Протоієрей Олег Ведмеденко
 
11 вересня за новим стилем (29 серпня за старим) східна церква відзначає свято Усікновення голови чесного й славного пророка Предтечі Івана Хрестителя.
 
Цей день називається святом через те, що ми віддаємо (присвячуємо) його Богові та пам’яті святого угодника Божого, а не тому, що він є радісним, святочним днем. Це празник смутку й печалі – тому-то у цей день оголошується суворий піст. Подія, що її відзначаємо, зображена в Євангелії від Марка, яке й читається у храмах цього дня:
 
“І почув про Ісуса цар Ірод...”
 
Тут мова про Ірода Антипу, або, як він іще називався, Ірода-чотиривласника, грецькою – тетрарха, володаря четвертої частини країни.
 
Ірод Антипа був сином Ірода Великого – того самого, що хотів знищити маленького Ісуса, побивши віфлеємських немовлят. Після смерті Ірода І (Великого) стався розподіл Палестини поміж його синами. Галілея та Зайордання були віддані Іродові Антипі; землі на північ від них – Іроду Пилипу; а Юдея з Самарією – Архелаю, який повинен був з часом успадкувати й титул царя. Однак Архелай викликав незадоволення як у євреїв, так і у римлян, і імператор Август змістив його у шостому році нашої ери, передавши владу над Юдеєю римському прокуратору.
 
Син Ірода Великого від однієї з жінок, Пилип, котрий не отримав своєї частки спадщини (не плутати з Іродом Пилипом – тетрархом, братом його від іншої дружини), мав дружиною таку собі Іродіаду, яку в нього відібрав і взяв собі за жінку Антипа. Узявши шлюб з жінкою брата свого при його житті, Антипа порушив закон Мойсея.
 
“І почув про Ісуса цар Ірод, бо ім’я Його стало загальновідоме, – і сказав, що то Іван Хреститель із мертвих воскрес, і тому творяться чуда від Нього. Інші впевняли, що Ілля Він, а знов інші казали, що пророк, або як один із пророків. А Ірод, почувши, сказав: «Іван, якому я голову стяв був, – оце він воскрес!»
Той бо Ірод, пославши, схопив був Івана, і у в’язниці закував його, через Іродіаду, дружину брата свого Пилипа, бо він одружився був із нею. Бо Іван казав Іродові: «Не годиться тобі мати за дружину жінку брата свого!» А Іродіада лютилась на нього, і хотіла йому смерть заподіяти, та не могла. Бо Ірод боявся Івана, знавши, що він муж праведний і святий, і беріг його. І, його слухаючи, він дуже бентежився, але слухав його залюбки.
Та настав день догідний (зручний), коли дня народження Ірод справляв був бенкета вельможам своїм, і тисячникам, і галілейській старшині, і коли прийшла дочка тієї Іродіади, і танцювала, і сподобалася Іродові та присутнім із ним при столі, – тоді цар промовив до дівчини: «Проси в мене чого хочеш, – і дам я тобі!» І поклявся він їй: «Чого тільки від мене попросиш, то дам я тобі, – хоча б і півцарства мого!» Вона ж вийшла, і спиталася в матері своєї: «Чого маю просити?» А та відказала: «Голови Івана Хрестителя»...
І зараз квапливо вернулась вона до царя і просила, говорячи: «Я хочу, щоб дав ти негайно мені на полумиску голову Івана Хрестителя!» І засмутився цар, але через клятву й з-за тих, що з ним були при столі, не схотів їй відмовити. І цар зараз послав вояка і звелів принести Іванову голову. І пішов він і стяв у в’язниці Івана, і приніс його голову на полумискові, і дівчаті віддав, а дівча віддало її своїй матері...
А коли його учні зачули, то прийшли, і взяли його тіло, і до гробу поклали його...” (Євангеліє від Марка, 6 розділ, 14–29 вірші).
 
Окрім буквально-історичного змісту, який подає нам приклад сповідання віри та твердості у відстоюванні істини до останнього подиху, взірець жертовного служіння пророка Божого, що “переміг кров’ю Агнця та словом свого засвідчення, і не полюбив життя свого навіть до смерті”, – ми знаходимо в цій євангельській події також і духовно-символічну природу. Адже, – наголосимо вкотре, – Євангеліє написане не лише для нас, але й про нас.
 
Придивімось до себе пильніше, і ми побачимо, що усі біблійні персонажі живуть в нас. І Ірод, ім’я якого перекладається як “слава шкіри” – засліплений мирськими, світськими клопотами плотський наш розум, що постійно дбає про зовнішнє, тілесне, для якого “шкурні інтереси” стоять на першому місці. Цей розум царює в нас, якщо не Господа поставили ми на перше місце у своєму житті. Він воістину є лише “тетрархом” – не має усестороннього, з чотирьох сторін бачення суті буття, володіє лише “однією четвертою частиною країни” (1/4 – символ неповноти розуміння, емблема духовної сліпоти, утробно-споживацької психології).
 
І Іродіада також має до нас безпосередню причетність, вона теж в нас! Це життя наше плотське – пожадливості тіла, ниці, чуттєві, тваринні пристрасті та емоції наші. Вона має “двох чоловіків” – знаходиться під владою двох єдинокровних братів: Ірода (що є “слава шкіри”) – духа сластолюбства, сріблолюбства, славолюбства в людині, та Пилипа (в перекладі “той, хто любить коней”, а коні в Біблії символ агресії, войовничості, це бойова одиниця тогочасного війська) – духа насильства та владолюбства, прагнення панувати. Ці-то два брати й запліднюють духовно життя людини плотської, а результатом такого запліднення є “дочка Іродіадина”: плотська, чуттєва насолода, задоволення від низьких утіх.
 
Коли вершиться в людині гордливій, лінивій, ненавченій свято закону плоті – торжество плотського розуму, “день народження царя Ірода”, – то заради тілесної втіхи, задля стидкого танку чуттєвої насолоди ладна віддати вона “півцарства свого”. Дві частини, дві природи співіснує в нас – духовна та тілесна, – і готові ми тоді віддати не лише тіло, але й душу свою вкласти, аби лишень не припинявся оцей танок вакханалії плоті нашої...
 
Та існує в серці будь-якої людини ще й “посольство Господнє”, благодать духовного закону, яку Творець дає кожному – совість наша (ім’я Іван перекладається як “Божа благодать”). І “вопієт” голос сумління нашого, і докоряє нам, що взяли собі життя шкурне, нице, тваринне (Іродіада – також означає “слава шкіри”). І волає “глас вопіющого” в духовній пустелі наших сердець: “Покайтеся!” “Голос того, хто кличе: У пустелі готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!..” (Євангеліє від Марка, 1 розділ).
 
І боїмося ми Івана, знаючи, що він є розсудом праведним і святим, і бережемо його... І коли чуємо голос його – голос совісті – то “дуже бентежимось...” І лютиться на нього Іродіада – життя, почування наші ниці, – і “хоче йому смерть заподіяти...” І якщо підкоряється людина бажанням плоті своєї, тоді гамує в собі голос совісті, “у в’язницю заковує його”. А коли затуманюється хороводом пристрастей так, що ладна й душу покласти на вівтар бажань, то на догоду їм нищить сумління в собі, “стинає голову” Івану Хрестителю, віддаючи в дар негідним почуванням своїм. І подає “підносячи на полумиску” – урочисто, “красиво”, прикрашено, мовляв: за кілограм совісті ніхто мені не наллє відро сметани...
 
Нинішнє свято не просто чергова дата в церковному календарі. Це свято – чудова нагода для всіх нас зазирнути у себе. І якщо, заглянувши у серце своє, ми побачимо, що воно обернулося на темну в’язницю для совісті нашої, – то розв’яжімо кайдани безбожності, розірвімо пута гріха й випустімо на свободу Предтечу Господнього – чистий дух покаяння! А тоді, услід за ним, надійде й Потужніший від нього – Святий Дух смирення Христового. Він охрестить нас найсолодшим миром Божим та святою любов’ю Його...
 
Тропар (основна пісня) свята: “Пам’ять праведного – з похвалами, тобі ж-бо достатньо свідчення Господнього, Предтече: з’явився воістину і за пророків чесніший, бо в струменях сподобився хрестити Проповіданого. Тому-то за істину постраждав, радуючись, благовістив єси і тим, що в пеклі, Бога, явленого в тілі, що взяв гріх світу і подає нам велику милість”.
 
www.vedmedenko.org