Знову ці …. асоціації. Поштовхом до написання цього ІМХО стали «бички» добродія Sampo.
Завдяки їм, спогади полинули в студентську далечінь.
 
В минулому столітті у декількох студентів трапилася нагода літнього відпочинку в будиночках на Арабатській стрільці, об береги якої з одного боку хлюпотять хвилі лагідного Азовського моря, а з іншого тихенько бурмоситься солонющий Сиваш.
 
Та й що треба, коли в жилах закипає молода кров й для щастя вистачає моря, сонця й умовного даху над головою.
 
На той час серед своїх товаришів по відпочинку я вже мав авторитет досвідченого пірнальника й тому керував налагодженням контактів нашого невеличкого колективу з глибинами моря (10-12 метрів). Відразу мушу розчарувати читача, щодо невимовної краси дна Азовського моря. Її немає. Це просто піщане дно де-не-де  з невеличкими острівцями водоростей.
 
Але до чого тут «видовищність», коли море дарувало нам набагато гостріші враження, це було неперевершене первісне відчуття полювання. Пригоди мисливця, що знаходиться в мандрах на далеких морських берегах. І потрібно віддати належне, що на той час море щедро дарувало нам ці емоції.
 
Практично в перший же день ми познайомились з оточуючим середовищем. З’ясувалось, що в нашого сусіда  є невеличка сітка, завдовжки ледве 3 метри, з розміром вічка не більше сантиметру. Все починалось з самого ранку. Насамперед було важливо вийти на полювання раніше за конкуруючу «артіль», яка нажаль теж мала місце в нашому таборі.
 
Одної вранішньої години «прочісування», не більше як ста метрів Азовського узбережжя давало нам 10-ти літрове відро креветок та десь з сорок «голів», чи пак «хвостів» піщаного бичка.
 
Далі події розкручувались стрімко й напрочуд ефективно. Ще один з сусідів сідав в машину й їхав в Генічеськ по пиво, відро з креветками займало місце на цеглині, поруч з паяльною лампою, а  сорок піщаних бичків на шматку парусини перемішувались з сіллю й «відпочивали» .
 
Чи бачили ви колись той неперевершено разючий ефект, який здатен справити на оточуючих, аромат від відра креветок відварених в крутому солоному росолі та з укропом? Враховуючи, що це дійство відбувалося безпосередньо на пляжі, то тіла чоловіків, що смажились під палючим сонцем довкола, як стовбури повалених дерев поза центром вибуху Тунгуського метеориту, були чітко зорієнтовані головами до відра. Долинало тільки заздрісне сопіння, що супроводжувалось такими безпосередніми зойками представниць жіночої статі … «ой, а что так вкусно пахнет?».
 
Коли повертався з Генічеська сусід з пивом, а велика таця з креветками займала чільне місце … починався апофеоз!
 
Зовсім забув, засолені бички вже на наступний ранок, як бурштинове намисто бадьоро тріпотіли на розтягнутій шворці, дбайливо обгорнуті в змочену оцтом марлю, та вже на третій день урізноманітнювали наш пивний раціон.
 
Але було й найголовніше. При першому ж зануренні, я з’ясував, що піщане дно моря, щільно заселене камбалою. Полювання на неї нагадувало пірнання до магазину «Океан». Хитра риба наївно вважала, що залігши на дно та за рахунок декількох рухів бокових плавців, замаскувавшись в піску, вона стає не досяжна всевидючому оку мисливця. Це була її фатальна помилка. З поверхні місце її схованки виглядало як улоговинка на піску, з якої стирчить хвіст. Виходячи з розміру улоговини залишалось зробити вибір … якого розміру тобі потрібна рибина й пірнувши наштрикнути її острогою. Та й по всьому.
 
Домовившись з дівчатами на кухні, ми кожен день до столу мали паруючу гору свіже смаженої  рибу. А що таке смажена камбала на смак це окрема історія. У всякому випадку, яка завгодно морожена риба на її фоні буде на смак … як очерет.
 
Ось після таких моїх спогадів про минуле, мої друзі роки чотири назад, вмовили мене перевідати такі славні місця. Вирішено зроблено. Дещиця часу в дорозі й ми вже розбиваємо табір на Арабатській стрільці в декількох кілометрах за страусовою фермою.
 
Ну що вам сказати, нажаль три метри сітки, які я запопадливо придбав на «Бухарі» в Києві, нам так і не знадобились. Креветки не було, вже не кажучи про камбалу. Єдине, що дещо врятувало ситуацію, це те, що залишилась хоча б змога понаштрикати острогою бичків на дебелу сковорідку, та й по всьому! Перефразуючи вислів древніх мудрагелів та зважаючи на отакий досвід невдалої спроби подорожі в минуле, нажаль вимушений констатувати ... "неможливо двічи увійти в одне й те саме ... море"!
 
Хоча, три сім’ї  киян, що стояли дружнім табором метрах в 150 від нас, вдосталь забезпечували себе свіженьким пеленгасом, якого досхочу ловили на спінінги. Але це вже була дещо не наша спеціалізація.
 
Таким чином омріяне спогадами розмаїття дарів моря випарувалось майже дощенту, й єдине,  від чого нам залишалось отримувати задоволення … це від моря, сонця і спілкування! І ще зважаючи, що Арабатська стрілка розташована майже чітко з півночі на південь, то сонце сходить саме з моря. Спочатку на небосхилі тьмяніє ліхтарик Венери, потім починає жевріти зоря й в решті решт з’являється  корона світила.  
 
Після споглядання такого видовища, залишається стійке враження, що вже ніщо не здатне зіпсувати тобі настрій.
 
P.S. Єдине, що все ж той настрій псувало, це вечірнє нашестя комарів. Довелось зсунути відбій вже на сутінковий період. А що робить, хіба хочеш … мусиш. Це ж не «влада» яку можна змінити. Це плем’я ще ящурів … гризло.