для старых юзеров
помнить
uk [ru]

Як ми гриби збирали


Як ми гриби збирали

Ви бачили, що на базарі робиться? Ви тільки подивіться! Бабки, підберезовики, білі! Базар завалений грибами по самі вуха!!! І якими! Здоровезні, міцненькі, як огірочки! Боже ж мій, а я не в лісі!!!
 
- Ну, що? Поїхали?
- Поїхали!
- А якщо не знайдемо? Я ж місць не знаю. Їжджу за грибами навмання. Просто, знаю, де ліс, тай по всьому.
- Та, щось знайдемо! А як не знайдемо, то погуляємо.
- Ваша правда. Ліс – це не тільки гриби. Їдемо.
 
Сусідка сьогодні не на роботі. За маму з нею домовилась. У туалет заведе, полудника дасть, на дивані перед зомбоящиком умостить. Он, сидить, як наречена – умита, укутана, наїджена, тільки головою крутить у різні боки. Ет, життя наше грішне, доля неласкава!
 
Все, вільна! Але ж і часу небагато. Годин п’ять разом з дорогою. Ну, уже як Бог дасть. Господи, зглянься, дай!
 
Заїхали за Юлею (ні, не Тимошенко) – і у Любаші. Хвилин за десять починається полігон. У радянські часи тут проводилися масштабні військові навчання. І навіть тоді мисливці тихого полювання примудрялися сновигати у цій місцині під пролітаючими над головами снарядами гарматних і танкових залпів. А зараз – і поготів. Вздовж траси праворуч і ліворуч примостилися численні авто зомбанутих полювальників. Є грибочки! Є!!!
 
Але ми їдемо далі, у мої кохані Любаші. Жаль, часу мало. Тільки з краєчку можна буде порискати. А там такі ліси! За день не обійдеш.
 
Ну, от, майже на місці. Чоловік, як завжди (підпільне прізвисько – Сусанін), заїхав не зовсім туди, куди треба, тому прийшлося, як завжди, до місця діставатися ніжками. Але то недалечко, нехай вже. Повертатися на машині буде довше.
 
Першим чином біжу до місцинки, де ростуть мої улюблені зонтики. Нема. А, нє, є! Одненький, молоденький, милується, як мініатюрна ейфелева вежа. А чого ж ти один?! Де твої братики-сестрички?! А, ось іще одна вежка, яка гарнюня! Струнке, міцнесеньке, як обценьочки! Боже, дякую за цю красу!!! Юля жадібно дивиться на мій улов. На обличчі написано: Я ТЕЖ ТАКЕ ХОЧУ!!!
 
Але більше тут нічого немає. А ні грибинки. Чимчикуємо далі. Там, метрів за двісті, ліворуч починається лісосмуга, у якій я минулого разу хвилин за тридцять зняла відро молодих зонтів. Цього пропустити я не можу. Там трапляються і бабки. І червоноголовці. Мерщій, мерщій, час підганяє. Кажу Юлі, щоб була уважна, бо тут – грибний клондайк. Юля уважна. Вона ДУЖЕ  уважна. Але. Полоса лиса, як макітра Турчинова.
 
Добре. Підемо на другий бік, у ліс. Чудовий, просторий, чистесенький, як міський парк. Пахощі вереску і багна забивають памороки. Молоденькі тендітні берізки обіцяють грибний врожай. Лисі піщані дюни малюють у голові образи зеленичок. До зелених пагорбів ноги йдуть самі, десь тут на покатому зеленому боці мають чекати нас полячики.
 
Ноги впевнено несуть у глиб. Очі уважно сновигають у різні боки… Пустка. А ні грибини. Юля натикнулася на чиюсь роботу – до двадцяти зрізів. І три малесеньких білячки. Це усе, що залишилося після чийогось полювання. Розпач потроху псує настрій. Треба звідси вибиратись, не гаючи часу. Поїдемо у Яринівку. Це недалеко.
 
За півгодини ми у Яринівці. По цій лісовій дорозі ми дістанемося чудової місцинки. Там і білі, і польські, і бабки, і чого тільки нема. Зараз назбираємо. От, тільки дійдемо - і обов’язково назбираємо.
 
На дорозі – величезна калюжа. Обходимо її зліва, прямуємо далі. Ось-ось буде та сама заповітна місцинка. Та, сталося не так, як гадалося. Напевне, праворуч від тієї підступної калюжі непомітною залишилася ота лісова стежинка, на яку треба було звернути. За наміченим маршрутом. А вона через калюжу, хай їй грець, залишилася поза моєю увагою. І зайшли ми Господь знає куди. Ет, невдача! Добре. Будемо зрізати, щоб повернутись у той ліс, куди нам треба.
 
І полізли ми у чагарі навпростець. Хмизу під ногами стільки, що йдемо, увесь час високо піднімаючи ноги, аби переступати ці завали. До цього додайте дикий хміль, ожину і ведмежу малину, які щільно переплітаючи хмиз, робили пересування мукою. На довершення картинки – присмерки і слизота під ногами. Продираюся і подумки лаю себе: «Бідна Юля, їхала на приємну прогулянку з грибами, а попала у пригоду зі смугою перешкод. От, напевне, картає себе. А що вже про мене думає!!! До речі, де це вона?! «Юууляя!!!» О! Відгукнулася! Але ж, далеко! Бідна. Тра почекати, а то ще загубиться, не дай Боже. Уже десь близенько захекана Юля кричить до мене: «Іванівна! Почекайте!». Чекаю. Але потроху усе одно просуваюся. Не можу я стояти на місці. Не вмію. Серед дерев помічаю Юлю. Вона йде, весь час оступаючись, але усміхається. «Нарешті я Вас наздогнала!» Останні метри лісу долаємо через ожину з кропивою. І ось ми змучено вивалюємося на якусь геть невідому лісову дорогу. Через дорогу – величезна лука. Де ми – біс його знає. У який бік рухатись – ще гірше. Із самого початку не глянула на компас. По лісі крутилися, обходячи непрохідні місця. Сонця не видно. Але ж іти кудись треба! І ми пішли по дорозі.
 
Та, через метрів двадцять побачили широку дорогу у ліс і вирішили, що краще рухатись усе ж таки лісом. А раптом гриби? Напевно, це була ще одна наша помилка. Знаєте, інколи так буває, що робиш дурницю за дурницею і навіть не усвідомлюєш цього. Траплялося з Вами таке? Напевно, що траплялося. У нашому випадку люди кажуть: «Доля насміхається». Або «біс манівцями водить». Або «не судьба». Або іще якось. Широка стежина скоро закінчилася і ми знову опинилися у чагарях.
 
Телефоную чоловікові, щоб посигналив. Він сигналить. Ми – не чуємо. Далеко. Дуже далеко. Куди ж нас занесло?! Я вибачаюся перед Юлею за невдачу, та вона лише посміхається і заспокоює: «Та, не переймайтеся, усе нормально. Зате подихали свіжим повітрям, м’зя розім’яли. Нічого страшного!» Мда, розім’ялися на славу. І розповіла свою історію. Чоловік поїхав на рибалку на міське озеро. Потім телефонує, каже, нудно, приїдь, з тобою буде краще риба ловитися. Приїхала до нього. І одразу чоловік виловив величезного ляща. Юля каже, давай підставлю садка. Він відмовляється. Себто, ні, жінко, я сам! І гордий щедрим уловом несе його під пахвою до садка. Лящ б’ється, вислизає і тікає у озеро. Отаке от. Покликав дружину, щоб принесла вдачу. Вона прохання виконала. Але ж! Не дослухався мудрої жіночої поради, зробив по-своєму. І лящ знову там, де був.
 
А ми тим часом знову опинилися на дорозі і вирішили вже нікуди не звертати. Час грибної подорожі спливав. Уже було не до грибів. Треба було вибиратися. Ми минали лісові луки, городи, покинуті хутори, чудові лісові місцини, аж поки, вщент вимучені, не побачити недалеко перед собою двох «мисливців». Це були два чоловіки середнього віку. Привіталися, подивилися на їх не вельми багатий врожай і запитали дорогу на трасу. Чоловіки співчутливо поглянули на недолугих «полювальниць» і указали напрямок. Але зауважили, що це досить далеко. Побачивши наш розпач, один з них каже: «Почекайте хвилин 10—15, я зараз тільки нарву горобини» і пішов до деревця.
 
Із чоловіками був прудкий галасливий такса на ім’я Форест. Спочатку він нас грізно обгавкав, а потім мабуть вирішив, що ми не варті його уваги і повернувся до своїх більш важливих собачих справ.
 
Юля запитала у другого, де це він «косив» свій врожай. Огрядний, але досить симпатичний  чолов’яга посошком вказав напрям і промовив; «Отам. А добре я вказав напрям, еге ж?» Посміялися. Юля спробувала у тому напряму щось пошукати, але швидко повернулася. Не тудою пішла. А я пошвендяла по галявинці, насмикала молодесеньких дощовиків – щось же ж потрібно додому везти. Я їх завжди збираю. Дома висушую, складаю у маленьку баночку і інколи по декілька штук кидаю у підливу чи суп. Грибний аромат забезпечений. Та й смак у грибочків непоганий. Поки збирала дощовики, помітила на гірочці через канаву за кущами верболозу червону вісімку. «А! – здогадалась я – то хлопці підвезуть нас на власній автівці! Треба ж, як пощастило! Дякую, Боже, за це!»
 
І ось ми вчетверо біля автівки. Господар вісімки майже впорядкував свої речі. У цей час я помітила бабусю, яка кволо чимчикувала у наш бік, тобто до села. В одній руці – лісовий дрючок, у іншій невеличкий кошик. А у кошику!!! Мені перехопило подих! «Ви тільки подивіться, що бабця несе!» Усі озирнулися. З бабиного кошика стирчали здоровезні білі! Міцні, чистесенькі, як сльоза дитини! Господи, де ж була твоя добра воля?!
 
Бабця підійшла до нас. Поздоровкалися.
 
- Бабусю, де ж Ви це диво надибали?!
- Та, там, - бабуся вказала палицею туди ж, куди нам своїм посохом вказував огрядний чоловік.
- Як же ж так?! Ми ж там були, ходили!
- То треба вміти. Їх тра збирати… не спішити… - і бабця потикала у землю  посошком, ніби показуючи, як правильно шукати білі. Слів бабусі явно бракувало.
 
Втомлена старенька попленталася далі. А ми залізли через відкинуті передні сидіння у тісну автівку і нарешті рушили.
 
Пес одразу наче здурів. Почав несамовито оглушливо гавкати, вижчати і рватися з повідка за вікно. Господарю авто очевидячки було незручно за галасливого улюбленця. Щось там проказував у виправдання. Там нам це не псувало настрою. Таке везіння нас спіткало у вигляді цих дядьків! Ми здорожені, втомлені, ладні були й не таке терпіти. Лісова дорога була жахливою. Земля після щедрих злив розлізлася у суцільну багнюку. Баюри траплялися кожні сім-десять метрів. Вісімка хилиталася і скрипіла, вимальовувала чудернацькі візерунки, але як заправська амфібія, завзято їх долала. Невдовзі виїхали на асфальтовану сільську дорогу.
 
І ось нарешті ми на перехресті яринівського прошпекту з трасою. Не пам’ятаю, скільки часу ми їхали, але втомленими ногами мусили б шкандибати не менше півтори години. Це була б та іще драма з перешкодами! Майже рачки вишкрябавшись з авто, ми якнайщиріше подякували нашим спасителям, попрощалися, перейшли на інший бік траси, я зателефонувала чоловікові, він пореготав і от уже наше авто гостинно запросило нас у своє затишне просторе лоно. Але останнім акордом перед тим, як наш «мікробчик» рушив з зупинки, був хлопець на велосипеді, який перетнув дорогу перед нашим носом із відром з верхом заповненим чудовими величезними білими грибами. З того ж таки лісу.
 
Як так вийшло, що замість піти у потрібний бік, ми пішли у протилежний, зробили ВЕЛИЧЕЗНИЙ крюк і опинилися на трасі, подолавши кілометри лісових доріг і стежок, обминувши десятки розорених хуторів, покинутих городів і ціле село, я розуму не прикладу. Але добре усе, що добре закінчується.
 
Додому я встигла майже вчасно. Розраховувала години на дві раніше, але – доля…
Гриби розділила – окремо три зонтики, сім польських, одного моховика і дощовики. Дощовики влаштувала на сушку, а з решти на наступний день із молодою квасолькою наварила смачнючої юшки.
 
Але й удома не обійшлося без вроків. Дощовики спочатку підсушувала на пательні. Підігрію трішки, вимкну і вони поволі сохнуть. Та, одного разу таки хвилин на п’ять забула про увімкнуту плиту. Грибочки запашніли на усю квартиру! Вай!!! Забула!!! Підгоріли. Не дуже, не спопелилися вщент. Але ж.
 
Наступного дня телефоную до Юлі. Ну, як самопочуття? Ноги? Ні, вже не болять. Ноги у мене ДУЖЕ втомлюються, але швидко відходять. А у Вас? Ще більше, ніж вчора? Крепатура. То, що, більше не поїдемо? Поїдемо?! Чуддово!!! Післязавтра. У Яринівку через село. Туди, куди дядько з бабцею указали. Домовились.
 
Ну, от, шановне панство, вийшло, як у Януковича з народом: час, зусилля, гроші, врешті решт, потратили, а результат – від’ємний. Але. Загартувалися, інформацію отримали, науку – теж. Все одно, поїдемо і назбираємо. Тільки будемо розумнішими і уважнішими, як настановляє народна порада.
 
© Ivanovna [10.09.2010] | Просмотров: 5644
Метки: #Турчинов 

2 3 4 5
 Рейтинг: 42.9/44

Комментарии доступны только зарегистрированным -> Увійти через Facebook



programming by smike
Администрация: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Администрация сайта не несет ответственности за
содержание материалов, размещенных пользователями.

Вхід через Facebook