пароль
помнить
uk [ru]

Мить плинного часу


Мить плинного часу
От і знову ніч, і знову мені не спиться. Сиджу за комп‘ютером в темній кімнаті, а синювате світло монітора править мені за нічник. Повільно світліє за вікном. Знову тиша. Позавчора закінчився Чемпіонат Світу по футболу, так під вікнами тільки що іспанський гімн не співали. Якби у нас продавали ті африканські дудки – як там їх, вувузели, чи що – то дуділи б так, що мертві негри з усієї округи встали і пішли грати в футбол. Без всяких варягів з Ямайки.
 
Іще читав коментарі до своєї минулої типу статті. Чому «типу»? А тому, що це була не стаття. І не рецепт. І навіть не політичний диспут. Це були просто посиденьки на кухні. Хто сказав «Інтермеццо»? Не підказуйте, а то іншим буде нецікаво читати далі. Хоча доля правди в цьому є. Я люблю читати і перечитувати це оповідання. Воно стало родоначальником жанру, який так і не сформувався в українській літературі. В школі ми його вчимо як «життєву новеллу», потім пишемо твір на тему «ліричні образи», чи більш глобально – «що автор хотів сказати цим оповіданням». А  я у часи оні чесно написав, що автор нічого не хотів сказати, а ніби фотограф – зафіксував нетривку мить душевного спокою, коли не шукаєш сенсу у бутті, а сприймаєш його таким, яким воно є. І отримав заслужене «два» з літератури.
 
Я не маю зеленого поняття, чи був знайомий Коцюбинський із класичними дзуйхіцу епохи Хейан. Японська класична література попала в Европу значно пізніше за гравюри Хокусая. Але у нього вийшло саме це – українське дзуйхіцу. Жанр безсенсового оповідання, в якому автор просто викладає свої думки, почуття, спогади. В ньому немає ніякого прихованого месиджу, а є тільки зафіксована словом мить спливаючого повз життя.
 
А взагалі читати коменти було весело. Одному рецепт видався безграмотним, інший із дуже серйозним виразом на мармизі стверджував, мовляв, ваші аналогії за вуха притягнуті. Крізь все це проглядає знайоме: «Если бы сейчас была дискуссия, я бы доказала». Глибоко ж в нас сидить ця булгаковська фраза. З одного боку ми вимагаємо від автора, щоб він дав чітко сформульовані твердження, питання – і навіть відповіді. А з іншого, ми не хочемо цих відповідей. Ми жадаємо втілення сакраментального «я бы доказала». Ми жадаємо суперечки, жадаємо можливості довести, що чиїсь відповіді – невірні, чиїсь аналогії – притягнуті за вуха, а чиїсь аргументи – не варті навіть шеляга в базарний день. А я не жадаю. Я просто пишу, як пишеться, і на задумуюсь, наскільки літературні мої екзерсиси, чи там, наскільки вони відповідають об‘єктивним критеріям. Фіксую мить плинного життя таким, яким я його бачу в той чи інший момент. Викладаю те, що мені спадає на думку посеред нічної тиші, або в час жевріючого світанку. Якби я жив в Японії епохи Хейан, то мав би для цього маленьку книжечку в потаємному ящичку всередині твердої подушки. Але я живу в Україні епохи Хейсей, а тому пишу на Дурдомі.
 
Між іншим, мережеве життя теж пора ділити на епохи. Від учора, коли до нас надійшов лист від Тимошенко, можна починати відлік Anno Durdom. Втім, чому це «до нас»… Лист був адресним, пані Іванівні, а ми одразу збудились, почали влаштовувати конкурси, кастинги, дехто навіть відкрив «ображені» гілки, де риторично запитував – чому саме Іванівна, а не ім‘ярек, який стільки років палко підтримує БЮТ, і взагалі – хто вона така. Оце читав все це, і думав собі, а чому мені не захотілося відкривати подібні гілки. Юля мені подобається. Я давно її підтримую, ще з часів майже забутого модераторства на Форумі Юлії Тимошенко (як давно це було – іноді навіть здається, у іншому житті). А скільки я сил витратив на чисельні гілки із юлькосрачем. А скільки витрачаю досі. Чому, прочитавши листа Іванівні, я за неї щиро порадів, а не спалахнув заздрістю? Мабуть тому, що Іванівна просто і стисло сформулювала те, що так чи інакше думає більшість. Ось її лист і помітили, він став свого роду точкою перегину, в якій сконцентрувалась суть всіх баталій, які вирують в нашому сегменті Інтернету. Це теж треба уміти. Я так не вмію, але я страшенно радий, що знайшлася людина, яка на це здатна.
 
Ось іще цікаве спостереження, зроблене під час читання гілки із питаннями до Юлії Володимирівни. Ми дуже любимо давати розумні поради, розробляти концепції, пропонувати рішення, але часто не уявляємо, наскільки складною може бути реалізація. А за простою фразою, чи кількома абзацами може ховатися таке підводне каміння, через яке не прорветься навіть казковий корабель, що пливе по землі як по воді. Я сам на ці граблі успішно наступав. Скільки це було років тому? Два? Більше? Тоді старий сайт Тимошенко повільно починав гинути. Я тоді склав ціле технічне завдання на реконструкцію. Не сам, звісно, мені допомагали інші модератори. Якщо порівнювати, то я був такою собі «Іванівною», бо мені вдалося чітко і ясно викласти модель нового сайту. І треба ж було мені бути таким самовпевненим, щоб на повному серйозі  братися за втілення цієї моделі в код. З тих пір роки минули, а я досі себе за ту самовпевненість картаю. Як у Еркюля Пуаро була «коробка шоколаду», так і у мене є «технічне завдання реконструкції». Втім, я був тоді ще настільки зеленим… Що з мене можна було взяти? Це зараз я починаю (тільки починаю!) розуміти, скільки насправді сил потребуватиме втілення записаного у тому техзавданні. А чи розуміємо ми, коли із апломбом роздаємо рецепти на форумі, чи в своїх «імхо», як воно буде виглядати в реальності? Чи хоча б думаємо про це…
 
Взагалі, все це – неправильно. На місці організаторів зустрічі я б заховав в довгу шухляду всі розумні питання, пропозиції та концепції, які планують передати Юлії Тимошенко. Їй вони непотрібні в даний момент. Вони доцільні на прес-конференціях, ток-шоу та брифінгах. Ми уже так захопились політичним життям, що поза політикою перестали взагалі щось бачити. Я вже не кажу про те, що чільна частина заданих питань взагалі беззмістовна, поки Юлія Володимирівна в опозиції. Їх треба буде задавати тоді, коли вона займе належне їй місце на Олімпі. Замість всього цього я б просто використав цю можливість для того, щоб висловити їй свою підтримку. Без понтів. Без пафосних слів. Без чергових рецептів «як перемогти» і «що робити». Просто у неформальній обстановці сказав би одну-єдину фразу: «Юліє Володимирівно, дякуємо вам, що ви у нас є. Що ви не опустили руки. Що ви не махнули рукою на цю країну, і не поїхали деінде, де яскраво світить сонце, і де не ллються щодня потоки бруду. Ми вас підтримуємо. Ми з вами. Ми бажаємо вам сил і наснаги. І ми хочемо, аби ви перемогли». І все. Звичайно, в реальності ці прості слова я б просто не зміг проказати. Я взагалі погано розмовляю на публіці, а особливо, якщо на мене буде дивитись Юля – то й взагалі втрачу дар мовлення. Тому буде краще, якщо хтось прокаже їх за мене, а то якось не хочеться виставлятися на посміховисько.
 
А все інше можна зробити потім. За простими питаннями завжди стоїть важка і кропітка робота. На зустрічі краще добре посидіти, поговорити про життя, обмінятися контактами. Нехай вона буде нетривким моментом покою, який конче необхідний перед обличчям шторму. І не просто шторму, а прадідом всіх штормів. Інтермеццо. Це значно важливіше за всі ваші питання. Та й усім буде приємніше згадати подібну мить плинного життя, ніж імпровізовану прес-конференцію за проханнями трудящих. Принаймні, я так думаю.
 
Ви, мабуть, втомилися від моїх теревенів. Уже ранок, а я замість сніданку годую вас своїми роздумами. Ось, візьміть будь-ласка ці грінки. Вони щойно з тостеру, а потім змащені легким майонезом. На них можна покласти оці шпроти. Або тонкі шматочки яйця. Або помідор з огірком. Пригощайтесь. І як завжди, як останній акорд наших сьогоднішніх посиденьок – дарую вам відеокліп. Для вас грає Поль Моріа.
 
© Ashnar Lynx [14.07.2010] | Просмотров: 1556

2 3 4 5
 Рейтинг: 47.6/29

Комментарии доступны только зарегистрированным -> Войти или зарегистрироваться



programming by smike
Администрация: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Администрация сайта не несет ответственности за
содержание материалов, размещенных пользователями.

Забыл пароль :: Регистрация
пароль
помнить