Так, непагано мабуть бути директором. Звісно, якщо підприємство прибуткове.
От яке собі вибрати підприємство для директорства?
Та мабуть більш прибуткового, ніж політична партія вигадати неможливо.  
Отож, я – директор партіїї. Огляньмося навкруги. Яка наша позиція на поточний момент?
Якщо при владі, нема проблем.
Царюй собі потихеньку, та й примножуй статки. «Все кругом колхозное, все кругом мое...».  Головне, не вдавайся до крайнощів, бо виникнуть проблеми незворотнього характеру. Ну, для цього потрібно мати лише крихту розуму, «чуть-чуть», як кажуть наші браття-слов´яне. Хоча, як  показує сучасна  практика, на цьому місці можна і взагалі без розуму чудово жити. Сіла ж єсть, ума нє нада.
     А якщо в опозиції (і таке ж буває...)?  
Я ж людина передбачлива, звик розраховувати на найгірший варіант. Опозиція, звісно, різна буває. Інколи навіть дуже прибуткова. Масу кроликів може прогодувати, незважаючи на їх шалений апетит. Або цілу когорту стійких борців за світле майбутнє світового пролетаріату. І ніякої відповідальності при тому. Стрижи собі потихеньку то лівих, то правих та й складай Лінкольна до Лінкольна.
     Але це не для мене. Бо, відверто кажучи, маю якусь совість, та такі собі принципи. А в політиці відомо як – або принципи, або гроші. Іншого не дано. Отож, що виходить? Здається, вскочив я в халепу з цим директорством. Але ж взявся за гуж ...  
Ну що ж, спробуєм створити собі ідеальну партію для побудови Ідеальної Країни.
     Насамперед, встає питання - навіщо особисто  мені це потрібно?  Яка мотивація? Якщо намолотити якбільше бабла, то рецепт відомий (дивись вище). Мені  це не підходить. Хотілося б, звісно,  жити в нормальній країні, з нормальними законами та нормальною владою.  Так це і є мотив! Не забувай, хлопе, ти ж директор політичної партії! Тож в цей  мотив повинен непохитно вірити не тільки я, а й мої однопартійці і, головне, мої виборці.
     Хіба таке буває? Але ж повинно бути! Та  хто ж тобі повірить, якщо твоя партія складається з Фельдманів, Губських, Лозинських та всіляких тушканчиків?  Дак я  і сам не вірю. Тож в шию їх, або, краще, копняка під зад. Їм та всім бізнесюкам. Взагалі, навіщо мені такі співробітнички? Що їм потрібно в моєму підприємстві (партії)? Бабло, звісно. Це й їжаку ясно. А що я, як директор, з них маю, окрім дискредитації моїх задумів? Якісь внески? Так вони ж вкрали більше, ніж внесли. Під зад, і назавжди! Гуд бай, мої соратнички продажні.
    Добре, а де ж брати обігові кошти? Де, де... Он глянь, Полковник ЯЯЯ звернувся до своїх прихильників, й  забезпечив собі внесок в клуб гетьманчиків, хоч тих прихильників і було всього - нічого. Повірять люди, профінансують. Але тут є тонкий момент. Все повинно буди відкрито, прозоро, й убезпечено від  зловживань. Задача непроста, але не безнадійна. Потрібна лише, як кжуть, політична воля.
     Наступна проблема. Ну, розігнав я соратничків, а де ж набрати правильний персонал? На кого спиратись? Хто мої прихильники? Звісно, якщо я в опозиції, то моїми прихильниками повинна бути  більшість народу, бо народ владу не любить завжди. Який там у нас електоральний розклад?  Так..., за даними останнього перепису 78% населення України вважає себе українцями. А хто ж там у нас при владі? Дак серед них жодного українця немає! Суцільні українофоби. Справжня окупаційна адміністрація. І до того ж тупа настільки, що навипередки плюндрує національні почуття українців, прислуговуючи великому Пу з поплічниками. Отже, якби я залучив на свою сторону українців, то за мною була б велика сила, не якийсь там соціальний прошарок, а ціла нація. Бо національні почуття є дуже чутливими для будь-якої людини, незалежно від того, до якої соціальної групи вона належить (якщо це людина, а не манкурт, звісно).
    А як же решта 22%? Нажаль, на цих розраховувати складно. Більшість з них також патріоти, але патріоти іншої країни; вони не вважають себе ані громадянами України, ані, тим більше, українцями. Тому навіть підсвідомо діюють, виходячи з своїх національних почуттів, незважаючи на те, що тим самим завдають собі шкоду. І собі, і своїй країні – достатньо проаналізувати будь-які соціологічні опитування за останні 15 років – цифра 22% завжди там виникає як свідоцтво наявності ортодоксально-реакційно налаштованої маси. Не кажу вже про мовні питання. Це ж суцільна спекуляція на дуже чуттєвих національних почуттях росіян. Жаль їх, але нічого не зробиш. Це з тієї опери, в якій сказано, що російська демократія вмирає одразу за хутором Михайлівськім (якщо рухатись із Сходу на Захід).
     Боже! Що я верзу! Це ж чистої води націоналізм! Кошмар!!! Гм..., дійсно, націоналізм. От, нарешті, я й сам зрозумів, чого цієї ідеології так боїться наш сусід, що весь час набивається до нас в родичи. Й робить з неї страшилку для обивателя, Тягне його в бік, в свій бік, звісно.
     Ну, добре, а як же залучити цих прибічників до себе? В чому сила, брат? Сила, звісно, в правді. Треба займати чітку, однозначну й послідовну позицію, а не домовлятись нишком з якимись пердунами чи кидатись підстаркуватим комсомольцям на шию, навіть в критичних ситуаціях, навіть заради якихось сумнівних відсотків. Бо з часом все вийде назовні, і буде соромно.
     Є, звичайно, і технічна сторона справи. Засобами сучасного інформаційного простору з тебе запросто зліплять «вароффку», «брехуху» й прибічницю Луї Віттона. І ніякі аргументи на кшталт, «- а що ж я вкрав?»  «- де ж я збрехав?» не допоможуть, бо це вже засіло в підсвідомість лохотрату, й виходить тільки після великого голодування (тобто вийде, але з часом, десь ближче до весни). Як кажуть, навіть нагла брехня, яку повторюють 100 разів, стає схожою на правду. А якщо мілліон разів? Так, значить головні зусилля – на створення власних ЗМІ, телеканалів, сайтів, листівок і т.п. Одначе цим інструментом треба вміти користуватись. Бо якщо надати його якомусь письменнику комуно-совкової доби, який вирядився у вишиванку і щось таке мугиче, від чого народ вже років 20 нудить, то краще б він помовчав.
     Команда зубаста потрібна. Бо приймати всі удари на себе, і все робити самотужки це, як кажуть імперіалісти, Bad Management. Це не виключає, що самому теж треба вчитись мистецтву дискусій. Бо деякі політики як почнуть відповідати на питання – аргументовано, правильно, з цифрами, фактами, документами, слайдами, хвилин так 20...30, то навіть такі розумні як я починають засинати. А що вже казати про дурних, яких більшість? Хоча вони й не такі дурні, все зрозуміли вже на другому реченні, і тепер роздивляються на фасон твого взуття (чи не страусині часом лапті?). А тут вже і час вийшов, рекламна пауза починається, а питання тільки провокативні встигли задати.
    Ну, і практична робота, звісно. Ось мені цікаво, чому це наші законодавці надають такі яскраві приклади беззаконня? Голосують один за всіх, наприклад. Б´ють опонентам морду привселюдно. І ніякої реакції ні правозахисних органів, ні судових позовів. Ніякої реакції опозиції навіть!!! Тобто всьо нормальок, пацани? Чи це все одна компашка розігрує спектаклі? Є таке враження. Якщо ні, то до суду цих падлюк! Знаєм ми наші суди... Але ж є й міжнародні, та мало що ще  є. Було б бажання.
     Добре, збороли ми нарешті чугуноїдів. Що далі? Наша песня хороша, начинай сначала? Починаємо «Наказание невиновніх, награждение непричасніх»? Дільож портфельчиків? Зараз вже треба створювати параллельні структури до всіх без виключення державних установ, включаючи силові ; готувати резерв відповідних кадрів, починаючи від президента країни, і закінчуючи останнім клерком-держслужбовцем. І нехай вони розробляють стратегію та тактику розвитку держави, доводять свої плани до населення, щоб воно знало, що ми плануємо робити після повалення окупаційного режиму, і хто персонально це готовий робити. Звичайно, в такому процесі щось таке, відоме всім, завжди спливає доверху. Але ж краще хай воно спливе раніше, проявить себе, й потрапить в природній відбір.
     Отакий сон, малята,  мені наснився. Прокинувся я, і подумав – «бідна Юля, як їй важко!».