Святкування дня Перемоги в ІІ Світовій війні в Україні постійно загострює суперечки з цілого ряду питань, котрі мають відношення не тільки до війни.
 
Починаючи з проголошення гласності, ще в часи СРСР, та після одержання незалежності Україною, виявлено та оприлюднено достатньо нових фактів, що спростовують однобічне тлумачення подій війни радянськими ідеологами.
Чому ж частина людей не бажає сприймати реалій життя і знати правду, а не міфи та легенди.
Об’єктивна реальність існує поза нашою свідомістю. Цю реальність не обдурити.
 
Короткий період перебування при владі представників ПР і поспішно прийняті ними рішення, уже призвели до непримиримих суперечок по всій країні. До прикладу, підписанню будь-якого міжнародного договору передує кропітка робота з висування договірної ініціативи, вступу в переговори і їх проведення, складання і прийняття тексту договору, встановлення його автентичності, вираженням згоди на обов’язковість договору, парафування, підписання, ратифікації, виконання. Процес займає місяці, часто роки. До України посипалися готові пропозиції від РФ одна одної сумнівніші з точки зору інтересів України, а значить і нас усіх. Немає сумніву, що вказані пропозиції добре прораховані російською стороною.
 
З підписанням газових контрактів в січні 2009 року в Україні започаткована практика таємної дипломатії. Всі знають, що був підписаний договір, але чомусь навіть Президент не міг одержати його оригінал та додатків до нього. Ситуація з підписанням Харківських договорів може бути аналогічною. Усі розуміють, що не все чисто, але ніхто не може чітко пояснити, як там усе порахували і які правові «міни» в них закладені. Усі коментарі на припущеннях. Потрібно бути дуже наївним, щоб вірити, що Росія робить щедрий подарунок Україні. Тут, вірогідніше, дари данайські.
 
В Україні зріє суспільне протистояння. А для збереження і розвитку держави нам необхідно консолідуватися, інакше ми не нація, а населення, електорат, маса, якою легко маніпулювати, керувати, зручно грабувати і тримати на короткому повідку.
 
Якими ж основними темами нині спекулюють, щоб розділити нас ?
 
ПЕРШЕ: Стосунки вояків ОУН – УПА та воїнів Радянської армії.
За розрахунками, уже і справжніх солдатів тієї війни майже не залишилося, а пристрасті розпалюються все дужче. Рано чи пізно люди повинні прощати один одному, ми ж православні. І мене особисто просто обурило висловлювання лжепрофесора історії Д.Табачника, на передачі Шустер-live 07.05.2010 р., щодо необхідності покаяння вояків ОУН-УПА  як умови примирення. На якій підставі не українець, не православний, фальшивий «інтелектуал» із сумнівною репутацією, українофоб Д.Табачник ставить умови частині народу? Мета зрозуміла – посварити.
 
Станом на початок 2-ї Світової війни і, фактично, окупації Західної України Радянським Союзом, все населення Західної України вірило в бога і, без крайньої необхідності, віруюча людина не буде вбивати іншу.
Не з власної волі, вони опинилися на межі протистояння двох тоталітарних систем. Обидві системи були для них чужими і більшість обрала шлях боротьби за незалежність України. А політика, стратегія і тактика боротьби – це уже питання не до рядових виконавців.
Радянські ідеологи недарма вичленили з історії 2-ї Світової війни – Велику вітчизняну. Бо, до 22 червня 1941 р. СРСР активно допомагав Гітлерівській Німеччині. І це доведений факт. СРСР став жертвою агресора, якого сам вигодував. До 1938 року Гітлера можна було зупинити. Усіх ж великі політики того часу змагалися у прагненні відвернути агресію від себе і спрямувати її на сусіда. В результаті – постраждала вся Європа і СРСР.
 
Ті вояки ОУН-УПА, що залишилися ще живим після радянських таборів, уже давно покарані за свій вибір і не мають ніякої ненависті до колишніх воїнів Радянської армії.
Інша сторона, в основному диверсійні групи та спецпідрозділи НКВД, не мали ніяких моральних обмежень у виборі способів знищення як своїх противників з ОУН-УПА так і мирного населення. Вони до цих пір не осуджені в Україні і не збираються каятися. Потреби такої у них немає, бо вони в Бога не вірили і до цих пір не вірують.
 
Раніше ми жили в СРСР і ідеологи тієї системи формували нам точку зору на історію і перспективи комуністичного розвитку нашої Батьківщини – СРСР, на загниваючу буржуазію США і країн Заходу з їх агресивними блоками та постійними намаганнями нашкодити нам в прагненні ощасливити трудящих усього світу на прикладі побудови самого прогресивного суспільного ладу під керівництвом геніальних діячів КПРС.
Нині ми живемо в незалежній (поки що) державі Україна, історії якої НЕ ЗНАЄМО. І є сили, котрі не бажають, щоб ми її знали – не ідеологізованою, а правдивою. Тому і розв’язали на державному рівні інформаційну атаку на коректування суспільної свідомості по кліше ідеології з минулого, якій конче необхідний ворог. А далі що? – Репресії?
 
ДРУГОЮ СПЕКУЛЯЦІЄЮ є мовне питання.
Наведу один епізод із власного життя. Кілька років тому, я повертався із Ів-Франківська до Києва. Зайшовши до вагону, відразу почув дуже голосні розмови виключно російською. Багато купе було зайнято росіянами. В купе, в якому знаходилося моє місце, уже сиділи дві жіночки 30-35 років і розмовляли з маасковскім акцентом. На інших жіночки демонстративно не звертали уваги, тому до м.Галич сиділи майже не спілкуючись. А в славній столиці колишнього Галицько-Волинського князівства, нині селищі міського типу Галич, я побачив напис великими буквами на цегляному паркані, який в надзвичайно доступній формі містив узагальнену характеристику особи І.Суркіса, стосовно його діяльності на посаді президента ФК «Динамо» (Київ).
Я не витримав і засміявся. Жіночки зацікавилися з чого б це. На що я їм пояснив, що вони якщо і чули щось про ФК «Динамо» Київ, то точно не знають, хто такий І.Суркіс.
Запитав звідкіля вони. Жіночки ледь не образилися на мене: «Канешна из Масквы». Звідкіля їдуть? – Із Карпат, були на Говерлі. Як відпочили? – Суппер. Але народ там дуже смішно розмовляє. Я поцікавився, чи не смішно розмовляють їхні архангельські, вологодські і інші окраїни, яких в свою чергу нудить від маасковского діалекту.
Жіночки насторожилися. Я їм пояснив, що якщо вони уже неушкодженим вийшли із самого пекла бандерівського в Карпатах, то в поїзді їх уже точно ніхто не позбавить життя.
 
І якось почалася дискусія про мову і інші їхні претензії до України.
Необхідно зазначити, що обидві закінчили Московський держуніверситет ім.Ломоносова. Апелюючи до їхньої високої освіти, я дозволив собі невеличкий екскурс в історію.
На території нинішньої України проживали слов’янські племена, які до 882 р.н.е. уже були об’єднані. Почався перший етап розвитку давньоруської держави – Київська Русь. Це я до того, що руськими людьми, русичами, називали тих, хто проживав на території сучасної України і поза її межами задовго до появи Москви (1147 р.) як населеного пункту і, тим більше, Московського князівства (XIII ст.).  Візьмемо знамените «Слово о полку Ігореве» - про похід Новгород-Сіверського та інших князів проти половців. Якою мовою описані події? – Давньоруською.
Звідкіля віра православна почалася – з Київської Русі чи, можливо, з Московії? Тоді, з якої такої причини московські батюшки вважають, що повинні верховодити по відношенню до материнської церкви, від якої одержали благословення?  Наостанок, я сказав, що для вирішення непорозумінь і внесення ясності, особисто я б повернувся в Україні до назви Київська Русь .
 
Дамочки були ошелешені і заявили мені, що я хочу вкрасти їхню історію. Потім зрозуміли абсурдність того, що ляпнули і дальше визнали, що у них не достатньо знань для такої дискусії. Розмову я вів з ними російською, тому ніякого недорозуміння щодо предмету дискусії не було.
 
Я це все до того, що давньоруська розмовна мова трансформувалася у різні діалекти на території сучасної України, Білорусі, Росії. Та і в самих цих державах існують місцеві діалекти.
А що стосується слова руський, то це не російський, бо має своє історичне коріння в Київській Русі, а можливо і глибше. Тому, нехай називають люди, котрі не знають, що звідкіля береться і далі Севастополь – «городом русской славы», але при цьому не забувають, що Київ з XI ст. називають «матерью городов русских».
 
А ми, спадкоємці великої держави, не повинні комплексувати меншовартістю у стосунках із більш нахабним сусідом. Цей сусід розуміє, що без наших історичних коренів – він безбатьченко. Тому, напевно, і старається із усіх сил повернути МАЛУ БАТЬКІВЩИНУ в зону свого впливу.
 
Так, ми різні. Це обумовлено історичним розвитком сучасної України. І це добре, що ми різні. В США об’єдналося ще більше різних людей, які працюють на свою державу і є патріотами цієї країни. Там були проблеми складніші від наших і не було у бідолах керуючої ролі партії, озброєної єдино вірним вченням. Але вони спромоглися досягти порозуміння задля успішного розвитку, а нас так заразили вірусом людиноненависницької ідеології, що до цих пір не можемо вилікуватися. Суцільні рецидиви і надзвичайно повільна ремісія.
 
Якщо ж ми такі нетерпимі, а існувати разом все одно приречені, то необхідно домовитися про умови мирного співіснування. І, можливо, встановити мораторій на публічні дискусії з питань, що ведуть до розколу держави. Для цього не обов’язкові якісь державні рішення.
 
РОЗУМНІ ЛЮДИ! Тільки об’єднані ми зможемо мати гідну владу. Не сваріться.
Ігноруйте затерті ідеологеми радянського періоду, навіяні комуністичними ілюзіоністами.
Не обов’язково для перемоги ударити противника у відповідь так, щоб він помер. Можна безударним захистом виставити його смішним і невмілим. Це також надзвичайно ефективно.