31 травня день народження Уолта Уїтмена. Сповниться 192 роки класику американської і світової поезії,  одному з основоположників верлібру - вільного вірша, що стоїть на межі вірша й прози
Знайдений у районній бібліотеці заводського району Запоріжжя, осміяний, знеславлений і проданий за безцінь бібліотекаркою, томик його віршів подорожує зі мною вже понад тридцять років. Це, мабуть, любов до останнього подиху з тієї миті, коли пізно вночі  відкрита навмання сторінка заговорила:
         Камерадо, це зовсім не книга
         Торкнися її - ти торкнешся людини.
         (Невже зараз ніч? і ми насамоті?)
         Ти тримаєш мене, я тебе,
         Я рвуся до тебе зі сторінок - і смерть не зупинить мене.
Майже 200 років рвуться зі сторінок слова любові до людини, гімни чоловічій дружбі, жіночій самотності, вуличній повії, чорношкірому рабу, траві, морю, життю і смерті. По життю поруч ступає Людина, у якої назавжди є добре слово й для мене..
         І все ж, мій брате, моя сестро, не впадай у відчай,
         Іди, як завжди вперед, - Свободі потрібен ти.
         Одна чи дві поразки не вб'ють Свободу - чи декілька поразок,
         Чи захланність і невдячність народу, чи зрада,
         Чи ошкірені ікла влади, гармати, неправі закони й війська.
Сльотливий український мелос перебиває потік підбадьорливих слів і заводить у відповідь свою одвічну пісню-плач (чуєш, ридають делегати останнього з'їзду народних співців Радянської України, сліпі кобзарі  з малолітніми поводирями, доставлені з Харківського оперного театру до рову біля станції Козача Лопань, і розстріляні  у грудні 1930 року без суду, сповіді і покаяння).
   Не Волею єдиною... Вгомоніться люди!
   Пішла Воля з України та й назад не буде.
   Піде Воля, прийдуть сюди брехня та наруга,
   Піде Воля з України не перша й не друга.
   Піде вона останньою, коли стане мати
   Іменами катів своїх дітей називати.
   Коли, йдучи по вулиці, зрадієм обоє
   Приниженню рабів низьких, а не нас з тобою.
   Коли життя, душі людські по всій землі згинуть,
   Коли звідси підуть усі, піде й Воля з ними
   Ти говориш про прекрасні  перемоги з бою.
   Я ж шукаю сенс в поразці, що стала бідою.
Уїтмен без жалю викреслив зі свого твору ці рядки, від яких віяло безнадією і розпачем.  Чому ж мій невмирущий оптимізм, дієвість і життєстійкість так безнадійно відгукуються на Уїтменові заклики. Безнадійно, бо не знаходжу ні величі, ні тим паче сенсу в поразці.
         В задумі і тузі сиджу я самотній.
         І зараз здається, що в інших країнах є люди в такій же задумі і тузі.
         І зараз здається, якщо придивлюся, я зможу побачити їх в Італії,
         Німеччині, Франції, Іспанії, далекім Китаї, Японії чи Росії,
         Вони говорять іншими мовами, та мені здається, що якби ми познайомилися,
         Я полюбив би їх не менше, ніж своїх земляків.
         О, я знаю, що ми стали б братами, ми б полюбили один одного,
         Я знаю, що з ними я був би щасливим.
І наостанок знову Уїтмен.
         Надрукуйте моє ім."я і портрет мій повище  повісьте,
         Бо ім."я моє - це ім."я того хто ніжно умів любити,
         І портрет мій - друга портрет, палко любимого другом,
         Того, хто пишався не своїми піснями, але безмежним в собі
         Океаном любові, хто з себе лив її щедро на всіх,
         Хто часто блукав по дорогах самотніх і мріяв про друзів бажаних,
         Хто часто розлучений з другом про нього думав в безсонні,
         Хто  знає, як страшно, як неймовірно страшно,
         Що той, кого любиш таємно, до тебе зовсім байдужий,
         Чиїм щастям було: полями, лісами пробиратись, обнявшись, удвох вдалині від усіх,
         Хто часто з другом блукаючи містом, клав його руку собі на плече, а свою на плече йому.
Вечоріє. Молодший син, відбуваючи на гульки, гукає: "Егей, я там на робочому столі тобі залишив ярличок до фільму. Буде бажання, клікни. Я знаю, тобі сподобається."
Гримнули двері. Клікаю і завмираю на декілька днів - Джим Джармуш "Ніч на землі",  з першої миті чіпляє людський голос:
Коли я був малим, місяць був срібним, сонце - золотим.
Коли дорослим був, холодний вітер світ перевернув.
Мене вже тут нема. Хай гойдає море мого човна,
Вернуся хоч на мить в добрий старий світ.
Край поля, де лежу, пугало в лахмітті біжить за межу,
Я ж маю з квітів вінок на земляний горбок.
Жовтень мине, я прилечу в свій дім згадувати літо і щастя в нім
Вернуся хоч на мить в добрий старий світ.
 
Це вже не Уїтмен, це Том Уейтс з віршами Кетлін Бреннан (Tom Waits - Back In The Good Old World). Але теж про нескінченне і вічне - про людину. Сьогодні.
http://www.youtube.com/watch?v=CM3zgch0d5w