Чесно кажучи, не збирався писати нічого стосовно мовних питань. Коли на протязі тих півтора років, що я працюю в ДД, з*являлися подібні матеріали, то навіть не вступав у дискусії в коментарях - не бачив в цьому ніякого сенсу. Бо як у футболі, медицині чи політиці, - в питаннях мови розбираються геть усі, і кожен вважає свою точку зору єдино вірною.
Як писав незабутній Ілліч: «Вчення Маркса всесильне, тому що воно вірне».
 
Але ось за останній тиждень одне за одним з*являються ІМХО колег Дракона, Meritus, OlegF, Графа, Мрачного, Near, Sumerky, які або прямо аналізують ці питання, або в більшій чи меншій мірі торкаються його. І починається гаряча дискусія із взаємними обвинуваченнями і образами.
То що – «и вновь продолжается бой»?
 
А чи не помітили Ви, шановні колеги, що доволі швидко зникають власне предмети дискусії?
Скажіть, будь ласка, де можна почути в нашому повсякденному побуті літературну українську і літературну російську?
Та ба – навіть не літературну, а просто нормальну?
Хіба Ви не чули, як спілкується більшість громадян? Так ось Вам приклад.
 
Вагон метро. На щастя - не повен, але всі місця для сидіння зайняті. Переважно тинейджерами. Стаю з сумкою через плече навпроти них. Моя статура і сива борода не залишають сумнівів щодо віку. Але ніхто не підводиться, не хапає мене за руки з вигуками «Сідайте, дідусю!»
Я розумію, що їхні мозки зайняті не моїми сивинами, а власними розмовами, і що совісті немає за визначенням. Як філософські констатував час від часу колега, командир сусіднього технічного взводу «Там, где была совесть, вырос хер».  
Але, Боже правий, де ж безумовний рефлекс – підвестися, коли поруч стоїть літня людина? Тим більше, що якраз з динаміків лунає відповідний призив.
Ну, ні – то й ні. Напевно, це якісь неправильні молодики. Вони жваво і голосно розмовляють, час від часу поглядаючи на сусідів – яке справляє враження їхня світська бесіда.
 
Про що розмова - збагнути неможливо. Змісту немає. Тільки вигуки. Окремі слова: карочє, прікольно, тіпа дєловая, как би по ходу, рєально прікінь, блін, вабщє...
Слава Богу, не матюкаються. Як ото студенти, що сновигають між корпусами КПІ. Не розрізняючи віку і статі, факультету чи курсу, бакалаврів чи магістрів.
Та за таких обставин і Вєрка Сердючка зі своїм суржиком зійде за вчителя красного письменства!
 

Давно-давно, років сорок п*ять тому, ми з моїм другом Богданом Жолдаком мали щастя спілкування із генієм перекладу Миколою Лукашем, який мешкав в кутовій кімнаті першого поверху будинку на розі тодішніх вулиць Леніна і Піроговської.  
Про Лукаша казали, що знає тридцять мов. А він виправляв, що добре знає – лише вісімнадцять. І часто, випивши вина, повторював гірку фразу «Хлопці, у Києві гинуть обидві мови!».
То були часи активного формування нової хвилі суржику – селяни, яких притягував індустріальний і будівельний бум шістдесятих років, сяк-так оселившись в Києві, починали розмовляти «по-городському».
 
З тих пір Богдан став «найбільшим письменником України, бо важить 154 кілограми». І по багатьох своїх прозових збірках щедро розкидав оповідання з циклу «Прощавай, суржику!», які він сам називає мініапокрифами та макабресками.
Недарма, еге ж? Бо суржик робить справжню мову скритою від загалу і породжує мовні страхіття.
 
Так чому ж ми не вживаємо справжніх мов? Рідних мов! Чому каструємо їх до непристойного вигляду і  користуємось потім жалюгідними «суповими наборами» слів, серед яких чималу частину складає лайка? Адже з такими мовами ми стаємо, як Буратіно за висновком Тортіли, «безмозкими хлопчиськами з коротенькими думками».
І знаєте, пані та панове, саме таке «населення», з коротенькими думками, потрібне владі замість Громадян. Саме таке! Тому так старанно обробляють нас з екранів, плеєрів, газетних шпальт і гламурних обкладинок.
Зауважте – отим самим мінімальним набором слів, які, мов пазли, пречудово вкладаються в голови населення, електорату, біомаси… як там ще? Мимоволі позаздриш радянським людям, яких називали куди пристойніше – трудящі.
 

Хто в перших рядах оброблювачів? А все ті ж – співаки, гумористи, кліпмейкери, телеведучі – словом, креативна попса. Коли я чую про якогось з них, окрім обов*язкового «зірка», ще й епітет «епатажний» - мені стає смішно.
Який у біса епатаж? Все зводиться до того, що епатують не творчістю, а банальними матюками.
Юрій Олеша, окрім хрестоматійного «Ни дня без строчки!» сказав ще одну чудову фразу: «Для обывателя нет ничего смешнее, чем слово «ЖОПА», написанное большими печатными буквами».
Все. Більш нічого не треба. Оті зірки телеглядачу оте слово, і ще багато споріднених, кажуть постійно. Іноді ще й показують його матеріальне втілення.
І все це під схвальні вигуки "Шоу-бізнес! Еліта!".
Еліта? Мені, літній людині, це слово згадується лише в контексті Постанов ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР стосовно якихось сільськогосподарських питань "... підвищити врожайність зернових за рахунок елітного посівного матеріалу...", "... впровадити науково обгрунтоване осіменіння великої рогатої худоби елітною спермою..."
 
На мій суб*єктивний погляд, Рим епохи Августа відрізнявся від України за її новітньої історії, зокрема тим, що в ньому гасло «Хліба і видовищ!» виконувалося набагато краще. Особливо в частині хліба. А блазні, актори і міми стояли десь трохи вище рабів і, звісне діло, не мали майже ніяких статків. Тож і хизуватися не було чим – як нашим «понтярщикам и тусовщицам» (© М. Кабаков).
 

Колега із Великої Британії якось сказав мені, що розповсюдження англійської світом має дуже неприємну зворотну сторону – із мови «вимивається» багато слів. Вона на очах збіднюється, катастрофічно наближаючись до «піджн інгліш». І британці твердо налаштовані протистояти цьому.
Мова - безцінне духовне надбання кожної нації, її загальний скарб.
Ми ж самі збіднюємо і принижуємо рідні мови – як українську, так і російську.
Збіднюємо споживацьким ставленням і недоумкуватістю.
Принижуємо тим, що постійно зіштовхуємо їх в якомусь сюрреалістичному протиставленні.
І я не хочу, щоб недорослі-невігласи, жлобська попса і бандити-політикани хоч на йоту зменшували цей скарб, надбаний тисячоліттями.