У мене є валіза. Здоровецька така валіза, на коліщатах. Її можна не тільки перти обома руками боком-попереду себе, а й тягти позаду вичовганим мармуром вокзалів, аеропортів чи митниць. Цю валізу мій тато називає «мрією окупанта». Якось я задумався, а чому тато називає її «мрія окупанта», а не «мрія емігранта»? Чому асоціативний ряд мого батька не допускає транспортування валізою свого власного краму з цієї землі, а тільки вивезення награбованого окупантами? Я багато ще не розумію у світі навколо себе, проте, дещо – дещо навіть не треба розуміти. Достатньо просто відчути.
 
Я відчуваю, що мій тато радше вмер би, аніж почав складати свої пожитки до такого куфра, аби перти його за край світу, без надії вернутись сюди. Він охочіше припускає, що його пожитки може потаранити з собою який–небудь «освободітєль» у здоровецькій валізі з коліщатами аніж він сам – добровільно! – потарґав би  барахельце назустріч погодинній зарплаті і велферу.
 
Він чого у дев’яності на завод свій інструмент не носив знаєте? Ні? Просто те залізяччя, що йому тоді замість зарплати давали, він до Перемишля возив і там полякам продавав. Угу. Чотири дні в тиждень – на завод, за «дякую!», а решта три – на торговицю до Перемишля. За гроші.  А де було шліфкруги, якими зарплату видавали, збути? Тому в рюкзак – 30 кілограмів шліфкругів, на шию – в'язанку свердл, по тулубу, як патронташем (мама такий пошила) – викрутки, обценьки та стамески і – впєрьод! До повної перемоги капіталізму. А ви кажете – криза. Нема такої кризи, щоб українця страйкувати змусила!
 
А от помітингувати – запросто! З настанням весняного авітамінозу, з-під снігу несміливо пробиваються перші сигнали активності Віктора Федоровича Януковича. Вопше-то – всьо канкрєтно. Ще у листопаді Лідєр обіцявся очолити народні протести проти антинародної політики. Очолити не вийшло, довелось організовувати. Слава Богу, шо криза – не подорожчали мітингувальники. Тепер, у зв’язку з появою Віктора Федоровича на людях з передвиборчими ласками рускім язиком, відвикаю від думки, що наступним президентом буде Лідєр. Тому що (с), рейтинг ПР обернено пропорційний оральній активності Проффесора.
 
Значить, все в нормі – основний претендент все той же, вірніше – та ж. І все з тим же. В якості опудала. Десь на Паску, коли активність Віктора Федоровича вляжеться природнім шляхом – через розговіння, рейтинг ПР і самого Лідєра знов полізе догори, і великого труду завдасть всім політтехнологам ПР змусити Віктора Федоровича далі, з загадковим виглядом, мудро мовчати. Ну не можна ж не почекати, поки Юля і Вітя не доб'ють одне одного!
 
Все-таки нахабні голівудські ґаєри вміють тонко передати розмаїття сімейних взаємовідносин, які надзвичайно вдало проектуються на нашу сучасну політику. Веду мову про фільм «Війна подружжя Роуз». Там гарно показано війну чоловіка і дружини, в результаті якої одержуємо повністю розгромлений дім. Поки що маємо змогу насолоджуватися війною в розпалі. Але, схоже, до фіналу недалеко. Проте, коли я іноді вмикаю телевізор, мені вдається почути певні оптимістичні нотки. Осьо, на п'ятому, у прямому ефірі, шановний депутат Іван Заєць сказав слова, які змусили мене просльозитись.
 
«У час, коли між Президентом і Прем’єркою намітились певні паростки співпраці” – ось що сказав Іван Заєць. Я просльозився. Чотири роки після Помаранчевої революції, більше року, як Тимошенко знову прем'єр, пів року криза і «намітились певні паростки співпраці». Тьху-тьху-тьху – не зурочити б! Стискаю кулаки, схрещую пальці! Не дихаємо! Т-с-с-с-с! Тихо! Співпраця у них намічається. Скоро! Скоро вже. Як на мене, можуть і не співпрацювати – лиш би не заважали одне одному. Ой! Тихенько. Все, не буду більше про те – точно зурочу!
 
А так файно почало їсти – лиш би скоро не здохло! Щось таке наші підписали у Європах, шо у Кремлі у дві голови зойкнули. І я знов і знов переконуюсь – ми таки шалено щасливі. Унікальна нагода відремонтувати наші газогони за рахунок Євросоюзу надійно підживила ті перші паростки співпраці Президента і Прем’єрки. Велика сила – відкати на будівельних і ремонтних проектах! Через такі кавалочки фінансування, які попадають на район залягання Нашої Труби, ніякі російські Північні чи Південні Потоки не мають жодного шансу колись збудуватись. Зважаючи на унікальну нашу здатність 90% проектних коштів «освоювати», а 10% вкладати у те, що фінансується, я думаю, що і Євро дістає перспективу не 3120, а таки 2012. Якщо цього року зможуть зробити дороги, хоч полатати – нам нічого і ніколи не буде страшно. А поки що я боюсь власного оптимізму.
 
А оптимістом бути є від чого! Злітала наша Прем’єрка до Японії, де попросила кредит. Чесне слово, коли японці ще у нас вірять і хочуть з нами працювати – це Чудо, істинне Чудо! Після того, як ми морочили їм голову  з кредитом на реконструкцію Борисполя (кредит у 180 млн.дол., під 1,5% річних на 20 років з пільговим періодом 10 років у липні 2008-го міністр транспорту Вінський називав невигідним і пропонував замість японського кредиту  залучати «приватного інвестора»!), після того, як наш президент дозволяв собі запізнюватись на зустріч з японськими журналістами на 7 (!) годин, японці ще хочуть мати з нами справу...
 
Ну, а ми семимильними кроками кризу долаємо. Новий законопроект про «справедливі» пенсійні внески від підприємців – єдиноподатників внесений від уряду в Раду. Ну, як то в нас завжди і є – в кризу треба підприємцю допомогти ефективно позбутись залишків грошей. Воно не багато,згідно з нововведенням, платники єдиного податку щомісяця сплачуватимуть крім своїх 200,00 грн. податку ще приблизно 122  гривні до пенсійного фонду. У принципі – сума невелика. І діри в пенсійному треба закривати, тільки мене вчили, що процес фінансового оздоровлення будь-якого підприємства слід починати зі скорочення непотрібних видатків. А якщо ми маємо приблизно 15 мільйонів пенсіонерів, а, чи не половина з них – це пенсіонери не за віком, а різні пільговики (військові, міліціонери, пожежні і т.д.), пенсії яких далеко не 500 гривень, а по кілька, іноді, кількадесят тисяч гривень, то стає кришталево ясно – жодне підняття податків таку шоблу не прогодує. Цікаво, Білоконь свою сирітську пенсію, свої 15 тисяч гривень регулярно, в Москві перебуваючи, одержує? Я чого питаю, бо один такий Білоконь одержує, як 30 таких, як моя бабуся. Але у процесі подолання кризи, мені пропонується давати в держбюджет більше, не стільки, щоб моя бабуся з голоду не померла, а щоб у Білоконь, бува, не змарнів. Панове урядовці, а морди не тріснуть?  
 
Гарно допомогає переживати кризу і звістка про підвищення тарифів на електроенергію тим, хто споживає більше 400 кВт в місяць. Ох, як мали б зрадіти власники маленьких крамничок поблизу наших будинків! А ті, хто мають електричні бойлери! А ті, хто сподобився на власне електроопалення! І все це на фоні того, що ми свою електроенергію експортуємо, наприклад до Польщі і там за наші кіловати поляки платять по 30 грош, що  становить приблизно 68 наших копійок. Це при середній польській зарплаті у 400 євро! Зрозуміло, так? Для польського споживача нашої електроенергії вона коштує трішки дешевше, як коштуватиме після 1 квітня деяким нашим співгромадянам.  Це з усіма націнками.
 
Виявляється, нашим енергетикам можна платити й менше – вони будуть задоволені. Це унікальне, не побоюсь цього слова, ставлення до власного громадянина! Додерти з нього те, чого не вдається здерти з чужого. Та правильно – чужого громадянина захищають інші держави, а нашого захищати нема кому. Тому він одчайдушно бореться сам. Як уміє, як може.
А може він надзвичайно багато. Може, наприклад, жити. Тільки для цього йому треба одного – не заважати.