У нас зараз народовладдя досягло такого рівня, що практично весь народ опинився у влади. Або при владі. Коротше, десь поруч. Тепер проблеми, кому керувати, нема. Є проблема – ким. Деякі гарячі голови вважають, що оскільки ніким, то треба розпочати з себе, але тут проблема в тому, що керувати собою, а особливо – відповідати за свої дії, ми ніколи не вміли. Для нас це нормальний стан, хоча кримінальний кодекс чомусь пов’язує його з божевіллям і неосудністю. Слава Богу, кримінальний кодекс у нас прийнято читати, коли ти вже сів  і він тобі не потрібен, і тому  він якраз нікому ніяких проблем і не створює, хоч півкраїни й сиділо, а друга половина звично готова.
             Демократія прекрасна! Вона дарує легкість в душі, голові і шлунку. Як же ж здорово твердити самому собі: «Я подолав злочинний режим! Я вершив революцію!». (Варіант: душив її). Інших-то переконувати в цьому – пуста справа, бо  вони триндикають те ж саме про себе. Та причетність до народовладдя зобов’язує, народжує  рубці на серці і зморшки на чолі. Це раніше, в тоталітарному «совку», ти був безправним життєрадісним дауном, нічого не знав про велич власної історичної місії, сім днів на тиждень спокійно глушив „проклятую” під кілечку та Висоцького і посміхався на всі свої чотири зуба. Зараз же відчуття відповідальності перед Батьківщиною, нехай і при повній відсутності свідомості, наводить тінь не тільки на тин, а й на твоє, просвітлене тризначною кількістю партій в країні, обличчя. Не час веселитись, коли рідній неньці погрожує небезпека від партії, що захопила сусідній сортир! И тому ти п’єш і крадеш все більше і більше, щоб не залишилось політичному опоненту, і з кожним стаканом стаєш все зліше та пильніше, щоб він, собака, ні на що й не розраховував. І, як і раніше, нічого не робиш, тому що у нас тягар влади сам по собі вважається тяжкою роботою. І невдячною, в чому особисто я убачаю прояв вищої справедливості.