- Просто ти не любиш тварин, - кажуть мені мої знайомі, коли я не розчулююсь від того, що їхній песик ставить брудні лапи на мої світлі джинси. - Він же радіє тобі...
- Ага...
- Так, я не люблю тварин, - винувато зітхаю я, відсовуючи у гостях блюдце із тортом, коли бачу, як хазяйський кіт звично умощується на стійці з тарілками. І не муляє ж сердешному...
- Я не люблю тебе! - кажу я незнайомому псу, коли він являється до мене у двір і, понуривши голову, підставляє свого загривка.
- Що там у тебе? - з досадою питаю я і тамую приступ нудоти: шерсть собаки усипана різнокаліберними кульками. Кліщі.
- І чому ти так упевнений, що я буду їх витягати? - бурчу я, ідучи за перчатками.
- Ви що, не знайшли собі другого місця?! - обурююся я, насилу відчиняючи вхідні двері, підперті двома собачими тілами.
- Як ви мене дістали! - клену я зайд, майструючи на морозі будку з картону, пінопласту і залишеної будівельниками ватяної ковдри.
- У нас чергові постояльці? - сміється мій чоловік, повернувшись увечері додому. - Ти ж не любиш собак.
- Не люблю. А що робить? Мороз...
Позаминулого року у нас зимували два пса і п'ятеро котів.
- Ей, банда! Снідать!
Навесні повернулися котячі господарі - зоопарк розбігся. Псів усиновила місцева дітвора. Татусі спорудили будку із фанери - благодать. Красавчег, у якого я витягувала кліщів, тепер зі знанням справи обгавкує мене, біжучи за машиною.
Я щоразу зупиняюся, опускаю скло.
- Ну? І тобі не соромно?
Пес відводить очі. Я розумію - робота...
Я не люблю домашніх тварин і не стомлююся їм про це нагадувати. Та вони не особливо тим переймаються і в'ють з мене мотузки. Тема ця невичерпна. Повна сміху і сліз. Може якось іншим разом.
Зараз про кота. Це затяжна війна. Війна нерівна. Де б ми не кріпили сало для синичок, ця нахабна морда його дістає. Пробували домовитися з ним. Давали хабара - салом. Не допомагає. Він спочатку з'їдає
своє сало, а потім синичаче. Котик вгодований нівроку - кілограмів на шість потягне. Але сало - то його пристрасть. Ми вирішили встромити у сніг граблі (такі, віялом) і надіти сало на зубці. Через годину - зубець стирчить під кутом 90 градусів. Кота немає. Сала теж.
Я думала, що то був стрибок. Підняли граблі вище...
А втім, по порядку.
- Кляті синиці! Вже подовбали!
- Шо? Яке сало? Я тут мишей ловлю.
- Дамочка, канєшна, красіва, но наівна.
- Упс! Ці лапи нічого не крали!
- Де моє сало?
- Чому я не сокіл, чому не літаю?
Чому ж мені, боже, ти крилець не дав?...
- Повний назад!
- О, сало! О, сало міо!
- А шо як перегризти?
- А шо як розхитати?
- А шо як повалити?
Якщо сало не йде до кота...
Процес пішов. Слідкуємо за нижнім кінцем держака.
- І не крастиму сала!!! І не ходитиму до чужик кішок!!!
- Хе-хе! Ну, спробуйте ще прив'язати до неба...