...І тепер уже третю добу вони відпочивали тут. «Благодать, Господи, як же добре! – Шпак потягнувся не розплющуючи очей. – Ніяких командирів, наказів, дурної масакри… Тихо… Спи, скільки хочеш, їж спокійно…». На цьому приємний хід думок було перервано страшенним гуркотінням і брязкотом посуду, що долинала із сусідньої кімнати, що слугувала за кухню. Спокійна погроза Малюка: «Приб’ю гада!» змусила Романа не робити різких рухів. І вчасно. Він розплющив очі. У кількох сантиметрах над головою помітив тоненьку рибальську жилку, що тяглася через нескладний пристрій до відра над ліжком. «Вода… Або скорпіони, що не здивувало б… Котяра – гад! – Роман обережно виліз з-під «пекельної машини». – Нічого в тебе не вийшло!». Шпак подумки радів, що Малюк першим потрапив до Женчиних тенет.
   Він сів на ліжку, засунув босі ноги в чоботи. Зайшов Стас. Ну, хто міг передбачити, що до того ж таки відра і ще одного над дверима, протягнута така сама рибальська жилка. Система спрацювала бездоганно. Малюк, обвішаний ланцюгом із каструль, сковорідок… одне слово – «новорічна ялинка», прикрашена кухонним причандаллям, мокрий з ніг до голови, зупинився у дверях. Роман, облитий холодною водою, підскочив і тут же розтягнувся на підлозі. Чоботи, з середини, були прикручені шурупами до підлоги. «От зараза!» – в один голос, спокійно, промовили «постраждалі». Але цей спокій нічого доброго для Кота не віщував.
   – Гей, пацани! – У хату влетів Женька. – Тут поруч річка, гайда купатися… чи ви вже того… скупалися? Но-но-но… Спокійно!
   Стас не встиг схопити «диверсанта». Женька зі сміхом вибіг на вулицю. «Ялинка» й Шпак кинулися навздогін.
   – А не треба було розслаблятися, – біжучи, виправдовувався Женька.
   – Малюк, дави садиста, – крикнув Роман і підставив підніжку Стасові.
   Той уже гарматним ядром звалив Кота. За кілька секунд Женька зі зв’язаними руками й ногами лежав біля ніг переможців.
   – Ну, і що ж з ним робити? – Обдираючи «гірлянди», захекано спитав Стас.
   – А що роблять із шкідливими котами?
   – Правильно, командире, у мішок і в ополонку…
   – З мішками напряжонка, а річка, будь ласка, ось вона. Поруч.
   – Ви що надумали, катюги? Інквізитори. Імперіалістичні посіпаки… Передайте Кузьмичу, що мені вже ніколи не прасувати шнурки. А друзям заповідаю свого лісапета.
   – Дякую. Стій. Раз-два. Заряджай, – скомандував Шпак.
   Малюк підкинув на плечі зв’язаного Женьку, підлаштовуючи руку для поштовху.
   - Нема в тебе ніякого лісапета, – похмуро зауважив Малюк. – І вже ніколи не буде.
   – То ви вже й лісапета вкрали? Злодюги!
   – Ми тобі його ще не купили, – зі «скорботою» зауважив Шпак.
   – А за що водяному така кара? Га, Ромо?
   – Ромо, за що? – По діловому спитав і Женька.
   – Ми потім для нього й лісапета втопимо. Не розслабляйсь, Малючок. Вогонь.
   Стас зробив кілька кроків і жбурнув зв’язаного Кота метрів на сім у воду. На березі річки у глибокій скорботі завмерли дві постаті. Минуло дві хвилини.
   – Щось його довго немає, – захвилювався Стас.
   – Чим довше, тим уважнішим треба бут…
   У високому стрибку Женька ногами штовхнув обох у воду. Тепер він, поклавши руку на серце, був «огорнутий безмежним сумом».
   – Наступного разу ми його спалимо, – серйозно заявив Малюк. – Він же чаклун.
   – Це точно, – погодився Роман.
   – Ви бачили скільки там риби? – Не звертаючи уваги на репліки, спитав Кіт.
   – А це ідея, – підхопив Стас.
   – То чого ми ще тут? – Додав Шпак.
   Хлопці навперейми побігли до хатини. Женька дорогою підхопив «ялинкові» прикраси й біг лісом, ніби дикун, котрий заганяє дичину.
   – Малий, давай вудки, Ромо, бери відро, ні, краще мішок для риби, – розкомандувався Кіт. – Я по хробаки. Хтось знає де є лопати?
   – Які хробаки? – Зупинився Стас. – Це ж Сибір. Тайга.
   – З чого ти це взяв?
   – На тому березі кедри ростуть. Тож за хробаками треба йти із сокирою, а не з лопатою?
   – Ти мене за дурня тримаєш? – Із сумнівом у голосі спитав Кіт. – У тайзі, що, всі копають сокирами? Чи тут хробаки самі на сокиру залазять?
   – Не тільки на сокиру, а й на ніж.
   – Ромо, або тримай мене, або я цього «вчоного» почну бити… Боляче… Дуже… Довго.
   – Бити… Вчоного… На трухлявих стовбурах, під корою купа личинок. Невіглас. Бери сокиру і вперед, – уже командував Стас. – А я ще без личинок спробую.
 
   – Тут якась риба дурна, – констатував Кіт. – Може її й їсти не можна?
   – Та ні, – підтримав розмову Роман. – Просто її там так багато, що вона саме зараз б’ється в черзі перед гачками.
   Шпак із Женькою лежали на травичці і втомлено спостерігали за поплавками. Підійшов Малюк із повним відром риби. Він ловив окремо.
   – О, дивися. Чим рибу глушив, аборигене? – Кіт копирсався у відрі.
   – На хробачка, Котику, увечері ловити треба, або раненько. А зараз на целофан іде.
   – Ні, я таки приб’ю цього вчоного.
   Стас мовчки показав гачок, обмотаний ниткою із закріпленим на ньому шматочком целофану.
   – Оце «муха». Дивіться.
   Хлопець підняв вудку й поніс гачок над водою. Майже тієї ж миті з води вискочила рибина й одразу ж потрапила у відро.
   – Ось так! Вчоний, – Малюк злегка вдарив Женьку по потилиці.
   – Вибачте, погарячкував, був не правий, готовий понести… З ким не буває. А ну, дай я.
   Після того, як Роман із Котом зловили по кілька рибин, Малюк припинив атракціон.
   – Досить, пацани. Що ми з нею робитимемо?
   – Насушимо. Кузьмичу посилочку відправимо, – не заспокоювався Женька.
   – Це ти добре придумав, – погодився Малюк. – Тільки пошту знайдемо, так зразу й відішлемо. А все ж цікаво, де тут поблизу є пошта? Як гадаєте?
   – Я гадаю поруч. П’ятсот туди – п’ятсот сюди, три кроки ліворуч, два назад і ви на місті, – Женька скручував вудку.
   – А серйозно?
   – Навіщо воно тобі? Привезли, кинули, полетіли. Прилетять, закинуть… – байдуже констатував Кіт.
   Шпак мовчки лежав горілиць. Потім різко підвівся.
   – Оголошую підвищену готовність. Є ідея.