– Час повертатися, чумаки, – усміхнувся Роман.
    – Не хочу! – Заявив Женька. – Мені й тут добре.
    – А пікарі у сеньйори Люсії? – Підколов Стас.
    – Це міняє справу, – трохи подумавши, погодився Кіт. – А й справді, хто ж їх там буде їсти? Пропаде геть страва. Гайда додому.
    Мимоволі хлопці перезирнулися. Каракас став для них домом. Це й лякало, і втішало одночасно. А втім, дуже скоро звикаєш до того місця, де тепло й затишно. І якщо рідний дім є недосяжним, а повертатися частіше випадає до нового привітного притулку, не дивно, що його називаєш домом.
 

 
    Дорога додому завжди коротша. Страшенна втома валила з ніг. Але чим ближче до мети, тим менше помічаєш цю кляту втому. Настрій же після вдало виконаної роботи додавав сил.
    Ранок був чудовий. Сонце почало освітлювати вершини гір, а кольори… хоч би скільки ти дивився навколо – звикнути до такого різнобарв’я неможливо. Ще до сходу сонця вони спустилися в лісисту долину і йшли берегом невеличкої річки, що плуталася серед лісу.
    – Ні, я, звичайно, нічого не маю проти ресторанчика сеньйори Люсії, тільки, якщо мене зараз не погодують, мр-р, мр-р молочком… сметанкою… або хоча б жабою, – викрикнув Женька, – я туди просто не дійду.
    – І то, командире, що вирішує один день? – Підтримав Кота Стас. – У мене сльози течуть, дивлячись на блохастого.
    – А ви що, гадаєте, мені треба заяву подати, підписану міністром оборони? То я не бюрократ. Мені достатньо просто ваших письмових заяв.
    – Стасе, давай Шпака з’їмо. Хоч і маленька, та все ж пташка.
    Та Стас нічого не відповів. Він пильно дивився на річку й повільно витягав ніж. На запитальний погляд Женьки, Шпак тільки знизав плечима. Раптом Малюк стрілою кинувся у воду. Через якусь мить випірнув, тримаючи в руці півтораметрову анаконду з уже надсіченою головою.
    – Котику, – весело закричав він, – а гадючка, замість жабки, піде?
    – Побіжить, навіть поскаче, – підстрибнув Кіт від радості, виразно ковтнув слину й тихо додав, – галопом.
    – А заяви? – Сміявся Роман.
    – Відчепися. Не заважай, – жартома огризнувся Женька і вже до Малюка, – Ну, що ти там копирсаєшся, чи ти хочеш, аби я не від голоду помер, а слиною захлинувся?
    Сніданок був казковий. У порівнянні, звичайно, з тим, що вони їли останніми днями. Та й Малюк був майстром своєї справи.         Єдиним, хто заважав, був, звичайно, Кіт. Але, завдяки спільним зусиллям Стаса й Шпака, анаконда пройшла, так би мовити, весь технологічний процес приготування.
    Понаїдалися, як то кажуть, досхочу. І не дивно, такий шмат м’яса, навіть кращого за курку.
    – А решту куди? – Ледь ворушив язиком Женька.
    – У річку, – підморгнув Стасові Шпак.
    – Яку річку? Та я вас самих потоплю, – підскочив Кіт.
    Роман і Малюк ударили, сміючись, по руках.
    Хлопці дрімали на піщаному березі. Говорити не хотілося. Думок не було. Утома зробила свою справу.
    – Отак би лежав і муркотів... довго, – озвався Женька.
    – Твоя правда. Навіщо кудись іти? – Ліниво спитав Шпак. – Будемо час від часу запускати Малого в річку…
    – Ага, зараз усе покину…
    Знову запанувала тиша.
    – Агов, браття, – схвильовано промовив Стас, – а куди це ми з такими пиками йдемо?
    – Ромо, а Малючок підріс. Чуєш, які розумні запитання ставить?
    – Банний день, – без зайвих слів оголосив Шпак і мрійливо додав, – нам би ще мила…
    – Та он же, сотні тон, – вигукнув Малюк і вказав на протилежний берег, – біла глина.
    Через деякий час троє абсолютно голих чоловіків, стоячи на колінах, займалися пранням одягу. Першим зареготав Кіт.
    – Я уявив, який ми зараз маємо вигляд, якщо дивитися на нас із лісу.
    – Спокусливий, – Шпак упав.
    – Чу-чу-чуєш, Малючок? А-а ти міг би це намалювати?
    – Легко, – без натяку на сміх відповів той і вже піднявшись на колінах, став вимірювати масштаб, як то роблять художники, з олівцем на витягнутій руці.
    – І-і-і, як називатиметься твій шедевр? – Женька тримався за живіт. – «Солдатська пральня»?
    – Ні… «Блакитна мрія».
    Це була крапка.