В роли могильщика старой "тарасовой" У и провозвестника новой У на ДД выступает Блокер. Наконец-то ДД получил в свой персонал одного херурга - усекателя евреев.
 
Блокер - автор-однодневка, персонал его затаптывает ниже отметки "35",  поэтому Блокер вынужден продуцировать по одному гениальному ИМХУ в день (а как иначе бедному еврею пропхаться в люди?). Блокер упорно ищет украинскую национальную идею и для удобства вдалбливания ее в головы дебилов он топчется ногами по ихним головам.
 
Кто сомневается в гениальности Блокера, тот стой там и смотри сюда:
 

"Наши патриоты каким-то невообразимым образом затормозились в своем развитии на уровне середины 19-го века. ... Попробуйте с ними поговорить  - это же люди не от мира сего, это люди «садків вишневих коло хати», «калинового гаю», «солов»їного співу» и прочего лубочного сознания. У них везде враги, речь очень быстро срывается в песнопение, в причитания и всхлыпывания, короче,  картинка обширного невроза очень впечатляюща… "

И еще:

"Другим деструктивным фактором, который препятствовал ассимиляции украинской души в индустриально-капиталистическую эпоху, было подневольное положение украинской нации в украинских городах. В городах украинцы в своем подавляющем большинстве составляли не элиту, не средний класс, но низший класс дворников, прислуги, чернорабочих."

И ответь: кто еще из персонала (кроме меня, разумеется) мог так ясно определить главную беду украинского народа?
 
Конечно, как всякий еврей-антисемит, Блокер по-дебильному просто определяет причины всех бед.
Так:

"Объяснение такому удивительному феномену я нахожу одно: они отвергли, они не захотели осваивать городскую, индустриальную культуру.  "

или так:

"Тонкая прослойка украинской национальной элиты, сама находящаяся на службе в московского царя, еще тогда предала свой народ, бросила его на произвол судьбы по селам, городским подворотням и рабочим баракам."

В ответ можно, конечно, гомерически-неаргументированно посмеяться. Но я отвечу серьезно: Блокер, ты гениальный продуктивный придурок. Все твои построения рассыпаются как карточная хата-с-краю, как только ты, дебил гениальный, поймешь, что жизнь текет своим чередом и что за это ее нельзя винить. Нельзя винить украинскую нацию за то, что она сельская, как нельзя винить негра за то, что он афроамериканец. Нельзя винить украинских интеллигентов за то, что они не гуртовали селян в отряды самообороны, не строили для них шахт и не возводили домнов. Ибо такой был крой жизни. Жизнь надо прожить, иначе этого поля не перейти.
 
Поэтому жалкими выглядят твои мероприятия по организации спротыва. Если в голове спротыва нет, то его и не организуешь. А в голове его нет.
 
Да и что такое спротыв?
 
Історія схиляє (перепрошую, втомився російською) до наступної класифікації мотивацій до спротиву:
1. коли побутове життя стає таким вже нестерпно поганим, що далі терпіти не можливо
2. коли людська гідність не дозволяє далі жити у той спосіб, до якого змушують обставини.
 
Ну, здається очевидним, що п.1 стосується пересічних, що не марять ані державністю, ані національною ідеєю, ані демократією.
Натомість п.2 годиться для шляхетної публіки, яка в основному зішла з історичної сцени (і навіть з позалаштунків) у 1825 р. разом з дєкабрістами.
 
Звичайно, що деякі з пересічних з п.1 теж сповнені шляхетності, але їхня шляхетність не штовхає їх ризикувати своїм соціальним становищем. Вона (ця шляхетність) виявить себе у часи соціальних пертуберанців, коли так тягне ризикувати разом з усіма, що сил немає встояти. Пертуберанці ж завжди розкручуються зверху, коли верхи чогось там не можуть з незалежних від них самих обставин. Так шо пересічні очікують на.
 
Оскільки шляхетні вже не грають, то партнером у пересічних постає бізнес-політична еліта. Точніше, та частина цієї еліти, яка видається пересічним більш здатною (чи принаймні більш схильною) враховувати інтереси пересічних.
 
Слід визнати неприємну обставину: часи, коли ентузіасти виходили на вулиці мерзнути у наметах за краще майбутнє всіх, ці часи відійшли. Тому що справедливість є, і полягає вона в тому, що чого це я буду витрачати своє здоров'я і час свого життя, щоб у некомфортних умовах виборювати права для решти, яка гріється у це й же час по теплих домівках, п'є горілку і регоче з "Вечірнього кварталу"? І таке відчуття справедливості добре кореспондується з наявністю власних інтересів у дружньої до пересічних частини бізнес- і політеліти.
 
Отже, складається такий суспільний договір: "Ми, пересічні, йдемо виборювати, а ви, елітарні, сплачуєте нам всю цю вашу кампанію". Тобто, маємо таких собі професійних виборювачів прав всіх пересічних. Якими є, скажімо, полісмени чи армійці, виборювачі і підтримувачі безпеки нашого існування.
 
Отже, питання "що робити пересічним зараз?" має наступну першу відповідь: відшукувати собі партнерів у еліті, встановлюти з нею (тобто дружньою частиною еліти) комунікації і готуватися (подумки) до координованих дій, коли спалахнуть пертуберанці.
 
До першої є ще і друга відповідь: переформатовувати свідомість, створюючі в свідомості демократичний каркас, який згодиться після завершення пертурбацій. Адже життя за демократією є насправді для нашого народу незвичним (можливо, і важким і неприємним). Та від нього вже не можна ухилятись.