Відмічу, що мої попередні ІМХО, наскрізь абстрактні, викликали досить бурну реакцію тих, кому вони були адресовані. Попутно відмічу, що тваринам абстрактне мислення не властиве, воно Всевишнім дароване тільки людям.
Тому, попередньо помолившись і захистившись від посягань Великого Майстра, він же Лукавий, хрестом православним, перейду від абстрактних міркувань до значно конкретніших роздумів про найближче майбутнє країни, яку поки що на політичних картах світу позначають назвою “Україна”.
(Оце окинув поглядом своє творіння, і аж очманів! Ух ти, скокі аффтар букофф настукотів і хай би хоч разок матюкнувся! От шо “крест животворящий делает”!)
Камради, в силу того, що нічого нового світі не буває і все вертається на круги своя, ситуація повторилася і надворі знову передвоєнний час. Історично, єдине, за що воюють українці, так це за гроші і свободу. Гроші в нас вже давно відібрали. На жаль, нового Майдану не буде. Як казали східні мудреці, неможливо двічі ввійти в одну й ту саму річку. Українське суспільство й без того вже переситилося нудними мітингами й демонстраціями. Рідко кому вдається зібрати людей не за гроші. Ці форми просто віджили своє й використовувались дотепер лише за звичкою та відсутністю альтернативи.
Той, хто має клепку в голові і може прорахувати хоч на два ходи вперед, розуміє: бульдозера парасолькою не зупинити. Тому на мітингах таких майже немає.
Я вже зазначив, що відмова Юлі від боротьби в суді означала точку неповернення. Віднині Україна – себто, ми з вами – як куля в кегельбані, котилася визначеним маршрутом і сперечатися можна тільки про швидкість руху, але ніяк не про напрямок.
І є думка, що невдовзі нам доведеться попрощатися з усім тим, що ми вважаємо своїм життям: з роботою, з квартирою, улюбленим Мост-Сіті, вояжами на Орель, пивом в сусідньому генделику і значною частиною своїх рідних та близьких.
Тих, хто вважає даний посил параноєю, прошу не затримуватися – текст не для них. В світі повно позитиву, так що давайте не будемо утруднювати життя один одному: пояснювати параноїкам сенс їхніх хибних уявлень – не дуже вдячна справа, а нестриманих тут пошлють відразу і конкретно. Отже, попередження озвучене, засім буду вважати, що здорові і адекватні більш не прикрашають собою наше товариство і приступаю до викладу сабжа.
Камради!
Наш сьогоднішній ворог – зграя людиноподібної нелюді, і немає гіршого безчестя, ніж прогинатися перед такою мерзотою.
За цією нелюддю немає нічого – ні Батьківщини, ні історії, ні культури.
У них немає людських законів і моралі, тільки бандитські “понятія”, немає своєї землі, немає совісті, немає честі. В них немає навіть своєї мови, тільки блатна “фєня”.
Все, що є у них – це крадена земля, крадені гроші і купа зброї.
Наш ворог – зграя бандитів і злодюг, які з доброго дива вирішили, що крутіших від них немає нікого на нашій землі і віднині ця наволоч може нас строїти на підвіконні.
Єдина реальна сила, яка маячить за Чивокунею – “рашка”.
“Рашка”, де втоптане в грязюку все людське, для бандитів і злодюг Чивокуні стала головною силою. Саме “рашка” і брехня, яку вона сіє між нами, губила і губить нашу Батьківщину. Брехня “рашки” поставила в ряди Чивокуні частину наших співвітчизників, які на повному серйозі вважають, що “батьківщина там, де ситно”, а “я – унікальний і неповторний і від народження маю всілякі права”, або що “хахол – молодший брат москаля”.
Нехай це гучно звучить, але виходить так, що кожен з нас стоїть перед вибором – брехня або правда, смерть або Вітчизна.
Не стану пороти дурню і призивати тебе: “Давай вирішуй, на чиєму ти боці!”, тому що все вже давно вирішене. Кожен з нас давно знає, на чиєму він боці, це завжди усвідомлюєш всім своїм нутром, навіть коли зроду-віку не примушував голову шукати потрібні слова.
Саме тому я звертаюся до камрадів, які не є противсіхами і чугуноїдами. Викладу своє бачення обстановки і висновки з неї, а конкретне рішення приймати вже вам.
Свій голос в минулих виборах власника найголовнішого сідала в Україні я віддав за Юлю. У кожного з нас були свої резони і можна довго терендіти про те, що вона красуня, комсомолка і спортсменка, але я став на її бік не за ці, – поклавши руку на серце, погодьтеся, противсіхи та чугуноїди, навіть зі скреготом зубовним погодьтеся, – притаманні їй чесноти.
Вибравши Юлю, ми б могли уникнути великого кровопускання у нашій рідній країні.
Так, при ній темпи зміни суспільства були б непослідовними і плутаними, у нас утілився б в життя класичний анекдот про собаку, якій хазяїн рубав хвоста маленькими шматочками, щоб не так боляче було бідолашній тварині. Але кровопускання на своїй землі ми уникли б. А Чивокуня ударними темпами поспішає саме до такого фіналу свого земного існування і заразом такого державного утворення, як Україна.
Як це не прикро мені особисто це усвідомлювати.
Коротше, камрад, нині вже і “ігельсу” зрозуміло, що справа йде до війни. Не гірш за ту, що на теренах нашої Вітчизни почалася в 39-му, а то й серйознішої. Є навіть думка, що, набагато серйознішої.
Тут я вважаю необхідним звернутися до нормальних людей в тому ж Донбасі, і в Криму, і в інших частинах милої моєму серцю України. Наша з вами Батьківщина – більша за Донбас, більша за Крим, за Слобожанщину, за Волинь, Галичину, Поділля. Це все частини нашої Батьківщини і наша справа – бути готовими до її захисту. В тому числі і від ворогів, що живуть в сусідньому під’їзді або квартирі. Щоб стало зрозумілим до кінця, коли справа дійде до недоброго і доведеться вже не в інтернетах вовтузитися, а з карамультуками бігати, я особисто не завагаюся відправити до прабатьків “щирого” українця, коли він стане вести себе на зразок тих “тушок”, яких так не вистачає Чивокуні у Верховній Зраді.
Камрад, ознаки наближення білого пухнастого полярного звірятка видно кожному неупередженому гомосапієнсу. Коли ти розкатав губу і вже смакуєш, як я зараз буду надсаджуватися, доводячи тобі “на конкретних прикладах” – не відмовлю собі в задоволенні жорстоко тебе обламати. Самостійно, камрад. Це, взагалі-то, рідкісне задоволення, препарувати роботу Великого Майстра і розуміти процеси, які приводять до потрібних Йому результатів. Коли воно потрібно, звичайно, – “задоволення” розуміти на халяву надає тільки передача Шустера чи Кисельова, або ж аналітичні колонки Карасьова. Зате не відмовлю тобі в готовому висновку, ти ж любиш готові висновки, еге?
Хоча, що власне, сталося? Сонце сходить з-за обрію і ховається за горизонтом точно за розкладом, метро працює, закохані на лавочках цілуються. Температурні коливання, кволі порушення валютного курсу, обсяги хабарів, масштаби злодійства, кількість ДТП, рівень смертності, темпи народжуваності – все в межах звичайного. Усе, як завжди.
А країна стає іншою. Не можна сказати, що вона змінюється дуже помітно, і що змінюється надто вже радикально, вона просто позбувається ілюзій.
Для прикладу – бійка у Верховній Зраді. Попри численні розбіжності щасливі володарі депутатських значків мирно уживаються в не видимому виборцеві завівтарному житті: п’ють віскі, разом ходять на тусовки, хрестять дітей один в одного і на днях народження виголошують цілком щиросердні здравиці на честь одне одного. Але зараз повірю нардепам на слово: з такою неадекватною люттю вони мали справу вперше. І щире здивування: “Так бити свого за їхній флот?” А хто сказав, що ви для них свої? Жарти скінчилися, камради.
Ще є у когось сумніви, що змінити цю владу мирним шляхом вже не вдасться? З кожним днем простір рішень скорочується і невдовзі зведеться до тривіального: “або ти – або тебе”, і залишиться тільки одна форма боротьби опозиції з владою – повстанський рух.
Пояснюю танкістам, повстанський рух – це форма боротьби місцевого населення проти окупаційної влади і окупаційної армії. У когось є сумніви, відносно сутності влади Чивокуні?
Тому, камради, не падайте духом, а зовсім навпаки, злорадно хіхікаючи, починайте розосереджуватися по родичам і знайомим, які живуть в сільській місцевості. Зараз саме час збирати пожитки і давати драла з місць компактного скупчення гомосапієнсів кудись подалі. Бажано туди, звідки в місто привозять м’ясо, молоко і хліб.
Варто пам’ятати, що опір окупантам виникає стихійно і багаторазово посилюється, коли влада чинить кривди і репресії місцевому населенню. Особливо на селі, де вижити одинаку неможливо, тому об’єднання відбувається моментально. В місті це відбувається трохи інакше, там гомосапієнси – як це в одній пісеньці співалося – “а ныне, а ныне попрятались с...и в окошках отдельных квартир…”, тому почнеться повстанський або партизанський рух саме з села.
В партизанський рух люди потрапляють з різних причин. Це будуть релігійні фанатики – в курсі, кого назвали гундяєвці розкольниками? Це будуть ті, в кого загинули близькі або пропало майно – студентика, думаєте, мєнти останнього забили чи відібрані “донецькими” фірми Чивокуня поверне законним власникам? Знайдеться кому взятися за зброю, скривджених, авантюристів і простого карного елементу вистачає і в селі, і в місті.
Але основна партизанська маса в близькій війні – пейзани з приміських сіл. І не ведіться на розповсюджений образ селюка, тупуватого від природи. Пейзани не такі прості, якими їх вважають. Вони вільнолюбні, важко керовані, хитрі і меткі. Найперша життєва задача для селюка будь-якої національності – вижити. Вижити при будь-якому політичному режимові. Влада змінюється, а селяни залишаються. І, відмічу, до селян влада жодного дня не повернулася обличчям, все, пардон, норовить, спиною! Селюки постійно – це у них на рівні життєвих інстинктів – збирають абсолютно всю життєво необхідну їм інформацію, з якої роблять швидкі і безпомилкові висновки. Вони спостережливі від природи, вміють швидко зіставляти факти і миттєво прораховують ситуацію.
З пейзанами не можна грати в психологічні ігри, як це робить нинішня влада. Психологічно переграти селюка неможливо – він мислить не на логічному, а на психоенергетичному рівні, селюка можна обдурити, але обманути – ніколи! Втім, “городському” цього не понять.
А коли пейзан озброїти? Всякі різні думки озброєному гомосапієнсу в голову приходять, у нього зовсім по-іншому мізки починають працювати, іншими очима він на світ дивиться.
Коротше, в партизанській війні виграє той, за кого сільське населення. А зараз воно ніяк не за існуючу владу. Правильно, у них, пейзан, немає політичних причин для опору, навіть коли “чивокуня” пів-України продасть “рашці”. Однак економіка дає нам шанс. А селюк – гомосапієнс злопам’ятний, його легко образити і він дріб’язковий в душі.
Для тих, хто ще не врубився в ситуацію – відкрийте підручник історії і почитайте про причини початку Громадянської війни в колишній Російській імперії в 1918 році. Як альтернатива – читайте Сєрафимовича “Залізний потік”. Там все з перших сторінок на пальцях пояснюється.
До речі, про історію.
“Діла давно минулих днів”
14 квітня 2010 року виповнилося рівно півстоліття, як відбувся бій останньої боївки УПА.
Останній бій УПА відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині в лісі на території Підгаєцького району за кілька кілометрів від хутора Лози (сусіднього Бережанського р-ну). Його дала партизанська група у складі трьох підпільників: Петра Пасічного – члена Подільського окружного проводу ОУН, досвідченого командира і радиста, його дружини Марійки Пальчак, котрі займались партизанською діяльністю ще з часів заснування УПА у 1943 році, та молодого 22-річного бойовика Олега Цетнарського.
Однак гебешникам повністю знищити упівців не вдалося навіть і через тридцять три роки після закінчення війни в Європі і після так званої “великої перемоги”.
В березні 1978 року у голови однієї з сільрад Овруцького району Житомирської області стався конфлікт з односельцями (подейкували, що через нові хороми, схожі на палац можновладця, які цей голова побудував собі). Конфлікт закінчився тим, що поліщуки викотили на горбик за селом гармату-“сорокап’ятку” і врізали прямою наводкою і по сільраді, і по новозбудованій хаті голови цієї самої сільради. Послані на пошуки “народних артилеристів” міліція і гебешники повернулися ні з чим (блін, майже по Жванецькому).
Історія мала продовження.
В серпні 1978 року 8 бригада СпН проводила планові навчання по вводу в стрій весняного поповнення. Навчання почалися раптово для “противника” диверсантів. В перший день десантували до двадцяти груп, в наступні чотири ночі висадка диверсійних і розвіддиверсійних груп відбувалася десятками і сотнями. Всього за шість ночей в тил 8 Танкової і 14 Повітряної Армій Прикарпатського ВО викинули більше 300 груп СпН. Їх активно ловили міліція, внутрішні війська і осгрупи ГБ. Основну частину диверсантів переловили вже на сьомий-восьмий день навчань. Останню – наприкінці двадцятого дня навчань. Результати навчань Ізяславської бригади підтвердили тезу про те, що без підтримки місцевого населення диверсійні групи можуть протриматися максимум тридцять днів.
Під час навчань сталася надзвичайна подія: в ході відриву від переслідувань одна з груп в Овруцькому районі вийшла на острівець посеред болота. Командир групи, сержант, вирішив дати бійцям денний спочинок – на острівці виявилася копиця сіна, очевидно, поліщуки заготували його на зиму. І який же був подив диверсантів, коли розгрібаючи сіно, вони натрапили на ту саму “сорокап’ятку”! Гармата була цілком справна і в повній готовності до бою, були навіть два ящика снарядів. Командир групи негайно вийшов на зв’язок і повідомив про знахідку. Командування наказало йому залишитися поряд зі знахідкою разом з одним з рейдовиків, а решті групи під командуванням заступника командира групи виконувати основну задачу. Десь за годину гебешники на тому острівці влаштували засаду, аби взяти “бандер” на гарячому.
До чого це я? Терпіння, панове! Далі ви зрозумієте, до чого, а зараз продовжую про обстановку.
Вже в наш час темпи демонтажу “хатинки з краю” наш Чивокуня вже набрав такі, що до осені маленьке місцевого значення біле пухнасте полярне звірятко вимахає до величини Великого Білого Звіра.
А тепер гляньте на карту Сходу України, та й на карту Криму також можна.
Оцінили розміри мегаполісу і сіл, які навколо Донецька, Луганська і т.д.?
Для тих, хто в танку, поясню.
Дев’яносто років тому село досить легко сприйняло продрозверстку, міст (і міських жителів) було мало, пейзан було в рази більше. Тобто продзагони грабували не всіх, а вибірково, найбагатших селюків, куркулів значицця. Але навіть такий вибірковий грабунок поставив Радвладу на грань загибелі. Про Антоновщину, Кронштадт і нашу рідну Махновщину пояснювати, думаю, не потрібно.
Тепер ситуація принципово інша. Крім того, завдяки старанням влади, особливо останні п’ять років, в селі не стало роботи, і ті, хто молодший і меткіший, перебралися в місто – гроші заробляти. Невдовзі піде відкат, з міста вони повертатимуться назад в село. Причину пояснювати потрібно, чи самі допетраєте? А ще тепер “городських” в рази більше, ніж пейзан. І Пахло вже карточки збирається вводити. Себто восени в містах, особливо на Сході, стане сутужно з продуктами. Недовірливі, поцікавтеся, звідки і як з’являються на ринках продукти харчування і чи вигідно пейзанам їх вирощувати. Тому грабувати в селі будуть не вибірково, а всіх – реакція пейзан на грабунок буде відповідна.
І для жителів Сходу України дуже погана новина – для пейзан ви, городські, чужі. Чужі по духу, по ментальності, одяг на вас чухий, а як ви до селюків ставитеся? А головне, ви розмовляєте на чужинській мові. Щоб не тягнути кота за лапу, поясню – різати вони вас будуть без трепету душевного, і в полон теж не братимуть, нафіга? Кормити, стерегти, це ж мороки скіки, га? Простіше роздягти догола і підвісити на найближчій осиці. Одним словом, кінець у городських передбачається скорий і летальний. Тому повторюся, виживе той, хто встигне до початку вибратися в село. Там є шанс вціліти, в місті – жодного.
Нє, можна спробувати дочекатися “миротворців” з “рашки”. Для таких рекомендую почитати про “Монумент невідомому гвалтівнику”.
Ось тут: http://shiropaev.livejournal.com/29142.html?page=31
Хто вважає це наклепом на “визволителів”, повідомлю, що прізвисько Паша-Мерседес Пал Сєргєіч Грачов отримав від власних підлеглих, коли після зайняття посади командира 107-ї дивізії кинув свій розвідбат на пошуки мерседеса кольору слонової кістки. А про грабунки бандитів, тобто військовослужбовців, “рашки” в Чечні, золоті ложечки і унітази разом зі стоптаними мештами в Грузії ми були самі свідками.
А, ще одне. Я недаремно про феесбешників згадав. Вони проконсультують прааатівнага гламурчика, що потрібно робити при наближенні Полярного Пухнастого Звірятка. Тому чекайте вибухів у Києві, Донецьку, Одесі, далі – скрізь.
І тожі Звір цей переросте в Громадянську війну. А почнеться вона в степах України. Батька Махна у нас ще не забули. Жаль тільки, помер давно Нестор Іванович, а то б я під його чорні знамена подався...
Мені відразу заперечать “знатоки історії” – спроба розгорнути партизанський рух в цих місцях під час німецької окупації зазнала невдачі. Місцевість, тіпа, не гожа. От в лісах партизанити – єто да! А в Криму та в степах України – які там партизани!
Натяк знавців зрозумів!
І тому відступимо ще далі в минуле, в літо сорок другого року. Черговий урок “знатокам історії”.
В 1941 році Сталін готував “звільнення” Європи і зосередив у прикордонній смузі війська, штаби, вузли зв’язку, госпіталі, склади пального і сотні тисяч та мільйони тонн боєприпасів. При ударі Вермахту 22 червня 1941 року Червона армія всі ці склади втратила, і піхота, не підтримана чисельною і найкращою в світі артилерією, відступала – а точніше, драпала, кидаючи на поталу ворогу територію і все, що там знаходилося, а також промислові підприємства, в основному снарядні і патронні заводи. І тільки драконівськими методами Сталіну вдалося цей драп перетворити в планомірний відступ, а потім і в організований опір. Всім відомо, що до грудня 1941 року німцям дісталися десятки тисяч гармат, тисячі танків, літаків і гори боєприпасів. Але це їм мало допомогло, під Москвою знесилений Вермахт все-одно зупинився. І вже 5-6 грудня 1941 року Червона армія перейшла в контрнаступ. Але завдяки “геніальності” Жукова, до весни 1942 року РСЧА втрапила вбитими, пораненими і пропалими безвісти стільки, що довелося наступ зупинити. Але головною причиною зупинки була катастрофічна нестача артилерійських боєприпасів. Хоча в тилу, в основному в Поволзькому промисловому районі, вже почали діяти заново зведені снарядні заводи і видавати продукцію, – але тут є особливість: перш ніж стрельнути снарядом, його потрібно витримати чотири-шість місяців. В іншому разі може статися недобре: в кращому випадку снаряд полетить не туди, в гіршому – вибухне в стволі гармати. Тому почати наступальні операції РСЧА могла не раніше весни сорок третього року, коли будуть накопичені достатні запаси артилерійських снарядів.
От тільки Вермахт чекати не бажав. Вже навесні він оговтався від зимового удару РСЧА і готував свій новий наступ.
У німців було три варіанти дій: ударити прямо на Москву, ударити в обхід Москви по Поволзькому промисловому району і вдарити на Південь, відрізаючи Москву і Червону армію від нафтових полів Баку, Майкопа і Грозного. Для РСЧА перші два варіанти були смертельними: в результаті фронт розрізався надвоє, без оперативного зв’язку між фронтами півночі і півдня і втрачалося основне джерело постачання боєприпасів, тобто повторювався сценарій сорок першого року. Найвигіднішим варіантом було б спрямувати Вермахт на Південь. І в травні 1942 року почався наступ Червоної армії на Харків. Але в другій половині травня 6-та польова армія і армійський корпус “Клейст” Вермахту “зрізали” Барвенківський виступ і в обороні радянських військ виникла гігантська діра, в яку ринули частини 4-ї танкової і 6-ї польової армії німців в загальному напрямку на Ростов, а далі на Північний Кавказ. Вже в другій половині червня комунікації Вермахту на цьому напрямку так розтяглися, що у радянського командування виникла спокуса вдарити по них диверсійними загонами. Загалом за сорок днів другої половини червня і липень в тил ворогу викинули майже 2000 диверсійних груп загальною чисельність понад 17000 бійців. Назад змогли повернутися лічені одиниці диверсантів, а приступити до виконання завдання вдалося не більше, ніж третині груп. Спроба призупинити наступ Вермахту ударами диверсантів по комунікаціях 6-ї і 4-ї танкової армій Вермахту провалилася з тріском.
Причина проста, як двері – місцеве населення ставилося до “червоних” вороже.
Коли Вермахт зрізав барвенковський виступ і 6-а армія Паулюса пішла на Сталінград, а 4-а танкова армія Гопнера – на Північний Кавказ, в тилу червоних почалося стихійне повстання. Комуністів – і чекістів – топили в колодязях і відхожих місцях, вішали на найближчій березі, розбивали голови довбнями, сокирами та іншими підручними засобами.
Теж саме чекало і диверсійні загони. Сховатися в сільській місцевості від місцевого прийшлій людині, тим більше групі людей, неможливо. Для місцевих їхні поля, ліси, степи – середовище проживання, вони його знають краще, ніж п’яничка свою кишеню. От місцеві і наводили на радянських диверсантів або поліцаїв, або підрозділи польової жандармерії. Вижити тоді пощастило одиницям. Ось тому і червоних партизанів в степах не було – місцеві пейзани допомогли німцям їх знищити. Тільки наскоками ковпаки та федорови разом з сабуровими і бували в степах України, та й лісах також.
А відносно сучасності, то в Афгані в пустелях і горах моджахеди діяли, і нічого, вигнали “шураві” зі своєї країни. А починали ж зі стоптаних “чаплів” та з карамультуками, які пам’ятали ще часи Мейванду. Але вже на кінець першого року війни проти ОКСВА воювала поки що нечисленна, але оснащена сучасним спорядженням і зброєю, армія. До речі, чисельність загонів моджахедів рідко коли перевищувала 10000 бійців, це без загонів самооборони. А проти них була 40-а Армія чисельністю не менше 180000 солдатів і офіцерів.
Результат відомий.
Повертаємося до наших баранів.
Мегаполіси Сходу і міста Криму надзвичайно вразливі. Блокувати їх можна навіть малочисленими загонами, а от захистити – навіть двом 40-м арміям не вдасться.
В разі чого, нечисленні пейзани блокують мільйонні міста, як це було в Афганській війні. В блокованому місті довго можна прожити? А коли в мільйонному місті перестане працювати водогін, каналізація, припиниться подача електроенергії, постачання харчів і т.д., тоді як?
Відносно успішності блокади міст на Сході і в Криму. Про Хост на сході Афганістану попитайте у знаючих людей. Тільки для Донецька чи Луганська ніхто операцію “Магістраль” проводити не стане. Чивокуні “лохи городські” до лампочки, нехай здихають у своїх донецьках і не рипаються.
Тому в містах гомосапієнси приречені повернутися до первісного стану. А в тваринний світ гомосапієнс повертається легко і вільно, без ускладнень. Ми всі звірі в душі. І щоб вижити, в скрутний час кожен вчепиться в горлянку слабшого. Без проблем.
Та й селюки нікого жаліти не стануть. У пейзан психологія власника, за своє він буде триматися до скону і помститися за кривди не забуде. За ним не заіржавіє! А кому буде мститися? Правильно, чугунофілам і противсіхам. Не забули, Даунбас шакалами переповнений. Але дістанеться і просто свиням. В партизанській війні заборонених прийомів немає. Масовий терор і масовий грабунок почнуться дуже скоро.
Крім того, до дій повстанців додасться “беспредєл” кримінальних банд в містах.
Особливо погано стане, коли з міст масово ринуть втікачі. Пейзани не соромитимуться, знімуть з них все, до останньої нитки. А голих чугунофілів куди дівати? От їх на березах та тополях гірляндами розвішувати й будуть.
Але таке чекає не один Схід. В Криму, камради, теж відсидітися не вдасться.
Не буду тягати кота за лапу, викладаю саму суть.
До 2010 року в Криму, добре-погано, але пристрасті вляглися, всі зацікавлені сторони – татари кримські і місцеві кримські бандюки – поділили між собою все, що погано лежало і забрали – коли змогли – все, лежало добре. Але цієї весни рівновага, встановлена з великим трудом і немалою кров’ю – хто тут з Криму, пояснить невігласам – була порушена і в Крим увірвалася донецька банда разом з московсько-пітерськими пацанами. І місцеві негайно розділилися на дві нерівні частини – “розумні”, які розуміють: сьогодні під сокиру підуть татари, а завтра – хто? І “жадібні”, ці радіють, що зможуть пограбувати своїх противників разом з “даунецькими” і “московськими” братанами. Це означає, що в Криму почнеться перерозподіл власності. А почнеться – вже почалося! – з землі. І оскільки влада вже повністю в руках у “дауннецьких”, то грядущі розборки неодмінно закінчаться кров’ю. Тому татари після перших же сутичок почнуть різати “руських”. І без розбору будуть різати, чи старий, чи малий.
Тому перспектива нерадісна. Коли можете, розфарбуйте картину скорого майбутнього в радісні, рожеві відтінки.
 
PS. “Ігельс” – їжачок.
А по ту гармату так ніхто і не з’явився. Гебешники просиділи аж до білих мух і все даремно. Думаю, пояснювати це факт немає потреби…
Персонально для танкістів, хто не може вирішити, за кого я: Литвина, Тягнибока, Яценюка чи Симоненка, і хто мені подобається: Ганька Хєрман чи Інка Богословська, полегшу життя признанням: я за Лесю та Рому, а також за Свєтку Букіну, а нравицця мені Маргоша.
З приводу мата в попередньому ІМХО.
Справедливо дорікають, признаю.
Тільки ж знаєте хто я? Я – асенізатор. Золотарі і вишибали потрібні суспільству, але люди завжди вернуть носа від своїх асенізаторів.
А де ж ви бачили асенізаторів, які в каналізацію з фекаліями лізуть з “радостный маршем, песней весёлой”. Чистити каналізацію і те, що пре звідти на вулиці наших міст, викликає у для працівників цієї професії ніяк не задоволення і радісну посмішку, а саме ту ненормативну лексику, яку ви, шановні відвідувачі Дурдому, прочитали в попередньому тексті.
Однак хочу відмітити, що зневіра і відчай теж у асенізаторів не спостерігається. Так, ця робота брудна, аромати – не “Шанель №5”, зовсім не приємна, ентузіазму і радісного збудження не викликає, на подвиг не надихає, але виконувати її необхідно, бо ніхто інший за тебе її не зробить. Хочеш-не-хочеш, але лізти в каналізацію треба і треба чистити її від лайна. Але висловити своє ставлення до цієї роботи, а також до тих, хто привів країну до такого стану у асенізаторів є невід’ємне право, що я власне і зробив своїм ІМХО. До того ж, я звик називати явища і гомо сапієнсів своїми іменами.
Крім того, на вислови з вживанням термінів ненормативної лексики вплинуло усвідомлення того прикрого факту, що скакати рєзвим козликом по горах вже не вийде, цю роботу я виконував добре років тридцять тому, коли ще далеко було до свого першого четвертака, а зараз і м’язи не ті, і реакція не та, тепер, коли розміняв другу півсотню, доведеться посилати в каналізацію молодих, а це досить-таки важко для сумління – спостерігати збоку, як інші підуть на смерть, а ти залишаєшся в обозі. Коли б мені років з тридцять тому хто-небудь сказав, що в 2010 році моїм основним заняттям буде вибір кого відправити на вірну смерть, а кому поки зачекати… Я б сказав – ну його на хрєн, хлопці!
 
PPS. “Активний противсіх” – . Поручик Ржевський був би у захваті. Залишається назвати "пасивного противсіха".
Невже Каля-Неля?