Цей матеріал був мною оприлюднений в мережі ще в січні 2008 року (http://www.narodnapravda.com.ua/discussions/478fd3672175a/). Мені видається, що він не втратив своєї актуальності, а швидше навпаки і є надзвичайно співзвучний з публікаціями Михайла Нічоги в Українській Правді (http://www.pravda.com.ua/articles/2010/06/11/5126765/), (http://www.pravda.com.ua/articles/2010/06/18/5150234/).
 

      1. Перше провокаційне запитання від «автора».
     На території України або, якщо бажаєте, в межах митного кордону держави з назвою Україна, з примхи історичної долі опинилися дві національні спільноти, а саме: українці і совєтскій народ. Я не планую проводити надто ретельних досліджень чому так сталося, абсолютно заперечую щонайменшу спробу визначити одну національну спільноту кращою, а іншу навпаки, але єдине, що абсолютно очевидно, що ці дві спільноти різні.
     Яка ж вимальовується перспектива в умовах, коли державна влада всіх гілок і на всіх рівнях належить представникам совєтского народа, а українці перебувають в мовно-культурній, економічній та політичній резервації. Виникає питання, як довго може тривати така ситуація, який вимальовується сценарій подальшого розвитку подій. А можливо совєтскій народ, з часом, стане українцями, а можливо українці, невдовзі, асимілюють в совєтскій народ, а можливо припустити і такий варіант, коли ці дві нації зіл’ються в екстазі, відбудеться синтез і виникне нове, надзвичайно цікаве національне утворення.
    Нічого такого відбутися не може, весь минулий досвід розвитку Земної цивілізації свідчить, що жоден із запропонованих сценаріїв неможливий. Є абсолютно очевидним, що українці ніколи не перетворяться в совєтскій народ, а совєтскіє люді, не за яких умов, не погодяться стати українцями.
    Нарешті, перше провокаційне запитання, а чи в змозі дві різні нації розбудувати одну державу на двох?
 

 
     Коментар від «опонента».
    І весь минулий досвід Земної цивілізації тут ні до чого (коли немає аргументів, апелюють чи то до Бога, чи до Всесвіту, чи до людства), і зовсім не очевидна непримиренність українців і радянських.
     Всі люди здатні до еволюції, а тим більше здатні до еволюції народи, тому що їх вік набагато більший за вік людини. І якщо шістнадцять років тому саме радянські українці відмовились юридично від свого радянського статусу, то це вже свідчить про еволюцію у потрібному напрямку.
     І ця еволюція триває. Підуть в кращий світ наші батьки - люди, які майже все життя жили за совєтів, помремо ми, хто за совєтів народився та виріс, а наші діти вже дуже відрізняються від нас.
     Екстазу не буде - це точно. Буде старанний, часом важкий секс, може і без особливого задоволення, але заради майбутньої дитини - нової України. Злиття буде, і новий народ теж буде. І він буде українським.
     Я розумію, земляче, що ходячи вулицями Кривбасу, дуже хочеться швидких змін, але саме там вони будуть відбуватися найдовше. Але вони вже і там є. Я ніколи раніше у Кривому Розі не бачив стільки україномовних об'яв, реклами, преси. І російськомовні східняки, відкриваючи якийсь ларьок чи ганделик вже дуууууже рідко пишуть щось російською. Це початок.
      Треба совок вичавлювати, починаючи з себе. Заклики на кшталт : "вони не такі , як ми - вони проти нас", "а чи потрібно нам бути разом?", "фізично знищимо" (які лунають і в інших темах) є свідченням того, що майже в кожному з нас сидить маленький Сталін, маленький радянський чинуша, нетерпимий, слабкий і мерзенний. Саме його, насамперед, треба знищувати  в собі.
      Якщо не подобається влада, яка дійсно повільно відходить від совка (разом з людьми), то борися з владою, але не плюй в народ.
      Так, дуже легко та швидко сказати : "Я українець - не москаль і не совок!" Але дуже довгий і важкий шлях треба пройти, щоб цього досягти. І це треба робити ВСІМ і КОЖНОМУ, а не на сусіда нарікати.
      Шановний "авторе", почніть з себе - вичавлюйте с себе совка та непримиренність до тих українців, які поки що трохи від вас відстали у національній свідомості. Тоді у наших дітей буде шанс жити разом у межах "митного кордону" нової України.
     Питання провокаційне, але потрібне - кожному раджу для себе на нього відповісти. Я відповім так : дві різні частини однієї нації і в змозі, і повинні розбудувати одну державу шляхом порозуміння і коригування своїх позицій.
 

     2. Переконливі аргументи, чи об'єктивний історичний процес…  Запитання друге, з очевидними ознаками провокаційності, від «автора».
                              Епіграф
І весь минулий досвід Земної цивілізації
тут ні до чого (коли немає аргументів,..)
"опонент"    
                                                                                                                                
      «И опыт, сын ошибок трудных… - рос», я гадаю є не самим останнім аргументом в будь-якій дискусії.
     Отже, історичний досвід, а точніше факти новітньої історії. Прошу, в жодному разі, не шукати прямих аналогій, а спробувати віднайти ті спільні риси, які б давали можливість робити, більш-менш, узагальнюючи висновки.
     Досвід перший - колоністи Південної Африки, представники кількох еврпейських народів, на протязі життя навіть менш ніж трьох поколінь утворили національну спільноту із своєю національною культурою, традиціями і, навіть, із своєю національною мовою, наслідком чого стала збройна боротьба проти метрополії і утворення національної держави.                                                                              
     Досвід другий – Північно-Американські штати. І що ми бачимо: в певний історичний момент північно-американськи колоністи усвідомили себе, як єдина національна спільнота і зі зброєю в руках вибороли собі незалежність від метрополії. А що ж було далі? – та те, що й мало бути. Виникла нова незалежна держава, сформувалась єдина американська нація, але не зразу, оскільки «народи здатні до еволюції», то без кровопролиття не обійшлось, ну а що могло бути альтернативою кровопролиттю - скоріше за все утворення двох, напевно що «братніх», незалежних держав. Але історія Америки відбулась саме так, як вона відбулась. А громадянська війна в США має назву громадянської суто умовно, в основі конфлікту лежить міжнаціональне протистояння, оскільки «здатні до еволюції народи» Півдня і Півночі еволюціонували дещо різними шляхами. Наголошую, що еволюціонували шляхами: не хтось гіршим, а хтось кращим, а шляхами різними. Віддаючи належне історичній справедливості, важливо також згадати, що поки американські колоністи формували американську націю, виборювали незалежність, розбудовували національну державу, водночас вони фізично винищували корінне населення і досягли в цій справі не абияких успіхів.
      Досвід третій – Австралія. Австралійська нація (нащадки колоністів, причому «специфічного контингенту») розвивається і процвітає. Аборигени частково асимілювались, решта мешкають в резерваціях, живуть так, як їм подобається.    
      Досвід четвертий – Північна Африка, зокрема Алжир. Нащадки французьких колоністів невдовзі після Другої світової війни, коли почали розвалюватись колоніальні імперії, зі зброєю в руках, в супротив бажанню метрополії заявили претензії на алжирську територію. Події в цьому регіоні мали б розвиватись за вже відомим сценарієм, але об’єктивні фактори були не на користь нащадків французьких колоністів, корінний народ спромігся організувати потужний опір, а метрополія застосувала чималу військову силу. Французькі колоністи в жорстокій боротьбі зазнали поразки, всі вони змушені були залишити землю в якій народились, понад півмільйона розпорошилося по всьому світу, частина, що повернулася на історичну батьківщину так і не стали французами…Отже, у випадку з Алжиром нова національна спільнота зникла не встигнувши перетворитися (еволюціонувати) у справжню політичну націю.
     До всього вищезгаданого досвіду варто було б долучити досвід формування політичних націй і утворення нових національних держав в Латинській Америці; ну зараз вже ж, напевне, ніхто не буде стверджувати, що бразильці це ті ж самі португальці, а болівійці – ті ж самі іспанці.
     А що ж в цей історичний період колоніальних війн відбувалось на безкраїх просторах Східної Европи, Сибіру та Середньої Азії? Відбувалось те, що нам всім має бути добре відомо, а саме: московська монархія послідовно здійснювала експансію, в першу чергу військову, в усіх напрямах, окресливши територію колоніальної імперії за кінцевим розміром в одну шосту всього суходолу. Слід також нагадати, що в цей період і українці здійснили колонізацію Кубані.
     Одне із багатьох колоніальних загарбань, які здійснив московській царат, було загарбання етнічних Українських земель. Спочатку військова експансія, а потім сторіччя колоніального володарювання Москви на українських землях, як наслідок, не могли не залишити по собі традиційних, в цих випадках, етнічно-національних проблем.
     Постійна міграція (по суті колонізація) етнічних росіян і представників інших народів угро-фінської групи в Україну відбувалась безперервно і досягла свого піку в «период развитого социализма - рос». Переселяючись на українські землі, мешкаючи серед українців, колоністи, в більшості, не перетворювались в українців і їхні нащадки не ставали українцями, але, водночас перші ж покоління колоністів, народжені в Україні, вже не належали і не могли належати до нації, яка залишилась мешкати в метрополії. З часом до колоністів додалося чимало асимільованих українців і очевидно, що утворилася нова спільнота, представники якої до кінця не визнають себе ані українцями, ані росіянами.
     На мою думку, виходячи із досвіду «народів здатних до еволюції», має місце утворення нової національної спільноти чисельністю в кілька мільйонів, яку я ідентифікую, як «новая историческая общность - советский народ - рос», але я не претендую з цього приводу на власні пріоритети, нехай це буде, поки що, робоча назва, хоча, з іншого боку, а яким чином можливо ідентифікувати, наприклад, населення, що мешкає на східному березі Дністра, напевне, що не молдаванами…
     І на останок, стосовно тези шановного "опонента" про «не очевидну непримиренність українців і радянських». Якщо припустити, що моя теза про існування в сучасній Україні двох окремих національних спільнот - українців і совєтского народа є реальністю, а в цьому я вже анітрохи не сумніваюсь, то я абсолютно впевнений, що українці і совєтскіє люді непримиренні один до одного не більше, ніж латиші до естонців або чехи до словаків і набагато менше, ніж вірмени до турків або албанці до сербів.
     Нарешті, наступне запитання з очевидними ознаками провокаційності. А чи не настав час визнати існування на території сучасної України, яка не утворювалась як національна держава, а відкололась від імперії у вигляді адміністративно-територіальноі одинці, крім українців ще однієї  національної спільноти з усіма ознаками нації, що надає цій спільноті, відповідно до Декларації ООН, право на самовизначення з усіма належними наслідками?
 

     Коментар від "опонента".
         Коли казав свою думку про досвід людства, по-перше, не хотів Вас образити, по-друге, протестував саме проти того, що не розкриваючи в чому він полягає, на його посилаються, по-третє, прочитавши, який досвід мається на увазі, вважаю, що він доречний лише в якості преамбули на кшталт : "От люди живуть так, а як же нам жити?" Я сам дуже люблю історію, всі наведені історичні факти мені знайомі та зрозумілі, я згодний, що саме такі процеси відбувалися в інших країнах, тому, начебто, розмовляємо однією мовою і один одного розуміємо, і це надихає. Але у цьому дописі і надалі я буду апелювати до історії саме України і до свого особистого досвіду в цих питаннях, який отримав за життя та як інформацію від оточуючого середовища.
     Знаєте, при всій дійсній провокаційності  Ваших запитань добре, що Ви це зачепили. Бо я для себе багато чого по-іншому зрозумів, ніж це було нещодавно. Ваші міркування щодо метисації підросійських українців та відмінності у ментальності, як наслідок, я поділяю, але лише як констатацію факту, що відбувся і що я спостерігаю. Зупинятися на цьому не будемо. Висновки маю інші. Ця метисація для українців не є такою трагедією в сенсі незворотності процесу, як це часто намагаються розписати. Чому? Перше - асиміляція була взаємною на ґрунті спільного походження та близьких культур : релігій, мов та соціального устрою. Друге - до 20 сторіччя негативний вплив Росії не набував трагічних рис - не загрожував життю українців та існуванню їх, як народу. Навпаки, третє - певний час обидва народи мали одних і тих ворогів, які становили загрозу самому існуванню обох народів, причому український страждав набагато більше і злука з росіянами йому була потрібна. Тобто, справжньої національної ворожнечі довгий час не було, чому асиміляція і набула таких масштабів. А якщо усвідомити, що геноцид українців вже здійснювала радянська влада, в тому числі і українська за походженням, то можна позбавитися національної ворожнечі, яка існує зараз. Виходячи з цього повернення метисів до усвідомлення своєї українскості можливе за таких сприятливих умов, які наразі існують :
     1) асиміляція відбувалася на території етнічних українців в географічних (ландшафтних) умовах, в яких свого часу сформувався український народ (про вплив географічних умов на формування народів - факт науково встановлений, але в цій темі розписувати не буду - цікаві самі знайдуть), тобто у метисів і у їх батьків-українців він був той самий;
     2) етнічні українці генетично прийняли більшу участь у формуванні метисів, ніж зайди (тобто в зоні контакту та змішування їх було однозначно більше за нетутешніх), тобто доля їх генофонду переважає, одночасно це відбивається на етнопсихіці, стереотипах мислення та поведінки, підсвідомих вподобаннях і т.і.;
     3) якщо культурний вплив зайд був у сфері мови, освіти та технологій, то те, що на мій погляд для людини ближче - побутовий вжиток : страви, будівництво, навички хазяйнування, пісні, обряди і т.і. надали нащадкам українці;
     4) до того часу, як вони опинилися у незалежній Україні, де їх за мову прирівняли до москалів, тобто до нацменшин, метиси або російськомовні українці ВВАЖАЛИ САМЕ СЕБЕ ТУБІЛЬЦЯМИ І УКРАЇНЦЯМИ і це було всього лише кілька років тому;
     5) якщо справжні українці так легко свого часу асимілювалися в метисів з росіянами, з якими вони не мали вже такої генетичної спорідненості, то наскільки ж легше метисам поєднатися з "чистими" українцями;
     6) Росія зараз у своїй великодержавній тупості і нелюбові до всього українського, дякувати Богові, не визнає метисів своїми, а тому справжньої загрози зближення з Росією не існує (зроблю виключення, і теж поапелюю до всесвітньої історії : коли так звані "великі та цивілізовані" народи у зоні контакту з аборигенами залишали метисів, то майже завжди у своїй зверхності вони це суспільство ігнорували і лише одиниці, відмовившись від тубільських коренів асимілювались з колонізаторами, а метиси або створювали нові спільноти, як у Латинській Америці, коли їх ставало більше за своїх тубільських "батьків", або знов з'єднувалися з тубільськими родичами - поверталися додому); сподіваюся мої порівняння ніхто не вважає образливими : бо ми на своїй Батьківщині тубільці і маємо цим пишатися, а якщо Росія й не дуже цивілізована, то точно зверхня;
     7) не бачу реального бажання у метисів до створення своєї держави, а його і не може бути, бо не бачу в цієї спільноти жодної ознаки самоідентифікації, як окремої нації;
     8) якщо українці, які вважають себе "справжніми", облишать свою подібномоскальську зверхність до своїх братів, "пробачать" їм їх метисне походження та російську мову - якості, отримані у спадщину від батьків, а тому до яких ВЗАГАЛІ НЕ МОЖНА ставитися з позиції "винності", і якщо мовне питання перевести з площини обов'язку в площину заохочення, то враховуючи попередні сім передумов, гарантую Вам збереження цілісності українського народу та подолання проблем, які зараз існують.
      Добре, що Ви пригадали досвід Латвії, Естонії і т.і.. Там теж дуже вагому частку серед народу складають нащадки совєтських. Причому, на відміну від України, вони майже не змішувались з тубільцями, тобто є там нащадками тільки зайд. І нічого - ніхто : ні вони самі, ні представники титульної нації, ні Захід, ні навіть Росія не заїкнулися про право на самовизначення. І мирно живуть разом. До чого призводить право на самовизначення нацменшин ми бачимо на прикладі Косова та Молдови.
      Це стосовно світового досвіду. А тепер до досвіду України. Трохи повторюся : "нова спільнота", яку я охарактеризував у попередніх рядках, як метисоване населення, не має ознак, про які Ви кажете, бо немає головної ознаки для того, щоб визнати цю спільноту за націю: вона сама так себе не ідентифікує - переважна більшість ідентифікує себе, як російськомовні (суржикомовні) УКРАЇНЦІ. Інші ідентифікують себе, як нацменшини, але не заперечують свого українського громадянства. Хто хотів емігрувати чи то з національних, чи то з економічних причин, майже всі це зробили за 16 років незалежності.
     Це Ваше питання, на відміну від попереднього, НАДПРОВОКАТИВНЕ! Бо лише на підставі некритичної відмінності, яка полягає майже тільки у мовному питанні, Ви вже "побачили" "нову націю" і, не питаючись у ціеї "нової нації", Ви майже закликаєте її на "самовизначення з усіма належними наслідками", тобто до розколу. І про те, що Ви погано вивчили тему, яку і започаткували, свідчить Ваш поділ на українців та совків. А у совка немає самоідентифікації, і територіально він живе дисперсно по всіх куточках країни. ООН, дякувати Богові, за таких обставин не підтримає Вас, шановний "авторе".
 

      3. Запитання третє НАДПРОВОКАЦІЙНЕ від "автора".
      Отже запитання третє, дійсно НАДПРОВОКАЦІЙНЕ (звертаю увагу всіх читачів та учасників обговорення на те, що я не стверджую нічого напевне, а лише намагаюся сформулювати питання, які мене надзвичайно непокоять), а саме питання про ТЕРИТОРІЮ. Спробую, як можна коротше, викласти своє бачення  питання території в контексті, поставлених мною, двох попередніх питань.
     В усіх відомих мені переліках головних ознак, які є визначенням суверенної держави, пунктом першим стоїть – територія, тобто без території держав не існує. В сучасній Европі кількість суверенних держав окреслених державними кордонами на одиницю площі  вп’ятеро перевищує середні показники решти суходолу Земної кулі і, сподіваюсь, ніхто не буде заперечувати, що процес утворення нових суверенних держав в Европі, ще далеко не завершився.
     Всім освіченим людям відомо за яких умов, в більшості випадків, виникали на мапі Европи нові суверені держави, за яких обставин Европейський континент ділився і розмежовувався кордонами і яку ціну Европейськи народи сплатили за своє сьогоднішнє благополуччя. За даними одного авторитетного дослідження, кількість жертв збройних конфліктів, які відбувались за межами Европи, за останні п’ять століть, складає лише один відсоток від загального. Тож, можете собі уявити, чого коштувало европейським народам розподіл Европейського континенту на більш як шість десятків суверенних держав. Але процеси розподілу території Европи ще тривають, вони відбуваються буквально на наших очах і, в більшості випадків, за звичним сценарієм, але мають місце прецеденти на яких я хочу акцентувати особливу увагу - це коли утворення нових суверенних держав відбувається без кровопролиття. Взяти хоча б останній випадок, який мене надзвичайно втішив, коли чорногорці за кількістю населення в 700 тис. (навіть менше ніж населення Кривого Рогу) спромоглися без жодного пострілу посеред Европи створити суверену державу.
     Я був би безмежно щасливий, якби територія Української національної держави була б окреслена в межах етнічних українських земель кордонами, які ще в ХІХ сторіччі визначив Микола Аркас. Територія, яку окреслив на мапі М. Аркас, найбільша з відомих мені і сягає від Сяну і не тільки до Дону, а й далі до Кубані, а за площею, навіть без Криму, майже в півтора рази перевищує територію сучасної держави Україна.
     Якщо уявити, гіпотетично, що Українська держава в особі українського уряду отримала б зараз реальний суверенітет на всі території, на яких в різні історичні періоди мешкали українці, то яким чином цей уряд мав би планувати розбудову держави, з чого все мало б починатись? Звичайно, що такий варіант, як етнічні чистки не має навіть розглядатись, а що ж в такому випадку робити з рештою неукраїнського населення, яке мешкає зараз на цих територіях, котре не вважає себе українцями, не володіє державною мовою і т. д., а може було б спробувати розбудувати мініімперію новітнього часу?
     Ні в кого не має бути сумніву, що безпосередньо за межами сучасних кордонів України, в абсолютній більшості, мешкають не українці. Але всім, також, має бути добре відомо, що сучасні кордони України малювались олівцями на мапах в московських кабінетах, а уявити, в додаток, величезні масштаби тих міграційних процесів, які відбувались в межах всієї імперії і в межах етнічних українських земель зокрема, то природно виникає питання - чому за межами кордону мешкають не українці, а по цей бік кордону мешкають, «так звані», українці, яких шановний "опонент" ідентифікує, як «російськомовні (суржикомовні) українці».
     Люди добрі, та розплющте очі, та погляньте прискіпливіше – та ніякі вони не українці, можете їх називати як завгодно чи то «совєтським народом», чи то «метисами», але вони не є українцями, ніколи не були і ніколи не стануть. Ще раз наголошую – не гірші чи кращі, а просто - не українці.
      Ну, а в решті-решт, хтось може дати мені відповідь до якої, все ж таки, національної спільноти слід віднести населення, яке зараз мешкає на східному березі Дністра???
     Перед Другою світовою війною в Криму мешкали татари, караїми, кримчаки, греки, німці, вірмени. Етнічні росіяни тоді складали лише п’ятнадцять відсотків від загальної кількості населення Криму і проживали компактно в містах Сімферополі, Севастополі, Керчі, Феодосії. Окрім татар, до якої національної спільноти ви пропонуєте зарахувати сучасне населення Криму, за якою національністю вони мають себе ідентифікувати???
     Об’єктивна реальність свідчить, що на даному історичному відрізку в межах митного кордону держави з назвою Україна мешкають дві окремі національні спільноти – українці і "неукраїнці", а значить об’єктивно має місце міжнаціональний конфлікт. Українці перебувають, поки що, в стані постколоніального синдрому і цілковито відсторонені від участі в державній владі. А тепер спробуйте проекстрапалювати від подій 2004 р. з тим Сєвєродонецьким збіговиськом та іншими ексцесами трирічної давнини, коли українство спромоглося лишень задекларувати свої права на владу в цій країні, до подій, коли для українців виникне реальна можливість перебрати  державну владу до своїх рук. Що тоді буде відбуватись, хто може спрогнозувати можливий розвиток подій. Шановний "опонент", наприклад, запевняє, що «неукраїнці» кинуться в обійми українцям, зіл’ються, нарешті, в екстазі з українцями і стануть «святішими за Папу». А чому ж тоді, я вас питаю, жоден мешканець Криму, який прийшов на татарську землю, оселився в татарських домівках, чому ще й досі жоден не кинувся в татарські обійми, або, принаймні, чому до сих пір ніхто, навіть, не вибачився перед татарами за заподіяне їм лихо.
     Не для кого не є таємницею, що майже 25% громадян України не визнають факт існування суверенної Української держави і відкрито це демонструють, а скільки ще існує, так званих, громадян, які остаточно зроблять свій свідомий вибір і не на користь України, коли виникне потреба робити такий вибір. Якщо питання вибору на даний момент ще не постає занадто гостро, то це зовсім не означає, що питання якось зникне саме по собі. Ще раз наголошую, що як тільки українці отримають реальну можливість прийти до влади, в ту ж саму мить кожен із громадян України визначиться із своєю національною ідентифікацією остаточно. І я знов запитую вас, а скільки ж громадян тоді відмовляться визнавати себе українцями остаточно, яка кількість цих громадян змиряться і погодяться жити в українській Україні, а скільки зголоситься лише на «Приднепровскую УкрАинскую республику», або на якийсь там «пісуар».
     Особисто для мене є очевидним, що Українська національна соборна суверенна держава в існуючих кордонах, успадкованих від УССР, розбудована бути не може. До такого висновку спонукає усвідомлення об’єктивних реалій, які  може бачити кожен, хто хоче бачити і хто не боїться визнати, принаймні, перед самим собою того, що він бачить в дійсності.
     Чим раніше ці реалії усвідомлять, в першу чергу, самі українці, а також решта громадян України, які не бажають бути українцями, чим раніше усвідомить сучасні українські реалії світова громадськість і весь цивілізований світ…
    Жодним чином не претендую на лаври пророка, тим більше на батьківщині, але візьму на себе ризик спрогнозувати можливо й не надто далеке майбутнє. Те, що УКРАЇНСЬКА Україна залишиться на віки державою українського народу гідною серед інших еврпейських держав в мене немає жодного сумніву, так само, як не має сумніву в тому, що кордони цієї держави будуть відрізнятися від сучасних кордонів. Можливі два сценарії  розвитку подій: перший – це коли кордон визначиться по лінії окопів і траншей, а другий – коли всі питання розмежування території між українцями і "неукраїнцями" будуть вирішені цивілізованим шляхом, тобто без стрілянини. В обох випадках, де стане новий кордон чи по Збручу, чи по Дніпру, чи по Кальміусу залежить виключно від самих українців, а саме на скільки вони будуть здатні дати гідну відповідь всім викликам, які перед ними ставить історія.
     З усією відвертістю заявляю, що я дуже хотів би помилитися в своїх прогнозах, і з радістю б визнав свою помилку, але зараз я, поки що, тішу себе думкою, що мої спроби сформулювати питання і виставити їх на загал, саме і будуть сприяти тому, щоб мої прогнози не справдились.