присяжних або суттєвої трансформації його основних елементів (Данія, Греція, Італія, Фінляндія, Швеція і т.ін.).
Але таке відбувається в країнах, де суди дійсно незалежні. Де судові вердикти виносяться не в залежності від товщини гаманця клієнта чи вказівок з владних кабінетів, а на підставі всебічного неупередженого розгляду справ. Де авторитет судді не піддається жодному сумніву в суспільстві. Де правлять бал Закон і Право. І не в останню чергу торжеству Закона і Права у цих країнах свого часу посприяв саме інститут суду присяжних як запобіжник проти сваволі влади. За таких умов дійсно є сенс у згортанні функцій суду присяжних.
Варто зазначити, що в таких країнах як Велика Британія, США, Швейцарія, Норвегія, Бельгія, Австрія суд присяжних зберігся у його класичних формах. І хоча навряд чи хто заперечить незалежність судів у цих країнах, там чомусь не поспішають відмовлятися від цієї форми судочинства.
Та повернімося до наших баранів.
Щоб назвати наш суд незалежним, неупередженим та непідкупним треба мати неабияку фантазію. Досить згадати Конституційний суд, який "благословив" узурпацію влади Януковичем, перетворившись тим самим на ескорт-агентство з обслуговування забаганок панівної верстви. Що вже говорити про місцеві суди, які давно вже обслуговують рейдерів, "мажорів" та інших "потрібних людей".
Та й взагалі про яку правову державу можна говорити в країні, де Генеральний прокурор заявляє, що він – член команди президента. Не страж його Величності Закону, а член команди. Добре, хоч не сказав член угрупування або член Сім’ї.
Судова гілка влади насправді ніколи не була незалежною, оскільки судді не обиралися, а призначались. Завдяки ж так званій судовій реформі вона взагалі знищена, а судді стали слухняним інструментом для легалізації режиму беззаконня і знищення політичних опонентів.
В країні діє тріада прокуратура-міліція-суд, яку чомусь називають правоохоронною системою. Хоча більш доречним було б назвати її не правоохоронною, а каральною. Прокуратура й міліція "шиють" справи, слухняні судді ж мають "освятити" їх своїми вердиктами. До відповідальності притягують не правопорушників, а тих, хто їм протидіє.
У влади чомусь не виникає жодних питань до власників підставної фірми "Лівела", яка завдала державі збитків на 3 мільярди гривень. Немає претензій і до першого віце-прем’єра Клюєва, який своїм рішенням виділив 200 мільйонів гривень з державного бюджету на розвиток власного бізнесу. Та ще 172 мільйони – Сергію Близнюку, сину донецького губернатора Анатолія Близнюка.
Не притягуються до відповідальності спритники з ДУСі, які закупили газонокосарку для "Феофанії" за півмільйона гривень, ділки з управління справами Верховної ради, які придбали крісла й дивани для готелю "Київ" майже за два мільйони.
Наших доблесних правоохоронців чомусь не зацікавили оборудки Донецької міськради щодо придбання пересувних євротуалетів, вартість кожного з яких дорівнює ціні престижного імпортного автомобіля.
Подібних прикладів безліч. Не кажу вже про Януковича з його Межигір’ям, "золотим" гелікоптером та іншими приємними "дрібничками".
Натомість влада активно пресує політичних опонентів, порушуючи проти них кримінальні справи. Ідея не нова, саме таким чином діяла радянська влада, коли звинувачувала дисидентів у кримінальних злочинах. Орли Януковича виявилися здібними учнями своїх радянських попередників.
У Запоріжжі порушили кримінальну справу не проти тих, хто всупереч закону встановив пам’ятник кривавому тирану Сталіну, а проти тризубівців, які цей пам’ятник пошкодили. Зверніть увагу на формулювання: "Прокуратура Жовтневого району Запоріжжя затвердила обвинувальний висновок у кримінальній справі про умисне пошкодження та знищення майна Запорізького обкому Компартії - погруддя Сталіну …".
Саме так, за умисне пошкодження та знищення майна, суто кримінальна справа, жодної політики. А що запорізькі комуністи встановили пам’ятник кату, який знищив мільйони людей, наших "правоохоронців" якось не обходить.
У Львові притягують до відповідальності не провокаторів з "Родіни" та ""Русского єдінства", які порушили рішення суду, а звинувачують свободівців, які дали відсіч провокаторам.
Протягом п’яти місяців тримають за ґратами у СІЗО Юрія Луценка за ідіотськими звинуваченнями у завданні державі матеріальних збитків.
Приблизно за такими ж звинуваченнями ось уже майже півроку тягають на допити Юлію Тимошенко.
За таких умов чи не єдиними хто може стати на заваді цьому розгулу "демократії", це незалежні присяжні засідателі, які встановлюють факт винуватості/невинуватості підсудних. Якщо вибирати між емоційними "куховарками", жодним чином не залежними від влади, та титулованими фахівцями, керованими з Банкової, я надаю перевагу "куховаркам".
І хоча у можновладців є безліч засобів впливу, від фальсифікації списку присяжних (на фальсифікаціях вони, що називається, собаку з’їли) до підкупу та залякування присяжних, вони, тим не менше, панічно бояться запровадження такої форми судочинства. Воно й не дивно, бо перший же прецедент провалу сфальсифікованої справи стане початком кінця всевладдю мафіозних кланів.
Якщо у очманілого від безкарності владного бульдозера не вистачить розуму якось гармонізувати відносини з суспільством, у громадян лишається не надто великий вибір. Або викликати з генетичної пам’яті Максима Залізняка, або звернутися до зарубіжного досвіду, зокрема до містера Чарльза Лінча.
Дмитро Ремиженко (03.06.2011) durdom.in.ua