...А старий тим часом спародіював «Гопака» й «заскрипів»: «Эх, хорошо в стране советской жить, эх хорошо…». Аж раптом схаменувся.
– Що ж це я? Вибачте, дітоньки. Прости мене, Господи, – перехрестився. – Перекусите, козаки? У мене є справжня українська самогоночка… Я не вживаю, син теж, про нього мовчу… – Він подивився в бік Малюка. – А от пригостити люблю.
– Та ні, діду. Дякуємо… Не час зараз… – Почав було Роман.
– Я розумію, що ж я… Посидьте хоч трохи. Ви навіть не уявляєте, який вітер з України з вами прилетів… Хоч це й не вітер волі, але з України…
– Це Роман, а це Євген, – трохи отямившись, представив Стас друзів.
– Євген… Женя, значить, – старий погладив крихітного, порівняно із собою, хлопця. – Ромчику… – Простягнув руку. – Сідайте, рідненькі.
Трохи посиділи мовчки.
– Господи, та що ж ми за нарід такий? – Терентійович знову підхопився. – У своїй хаті рідних дітей не можемо зустріти відкрито, ховаємося, наче злодії якісь. Ти, Стасе, прости мене, дурня старого. Ми тобі нічого не розповідали. Усе берегли. А від чого? – Він аж закричав. – Господи! Та що ж це робиться? Ми його берегли, а від чого? Від правди берегли. Прости нас грішних… Ви звідки родом будете, онучата, – подивився на Романа з Женькою.
– Так сталося… Обидва з донецьких степів… – Тихо відповів Женька.
– Я з Полтавщини, а батько твій із Запоріжжя… – старий подивився на Стаса. – Господи! Правнуки великого народу, до чого ми докотилися… З багнюкою змішуємо героїв, що підняли зброю за свободу в Карпатах, а самі їли власних дітей у тридцять другому, тихцем, під ліжком, аби не відібрали. Рубаємо хрести на церквах і обожнюємо катів своїх… Тьху. Царі природи, господарі землі… У тридцять третьому я з Києва поїхав на батьківщину і тільки тоді дізнався, який голод пройшов золотоколосою Україною. Весь мій рід тоді до пня вимер. А я в той час, скотина стриножена, «справджував великі надії Радянської науки, на благо совєтського народу й лічно товаріща Сталіна». Коли я розповів найближчому другові, що бачив як іще живими людей закопували… Він мене здав, здав з бебехами, під розстріл підвів, а сам кафедру отримав. За ка-фе-дру, за тридцять срібняків – кулю для друга виторгував. Усе заради щастячка чад своїх, крадемо, обманюємо, вбиваємо, а діти нас потім проклинають: «За слоників на серванті, за подушки з оборочками – нас у рабство продали!». А далі, за прикладом батьків, знову вбиватимуть, тільки жорстокіше, витонченіше… І перетворимося на біомасу проклятих. Так нам і треба. Аби не берегли дітей від правди. Але Господь усе бачить! За кожну знівечену душу треба буде платити! За кожне спаплюжене джерельце – спитається! За все треба буде відповідати! За все! Можна вкрасти й не бути схопленим за руку. Але кара все одно тебе дожене – через хвороби, каліцтва, сльози дітей, жорстоку смерть. Ти, Стасе, не переживай. Ти не людину життя позбавив. Не карайся. Це така тварюка була! Ми пишаємося тобою й переважна більшість мешканців нашого містечка моляться за тебе. Не вбивця ти – кара Божа, через тебе, наздогнала катюгу…