Ви знаєте, Христос воскрес! Я на біг-борді прочитав, у п’ятницю. Інсайд. Від перевірених людей. Вони, ті люди, вони ж мають доступ до інформації. От і зливають нам по чу-чуть. Я у п’ятницю про Воскресіння, ну, ніяк не знав би. До церкви прийшов – там кажуть: «День Страстей, Христа розп’яли». Бачу – Плащаниця. Шану віддав, поцілував, поклони вдарив, помолився. Вийшов на двір – утішився.  На біг-борді - «Христос воскрес!» І підпис. Авторитетний. А якщо пройтись по вулиці – ще біг-борд.  Там підпис, теж електорально підтверджений. І вопше, ідилія та благодать, як на брошурках Свідків Єгови. Проте, відмінність є: на наших біг-бордах люди у вишиванках і віночках, і всі – остання надія білої раси, а у Свідків – одні негри з японцями в оточенні травоїдних левів…
 
Ага, так я ж про що? Я про те, що хто володіє інформацією – той володіє світом. От, як би я прожив ДВА дні до Воскресіння, якщо б мене з біг-бордів, телевізора та інтернету  не попередили про те, що: Христос воскрес?! Як би я прожив без цієї інформації? Навіть Петро Миколайович Симоненко від імені всієї Комуністичної партії утішив віруючих, правильно, у п’ятницю, 17 квітня 2009 року, що таки да – Воістину! Оже ж, красота неописуєма! Оже ж благолєпіє! Комуністи – вони такі. Вони добрі. Ще з тих часів, коли до християнських церков ходили винятково бабусь поганяти та храм в конюшню переобладнати. Певно, від тих часів і пам’ятають, що весною буває Великдень. Ну, такий день, коли гарно можна було «воскрєснік» проводити, той, що зразу після «суботніка». Та школярів переписати, хто пасочки святити ходив, щоб змусити їх підготувати пару рефератів на теми: «Ікона – розсадник інфекції», «Релігія – опіум для народу», «Ватикан – убивця Ярослава Галана».
 
Нє, ну ви не думайте, що я не розумію, чому друковані привітання з Великоднем починають вішати на «носії зовнішньої реклами» та в інтернет ще у п’ятницю. Ну, не в неділю ж, на саму Паску! Не анцихристи ж, справді, щоб у такий день працювати. Останній робочий день перед святами – от тоді й вішають маленьким українцям інформацію про те, що весь наш політикум від президента до найпослідущічого кандидата на мера, якоїсь Запчихайлівки радий нас привітати зі святом…
 
І тільки легкий дисонанс у душі віруючої людини, яка у Страсну П’ятницю здійснює приготування до Великодня не тільки базарними рядами та калиткою, а все більше постом та молитвою, може ледь сколихнути загальний ажіотаж. Але то – тихо. Душевні дисонанси деяких індивідуумів з нашою дійсністю загальну соціологію нам псувати не повинні. І взагалі, що це за волюнтаризм у мене? Не подобається мені, що вітають мене з Воскресінням у Страсну П’ятницю!? Так розібрались же, що крім п’ятниці, вивішувати привітання і на біг-борди, і в інтернет ні́коли. А не вивісиш ти – вивісять інші. І відмазуйся потім, що ти не жид...
 
А якщо зовсім не вивішувати? Якщо просто привітати людей вищим посадовцям, з телеекранів, саме у неділю? Або й.. не вітати?!
 
Гм… А на шо ж тоді купу грошей, які на ці біг-борди та телетрансляції пішли, тратити? В країні криза, а я що ж це пропоную, гроші зажилити? А хто ж рушить вперед ринок реклами?! Ні, ні і ще раз – ні! Привітальні біг-борди – це один з дієвих  антикризових заходів. Наскільки я пам’ятаю, після девальвації гривні і кредиту МВФ – третій.
 
Тому – вперед, вітати українців, показати їм, що наші політики плоть від плоті народної, кров з молоком і морда кирпичиною! І нас оминуть всі кризи. Вони нас реально бояться, бо дивлячись на ремонтні роботи, які таки почали в останні тижні Великого Посту на дорогах мого рідного міста, я розумію – ці дороги будуть ремонтувати вічно, з таким самим, незмінним результатом. А ми будемо купляти машини з усе більшими колесами. І нема у нас іншого шляху, ніж: а) більше заробляти на такі авта; б) винаходити свої, унікальні, гусеничні легковики. А що? «Таврія» на гусеницях  - бюджетний варіант танка. Гусениці – для наших «автобанів», два курсових кулемети – для скутеристів (водії мене зрозуміють). Таку машину у нас куплять навіть німці, а вкрадуть навіть китайці. І, упевнено дивлячись у завтра, пихкаючи українською цигаркою, смиконувши української горілки, заївши домашньою ковбаскою, шліфонувши Микулинецьким чи Радомишлянським пивом, звіривши час по своєму київському «Клейноді»,  таки бачу, услід за Кужель, світло в кінці тунелю – бо той кредит, шо ми у МВФа, щитай, шо взяли, віддаватимуть уже наші внуки. А ми до того часу – ще поживем, а вони – щось придумають. Мають у кого вдатися!
 
…Підіймаю голову і бачу нове «Христос воскрес – Воскресне Україна!» Боже мій, придурки, перехрестіться!  Вона ж ЖИВА!