У 1982 році після закінчення погранучилища на заставу, розташовану на косі у селищі Ільпирський Осорського району Камчатської області на межі Карякського і Чукотського національних округів для проходження служби прибув 23-річний лейтенант.
 
   Кількісно населення селища складало близько 500 осіб обох статей. Чоловіки переважно працювали у рибгоспі, а жінки – на рибзаводі.
 
   Начальник застави, який вже 3-и терміни переходив в капітанах і стільки ж не був у відпустках, з полегшенням, потиснувши руку новоприбулому, оголосив про своє відбуття на материк.
 
   Юний виконуючий обов’язки начальника застави стикнувся з безліччю питань, серед яких не останнім було забезпечення особового складу харчами.
 
   Вирішення шлункової проблеми потребувало узгодження з місцевою радянською владою в особі голови селищної ради Івана Спиридонова. Треба зазначити, що цей вельми шанований владний представник царював десь років з 20-ть і мав схожість з фельдмаршалом Кутузовим з причини втраченого ока, але не в бойових умовах, а з невдалого спілкування з кіньми ще під час перебування на материку.
 
   Треба згадати, що справа відбувалася восени під час путини, коли майже все чоловіче населення перебувало у морі на малих риболовецьких сейнерах (МРС). З’явившись у селищі, В.о.начзастави вперше відчув на собі як особи протилежної статі віком від 16 до 60 років роздягають його очима.
 
   Від секретарки селищного голови лейтенант довідався, що представник влади в даний час «либо на охотє, либо на рибалкє».
В наступні дні відповідь секретарки не відрізнялася від попередньої.
 
   В черговий раз, не заставши голову, похмурий лейтенант зайшов на селищний вузол зв’язку зателефонувати на материк вагітній дружині. Співробітниця-зв’язкивиця 40-річна Зоя Кіріськіна, весела особа 62-го розміру запитала про причину пригніченого настрою. Почувши у відповідь, що погранець не може застати сільського голову, а лише весь час чує, що той «либо на охотє, либо на рибалкє» і скільки можна розважатися, - час вже і з’явитися, зареготала щиро і невпинно.
 
   Лейтенант с подивом спостерігав за істерикою. Прийшовши врешті-решт до тями Зоя Кіріськіна запитала чи був лейтенант у селищній пекарні. Отримавши незадовільну відповідь, пояснила, що у пекарні дві співробітниці. Одна – на прізвище Охота, друга, відповідно, - Рибалко.