Альтернативна історія не має нічого спільного з альтернативною розумовою обдарованістю. Хоча б тому, що альтернативна історія – це те, що могло б бути, а альтернативна розумова обдарованість – це те, що є.
 
Згоден – дещо заплутаний початок. Я ж про що? Я – про ті кляті Тернопільські вибори. Оно, скільки шуму про те, що нечесні. А в альтернативній історії – були б кришталево чесними. Чому? Бо Сергій Васильович Ківалов уже б п’ятий рік сидів. П’ятий! Уже б міг і на амністію подавати і на помилування. Уже чотири рази б на амністію йшов. І на помилування клопотав би стільки ж. А не було б йому ні амністії, ні помилування. Бо спотворення результатів виборів – це важкий злочин. І цікаво подивитись на того, хто вибори ще б намагався сфальсифікувати. Або виборчому процесу загрожувати.
 
Проте, альтернативної історії не маємо. Маємо, натомість, альтернативно обдарованих «вождів» і грамоту Сергію Васильовичу за «за вагомий особистий внесок у забезпечення реалізації конституційних виборчих прав громадян України»…
 
Ви ще здивовані результатом виборів в Тернополі?
 
А я, от, результатами в Тернополі не здивований анітрохи. Все це закономірно – у «Свободи» результат «правління» «коаліції» БЮТ і НУНС, у ЄЦ – результат роботи Балоги, у БЮТ – результат юридичного департаменту, у ПР – результат мовчанки Віктора Федоровича, УНП – змогло відпекатись від НУНС, ну, а НУНС – про них уже треба говорити або добре, або нічого. Краще нічого.  
 
Тобто, всі політсили на цих виборах демонстрували свої виборчі технології. «Свобода» -агітувала і піарилась, ЄЦ – інтригував і підтасовував, ПР –  виглядав мудро, бо мовчав Віктор Федорович, а БЮТ… О! БЮТ! О-о-о-о-о! Це було сильно.
 
«-Абраме Мойсеєвичу, а шо це у вас за синець під оком?
- Це мене хотіли стукнути по дупі але я вивернувся!»
 
Так можна описати всю глибину стратегії і тактики БЮТ на Тернопільських виборах. Вони могли стати для БЮТ Тернопільським гамбітом, а стали цугцвангом. Даремно Юлія Володимирівна в один літак сідає з нашим майстром цугцвангів. Воно, видать, заразне.
 
Тепер всім прихильникам БЮТ треба вирішувати для себе дилему: в Тернопільських виборах, у поведінці БЮТ, чого більше – цинізму, чи дурості? Бо раціонального зерна там нема. Спочатку вибори фактично ініціювали, потім – з огляду на прогнозовані невтішні результати – скасували і кістьми лягали, щоб вони не відбулись. У футболі штучний офсайд не завжди виходить. Це небезпечна комбінація. Так і тут. Гол. При чому – автогол.
 
Багато сказано про те, що зараз ніхто нічого у діючій системі влади зробити не може. Особливо не можна зробити чуда. Тільки ота біомаса, яку політики, коли вона їм подобається, називають "народом", підсвідомо прагне, наприклад, справедливості. Ну скажіть мені, яким чином можна сказати владі, - "суки, та ви ж задрали!"? Тільки коли вибори. Це матеріалізація відповідальності. Хоч якоїсь відповідальності. Чому б і не послати тих, хто обіцяв гори-мости, а так і не вдіяв нічого? Так, їм заважають. Так - умови нестерпні, а завдання - не до виконання. Але це і є розвиток, еволюція. Чому, на якій підставі терпіти тих, хто НЕ МОЖЕ, НЕ ХОЧЕ, НЕ ПОТРЕБУЄ? А саме цими словами характеризувалась Тернопільська облрада останні два роки.  Та, зрештою, всі теперішні політтехнології звелись до того, що твердять: не обирай інше - воно ще гірше. Але народ - дитина. Він має сам обпектись - щоб не брати до рук гаряче. Якщо ви, мешканці Печерських пагорбів, даєте народу право обпікатись і горлаєте про це на всіх кутках - то дайте, якщо ні - то оголошуйте диктатуру, беріть владу одноосібно в руки і відповідальність на свою голову та вперед - ощасливлюйте цей народ. Не можете? Не мучтесь. Грайте за правилами. За ВАШИМИ правилами.
Зрештою, демократія - природній відбір. Змагайся! Не можеш - іди геть.
 
І як характерно, що ніхто не обговорює перемогу «Свободи», а всі говорять про поразку БЮТ, як партії влади. Та воно так і є. Не «Свобода» перемогла. Ні. На жаль – це не свідомий пошук ідеологічної платформи виборцями, а, всього-навсього, дієвий спосіб сказати владі УСІЙ ЦІЙ ВЛАДІ – і прем'єрці, і президенту, що вони вже дістали. Дістали тих, хто був готовий реально іти на смерть з їх іменем на вустах ще так недавно.
 
Як оцінити міру розчарування і презирства людей до тих, чиї імена вони недавно скандували  на Майдані?!
 
Це розчарування, ця майже ненависть – це втілений біль за роки після Майдану. Прогайновано, бездарно втрачено стільки шансів! Воно має вибачатися? Та готові були реально померти - тільки б зміни. Тільки б - вперед. Оце і є міра гіркого приниження і зради. Не можна вибачити тим, хто стояв на сцені Майдану того, що ми самі себе починаємо соромитись, тодішніх, нас, у листопаді 2004-го. Це не просто змарновані шанси - це плювок у наші душі. Коли ми соромимось самі себе - це смерть віри і смерть впевненості у собі. Це витягнутий з нас стрижень. Як можна вибачити ТАКЕ?! Та ж виявилось, що Акела не просто промахнувся - він навіть не стрибав!
 
От і  БЮТ, постраждав на Тернопіллі. Все логічно – владна партія.  Результатом Нашої України ніхто ж не здивований? І тут все логічно – мертва ж партія. А ЄЦ? А ЄЦ – коритники, номенклатура. І, навіть, не обов'язково «вкидати» за ЄЦ бюлетені або «правильно» рахувати (хоча, і те і друге було – до ворожки не ходи – було!)  Бо, якщо в різних держадміністраціях та держустановах працює чоловік 30-40 на дільницю, то результат в 100 голосів з півтори тисячі - це ж шкурний. Криза надворі, а втратити роботу держслужбовцю на Тернопільщині?! І куди піти, наприклад, у Зборові працювати? Найближче – Мадрид або Рим...
 
І результат не в перемозі «Свободи» і відсотках ЄЦ. Це, перш за все, результат зневажливого ставлення до провінції. Недооцінки. Це результат бездіяльності влади на місцях. Це результат безвідповідального підбору кадрів і комплектації виборчого списку "за гроші". Результат в тому, що провінція звертає на себе увагу всесильних пігмеїв на столичних горбах. Вони, раптом, відчувають подих реальності через оте несподіване підплінтусне ворушіння. Ті, нещасні Зборівські воші, вони – виявляється! - мають свою думку. І вони - незадоволені! І вони є фактором у політичному житті держави! Тобто, і з ними треба рахуватися. І у взаємній війні на знищення віть і юль оте бидло безправне - воно теж має слово. А воно ж зараз - бидло. Бо це воно у 2004-му було народом. Коли на трон підіймало. А тепер – «натовп, що стрімко радикалізується»...
 
Нічого нового під сонцем, окрім, хіба що, масок. Та й ті вже не так ретельно підпасовують до вельможних пик. Десь уже пропала риторика про відділення влади від бізнесу. Десь щезли грімкі заяви про скромність влади. Перестали бавитись у демократію на дорогах і літають далі маленькі та великі чиновники з мигавками, охороною та без правил, перекриваючи шляхи для посполитих. І логіка – чиновна логіка ще з часів Леоніда Даниловича Кучми (великий демократ був! Жодного разу ні виборів не додумався відмінити, ні Раду не розпустив!) – анітрішки не змінилась.
 
Ось, наприклад, стало відомо, що міністр культури Василь Вовкун зробив у своєму кабінеті ремонт вартістю у два мільйони гривень. Все логічно. Самі посудіть – тисячі і тисячі будинків культури та театрів та бібліотек по країні. І все це в такому стані, що зайти страшно – стеля на голову падає. А, як я вже писав, бюджет у нас, як той Болівар – двох нести не може.  Тому міністр вирішив зробити хоч щось хороше для країни. І зробив ремонт в кабінеті.  Бо у його системі координат, де «я – це держава», все що добре мені – добре для держави. Ось через призму таких знань і розумієш, як важко керувати тією державою! Уявіть собі, на хвилиночку, що ви виводите країну з кризи, а вам підсувають здоровецьку свиню з якимись регіональними виборами в якомусь забитому Тернополі, які коштуватимуть бюджету десять мільйонів гривень! Як тут зведеш якийсь баланс, якщо на одні регіональні вибори можна аж п'ять міністерських кабінетів облаштувати?!
 
Ні, таки добре, що прийшла криза. Може вона все-таки прочистить нам мізки остаточно. Раз ми не вміємо вчитись на чужих прикладах і помилках, нічого не залишається, як ставати мудрішими через запотиличники. Дружно просить наша влада черговий транш у МВФ і обіцяє, що робитиме реформи, які конче необхідно було робити ще років 17 тому. Може, вже за допомогою наглядачів з МВФ щось та вийде. Тільки – для чого нам проміжна ланка між нами і МВФ? Для чого нам наша влада, яка шалено боїться будь-яких змін? Щоб заважала? Ми платимо МВФ немаленькі проценти по кредиту, компанії «Блек Стоун» гроші за консалтинг нашого уряду і, водночас, фінансуємо нашу владу! Що лишнє в цьому ряду? Може б, за прикладом давніх предків, просто запросити варягів нами керувати за невеличку плату? Бо ж очевидно, що в країні, де свобода слова виражається тільки в тому, щоб встановити на це слово прайс, нормальної влади не буде. Бо вона нікому не потрібна. Бо звиклося. Бо, начебто, вигідно. І хай собі Гриценко волає про те, що за  кожну появу на екранах та на шпальтах треба платити, яке це має значення? Єдине, чого він доб'ється – це констатації факту: «бідний». За тим паротягом підуть «чесний» і «дурний». А ми ж такі всі, поки не потрапляємо в кабінет, за стіл. Ми наче переходимо незриму трансформацію у тих кабінетах. Наче ми і не ми. Наче є народ і антинарод. І при зіткненні цих двох антиподів мав би бути вибух. Але нема. Можливо, тому, що ми більше антинарод, ніж народ?
 
…Я не придумав терміну «антинарод». Я взяв його у Тієї, хто має рідкісний дар кількома рядками описати все, про що написано, пишеться і, можливо, писатиметься. Це те, що резонує до глибини душі, пронизливо, до кісток. Я написав це, тому, що не мав з чим більш вдало порівняти все, сьогодні накипіле між людьми. Аж потім згадав собі, що саме 19 березня народилась Ліна Костенко – та Людина, яка стільки сказала своєму народові і який так не хоче її почути, живучи у своєму Антисвіті з антипочуттями!
 
А втім, деякі речі треба повторювати знов і знов, щоб не втратити відчуття реальності. Тому що єдине справжнє, те, що залишиться вічно на цій землі – це ми, у наших дітях і далеких нащадках. І єдине вартісне, що робить нас вічними і сильними це Любов. А про Любов і про нас найкраще пише Вона – Ліна Костенко:
 
Не знав, не знав звіздар гостробородий,
Що в антисвіті є антизірки,
Що у народах є антинароди,
Що у століттях є антивіки.
 
Це знаю я. Жалій мене, звіздарю!
Це знаю я, і голову хилю.
У антисвіті зірочкою марю,
В антинароді свій народ люблю.