Іноді, коли мені не спиться ночами, я йду на кухню щось готувати. За вікнами царить темрява і тиша.  Зазвичай вдень у вікно вривається гуркіт вулиці, веселий дитячий гомін, або розмови. Я живу на другому поверсі, і мені цілком чутно все, про що гомонять бабусі, або закохані, які сидять на лаві. Це все відволікає, адже мимоволі прислухаєшся до того, що відбувається за вікнами. А вночі добре. Хіба що заволає сирена чийогось автомобіля на стоянці, або донесеться здаля гуркіт вантажного потягу.
 
Сьогодні у мене в планах бефстроганов. М‘ясо повільно розморожується на теплій бані, а я ріжу цибулю. Кухня – це незвичайне місце. Будучи програмістом за фахом, я завжди сприймав кулінарію як род мови програмування. Додай оце, оце і ще оце, і отримаєш такий смак. Трохи спецій, і отримаєш другий. Різні комбінації також дають різні смаки. Це дуже цікаво. Тому я ніколи не готую за рецептом. Звичайно, спочатку я його прочитую, і запам‘ятовую основні компоненти. А потім готую за смаком, періодично куштуючи вариво чи смаженю, і додаючи усього виключно на око. Кажуть, в Японії так прийнято учити готувати. Студентові розповідають, із чого складається та, чи інша страва. Дають скуштувати. А потім просять повторити. І поки не повторить так само, або краще – залік не ставлять. Тому кулінарів там готують стільки ж, скільки у нас медиків, майже шість років.
 
Перечитував нещодавно Вайнерів. Єдина їх книжка, яку я люблю читати раз у раз – це «Візит до Мінотавра». Екранізація, на відміну від «Ери милосердя», вийшла не фонтан, а от книжка чудова. Особливо та її частина, яка стосується Антоніо Страдіварі. Так от, виявляється, кремонські майстри учили так само. Розповідали учневі, як будувати скрипку, де і як розпиляти дерево, щоб дошки не лише пасували одна до одної, а й гармонійно звучали. А лак учень повинен був зварити сам. Самостійно знайти два ключових компоненти – який консервує інструмент, і при цьому не убиває, а покращує звучання. Там є одна сценка – коли Нікколо Аматі застає Страдіварі у себе в майстерні за спробою скопіювати скрипку. Страдіварі помилився лише один раз у вимірюванні, несуттєво, але ця помилка ставила хрест на всіх його спробах – скрипка по такому проміру б не звучала. У мене миттєво виникла аналогія із відчайдушними спробами побудувати демократію в нашій країні. Адже саме цим ми займаємось останні двадцять років. Ми пробуємо скопіювати, не помічаючи дрібних огріхів, які накопичуються, і призводять у підсумку до краху. До перемоги чисто демократичними методами сил, які цю саму демократію згортають.
 
Я не знаю, де саме ми помилились, і що треба зробити, аби цю помилку виправити. Адже я не політолог, не правознавець, і не філософ. Я всього тільки ріжу цибулю у себе на кухні.
 
Ось і м‘ясо розморозилось. Треба його промити, ретельно, а потім порізати маленькими шматочками. В рецепті написано полосками, але я ріжу, як виходить, слідкуючи тільки за тим, щоб вони були не завеликі. І ставлю грітися пательню. Цибулю треба обсмажити у великій кількості олії. Обережно, постійно помішуючи лопаткою, поки вона не набуде напівпрозорого, із світло-коричньовими прожилками, вигляду.
 
Кухня все-таки є сакральним місцем. Серед смачних запахів, серед багаточисельних баночок із спеціями, тарілок із свіжиною та овочами, які скоро перетворяться на страву, відчуваєш політ думки. Чи не тому символом епохи диссидентів стали розмови саме на кухні, а не у вітальні, не у бібліотеці і тим паче не в церкві. В Европі побутує такий вираз «sub rosa dictum». Інтер‘єри церков (як і римських храмів до цього) часто оформлялись трояндами. А підслухувати в храмі вважалось гріхом. Так роза стала символом таємниці та мовчання. А у нас таким символом стала кухня. Сказане на кухонній розмові по замовчанню вважається таємницею, про яку не розповідають. Тут сперечались з політичних питань, тут пошепки переповідали зміст прочитанного Солженицина, навіть розроблялись політичні платформи. От і ми з вами сидимо у мене на кухні, я готую бефстроганов, а ви слухаєте мої теревені. Акуратно, ложечкою, забираємо з пательні цибулю і кладемо у вазочку. Вона повинна вистигнути. Тепер можна обсмажувати м‘ясо. Знову акуратно, помішуючи лопаткою, поки кожен шматочок не набуде світло-коричньового кольору. Із чайника доливаємо воду на пательню, і лишаємо кипіти під кришкою на маленькому вогні.
 
Старі добрі часи повертаються. Тепер можна буде стати диссидентом просто по факту поглядів, а українство знову стане синонімом спротиву істеблішменту. Відпаде необхідність щось планувати на майбутнє, розбиратись в тому, як функціонує держава, як завоювати довіру не лише частини населення, а всього народу в цілому. Достатньо розмовляти українською мовою, мріяти про те, як постане Справжня Українська Держава, і на нашій вулиці нарешті засяє сонце. Ми будемо, як ці шматочки м‘яса на пательні, повільно обсмажуватись. Але у бефстроганов так і не перетворимось. Тому що необхідні ще соус і спеції. Без спецій смаженя буде прісною. А без соуса вона буде несмачною, і її доведеться викинути.
 
Важливо не переборщити зі спеціями. Трохи солі і трохи червоного перцю, за смаком можна додати ще якихось травок. Акуратно, рівномірно розсипаючи по всій пательні. Якби мені не шкода було м‘яса, я б приготував дві окремі страви – одну тільки із сіллю, а іншу – тільки із перцем, а потім запропонував би скуштувати. Правда, несмачно б вийшло? От бачите. В страву ми кладемо обидві спеції, а в історії відстоюємо обов‘язково тільки один бік – що якраз і порівняно із стравою тільки із сіллю, або тільки із перцем. І закономірно, що після цього утворюється два табори. Один зриває горло, кричучи, що в бефстроганов треба класти сіль і тільки сіль. А другий – що перець, і нічого крім перця. Обидва так голосно кричать перш за все тому, що самі в курсі, що «їх» варіант несмачний. Але сподіваються, що якщо вони перекричать «перцеманів»  (або «сільників»), а ще краще виженуть їх з міста – тоді всі будуть їсти виключно їх варіант страви, і критерій смачноти зміниться. Тільки нормальні люде все одно, готуючи у себе на кухні бефстроганов, будуть класти і сіль, і перець, а правлячу кулінарну школу будуть мати на увазі. Про що це я? А, про баталії «оунівців» проти «громадян родом із СРСР».
 
А що ж із соусом робити? Другої пательні у нас нема, а до бефстроганова треба сметанний соус. Сметана є. Томатний соус теж є. Знайдеться і борошно в стінній коморі. А давайте спробуємо приготувати цей соус «на льоту», додаючи компоненти прямо у м‘ясо. Таким чином, вийде, що соус приготується сам по собі. Приблизно так, до речі, ми собі уявляємо утворення громадянського суспільства в країні. От і давайте поглянемо, чи вийде у нас хоча б бефстроганов зробити за такою технологією. Додаємо трошки сметани, ретельно розмішуємо її лопаткою. Нам пощастило – вода ще не вся википіла, і це зробити порівняно просто. Про всяк випадок додаємо трохи води із чайника. Нехай воно хвилин п‘ять покипить, щоб кожен шматочок просякнувся. А поки що поговоримо про хімію. Цікаво, чи багато із вас в школі вирощували кристали? Я вирощував кристал купоросу. Красиве видовище, коли із рідкого розплаву повільно виростає яскраво-синій камінь, чимось схожий на сапфір. Так от для того, щоб виросла така краса – треба в розплав покласти затравку. Маленький шматочок граніту, бусинку, або ще щось, малесеньке, дрібне і неоковирне. Але без цього шматочка кристал так і не виросте. Так і без людини, на якій сконцентрується увага, бажання і сподівання людей – громадянське суспільство не зможе вирости, а так і лишиться аморфним розплавом начебто розумних, освічених і патріотично налаштованих людей. Лідер може бути неоковирним. Він може бути сірим, а може бути блискучим. Головне, щоб він був. І щоб йому вірили люде, хоч на отакусіньку часточку. І щоб він сам бажав, аби навколо нього ріс кристал.
 
Ага, сметана розійшлася по пательні. Тепер додамо томатного соусу. Додавати треба потрохи, розмішуючи, щоб смаженя набула світло-помаранчевого кольору. Такого, яким був прапор Майдану. Ви ніколи не задумувались, що відбувся він саме тому, що знайшлася затравка у вигляді Ющенка. Скільки було до нього акцій? «Україна без Кучми», «Фронт Національного Порятунку»… Ой, пробачте, «Форум». «Фронтом» його називали в газетах. А позаяк Віктор Андрійович сам не захотів, аби навколо нього ріс кристал, громадянського суспільства не вийшло, і аморфна маса лишилась аморфною масою. А тепер додамо пару чайних ложечок борошна. Швидко розмішайте, інакше борошно застигне на поверхні, і перетвориться на скоринку. Так само швидко після перемоги Майдану треба було займатися побудовою громадянського суспільства. Необхідні були конференції, лікнепи – адже населення навіть не знало, що таке – ця демократія. Замість демократії всі роки незалежності йому впарювали олігархічний лад «а-ля США 20-х років», точно по книжці Джека Лондона. Звідки йому знати, що при демократії мало обрати, треба ще й відповідальність нести. І відмова від вибору – це не чеснота, а дурість, за яку потім треба платити за найвищим рахунком. А сам вибір – не просто механічна постановка галочки, а результат логічних і тверезих роздумів про наслідки.
 
Ось тепер все на своєму місці. Треба тільки почекати, поки вода остаточно википить. Помішувати треба постійно, тому що олія обов‘язково сепаруватиметься, утворюючи маленькі яскраво-помаранчеві озерця. Якщо лишити ці озерця, тоді бефстроганов підгорить. Маса повинна бути однорідною якомога довше. Готовність визначаємо на смак, тільки обережно, не обпечіть язика.
 
Смачного вам. Наступного разу, коли ми зустрінемось на моїй кухні, ми будемо готувати щось інше. І ми знову про щось поговоримо.
 

На жаль, в коментах я вам компанію не складу. На глагне уже утворена своя спільнота, а я звик до дурдомівського форуму. Якщо комусь кортить зі мною порозмовляти, приходьте туди. Як мене звати, ви знаєте. А наостанок подарую вам пісню японської групи Rin’. І не просто так. Вважайте це ребусом, який треба розгадати на дозвіллі – чому саме цю пісню я вирішив запостити. І справа не в моїх смаках, а у чомусь зовсім іншому…