"Найкращий засіб від лупи – гільйотина"
         Французький народний рецепт
 
Ну от, нарешті знайдено спосіб об’єднання країни. Простий і ефективний. І винайшов його Юрій Андрухович, про що й повідав в інтерв’ю УНІАН 22 липня  (http://www.unian.net/ukr/news/news-387844.html).
 
Виявляється, щоб було нам щастя, слід віддати Росії Крим та Донбас, бо "політично це частина російської нації". Бо "там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа".
 
Територіальна цілісність країни – це лише ілюзія, яка "існує сьогодні тільки завдяки тому, що їхній хлопець сидить у Києві на престолі". "Я б не робив би цю кляту цілісність якоюсь догмою", - заявляє інженер людських душ. І переконує, що саме це "тамтешнє населення" подарувало нам окупаційну владу.
 
З цього місця хотілось би більш детально.
 
У другому турі за Януковича проголосували 48,95% виборців з тих, що взяли участь у голосуванні. Явка виборців складає 69,15%. Отже, за Януковича проголосували 33,85% від загальної кількості виборців, тобто приблизно третина. І майже стільки ж не прийшли на виборчі дільниці та проголосували проти всіх. До речі, тих, хто не взяв участі у голосуванні, можна вважати повноцінними "противсіхами", хіба що пасивними. Якщо зважити на те, що Донбас продемонстрував найвищу явку, то випливає цікавий висновок: заслугу у приведенні до влади "їхнього хлопця" "тамтешнє населення" має справедливо поділити з "противсіхами".
 
І от тепер "противсіх" Андрухович задля оздоровлення українського організму пропонує ампутувати Донбас і Крим. А чому лише ці регіони? Адже за Януковича проголосували 74,14% в Одеській області, 71,53% - у Миколаївській, 71,5% - у Запорізькій, 71,35% - у Харківській, 62,7% - у Дніпропетровській, 59,98 – у Херсонській. То може й їх "ампутуємо"? А що, урізáти – то урізáти, як сказав японський генерал, роблячи собі харакірі. От лишень Андрухович, на відміну від генерала, пропонує зробити харакірі не собі, а Україні.  
 
Та чи задовольнить це російські апетити? Чи не захочуть вони "ампутувати" й Київ, "мать городов русских"? Адже переважна більшість киян у побуті спілкується російською мовою. А згідно з "доктриною Путіна", "границы русского мира проходят по границам употребления русского языка". Ба більше, "самосознание членов этнической общности может игнорировать "неправильные территориальные границы, например, политические, которые с их точки зрения изменены легче, чем границы этнической группы".
 
Які ж позитиви вбачає пан Андрухович від такої "ампутації"? О, перспективи просто вражають.
 
"Я ніколи не підраховував спеціально, але, як кажуть, на око – наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така стійка проукраїнська більшість у парламенті, стійка проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусіями".
 
А якщо віддати ще й згадані мною області та Київ на додачу, то "наш проукраїнський політикум" складав би десь близько 99%. От тільки що залишилось би від України?
 
Чому для "тамтешнього населення" Україна чужа й нецікава? І що робилося, щоб це населення зацікавити?
 
За Андруховичем, тут велася просто титанічна робота. "Працювати над цим Київ намагався, починаючи з 1991 року. Це принесло тільки погіршення". От таке неприйняття українського чи не на генному рівні. Чим більше працюєш над "українізацією" "тамтешнього населення", тим агресивніше воно її не сприймає. Висновок один – відтяти це "несвідоме" населення від здорового українського тіла.
 
А що ж такого напрацював Київ, починаючи з 1991 року? Як випливає з інтерв’ю, уся ця сізіфова праця звелася до дубляжу фільмів українською мовою. Щоправда, був ще "шедевр" Ющенка "Думай по-українськи!" та заклик Костенка "Купуй українське!".  Оце практично й усі напрацювання. Тож не дивно, що "несвідомі" "східняки" не поспішають масово "українізуватися".
 
"А остаточне погіршення принесли останні п’ять років правління Ющенка", - запевняє пан Юрій. І тут важко з ним не погодитися. Бо вся та недолуга шароварщина та провінційне жлобство, що видавались за народність, у нормальної людини могли викликати лише негативну реакцію.
 
Чого варте лише длубання гаранта у власному родоводі з метою довести своє "месіанське" походження?
 
"Мій родовід ведеться від Петра Івановича Калнишевського, його мама уродженка села Хоружівка на прізвище Ющенко", ─ заявив новоспечений Хлєстаков у прямому ефірі Житомирської обласної телерадіокомпанії.
 
Багата талантами земля хоружівська! Вона народила не лише маму Петра Калнишевського, не лише "народного президента", вона подарувала нам ще й його рідного брата, а за сумісництвом народного депутата. Не поскупилася вона й на племінника, який став заступником глави облдержадміністрації. А ще один землячок став губернатором. За такої фантастичної концентрації талантів на квадратний метр благодатної хоружівської землі не здивуюсь, якщо виявиться, що Гай Юлій Цезар та Олександр Македонський також мають хоружівське коріння. І не просто мають коріння, а є прямими пращурами Віктора Андрійовича Ющенка.
 
"Коли ми говоримо про Івана Степановича Мазепу, так в його Раді під одинадцятим номером стояв Ющенко. Я думаю, знайду свій родовід, я дійшов до сьомого коліна", ─ поділився своїми здобутками у царині генеалогії ясновельможний дослідник. Зважаючи на такі феноменальні результати, схоже, що неоціненну допомогу йому надав "викладач історичних дисциплін" Кислинський.
 
А ми, невдячні, гадали, що він протягом п’яти років бив байдики. Вештався по барахолках та смітниках, проповідував з Говерли, збирав черепки та глечики, гектари та вулики. А він за цей час, лише уявіть собі, аж до сьомого коліна дійшов! А якби ми йому не заважали? З усілякими там кризами, бюджетами та іншими інфляціями? Це б він вже й до дванадцятого коліна дістався!
 
Шкода лише, що своїми одкровеннями екс-гарант поділився лише з глядачами Житомирської телевізії. От якби він виступив зі своїми перлами на Донецькому чи Луганському телебаченні, ефект був би вражаючим. Гадаю, всі "тамтешні мешканці" миттєво б "українізувались".  
 
А що ж тим часом робила наша "творча інтелігенція", як вона сприяла патріотичному вихованню "несвідомого населення"?
 
Сам же Андрухович зазначає: "Як на мене, правильнішої українізації, ніж через кіно й телебачення, бути не може". То де ж ті українські фільми, які були б гідними конкурентами російським? Де якісний український телевізійний продукт, який зміг би потіснити російський? Зрештою, де книжки письменника Андруховича, які б зачепили потаємні національні струни українців Сходу і Півдня?
 
Адже понад половину жителів Донбасу становлять українці. Донецька область – 56,9%, Луганська – 58%. Найпростіше сказати, що Україна їм чужа й нецікава, значно складніше – зробити її своєю й привабливою. Та наша "творча інтелігенція" воліє змагатися в ерудиції та дотепності на всіляких інтелектуальних тусовках замість навертати зросійщених українців до свого коріння. Відтак, як сказав живий "класик", маємо, те що маємо.
 
Чому мою увагу привернули "рецепти" саме Юрія Андруховича? Адже він не поодинокий. Наразі медіа простором блукають численні прожектери з планами порятунку країни. Від недолугих до фантастичних, від серйозних до кумедних. "Каждый мнит себя стратегом, видя бой со стороны".
 
Річ у тім, що пан Андрухович є одним з ініціаторів створення Національного комітету захисту України. І якщо окремі комітетчики мають намір таким чином боронити Україну, то рятуй нас Боже від таких "захисників".