Невдовзі після другого туру цьогорічних президентських виборів я в розмові з одним українським письменником зауважила: "часи нині нелегкі, але що ж, якось воно буде..." - на що він мені безапеляційно відрізав: "Часи не просто "нелегкі" - КАТАСТРОФІЧНІ".
 
Не минуло й двох місяців, як я на власній шкурі відчула, що річ тут не в клінічному песимізмі мого шанованого співрозмовника. Я-бо під своїм "нелегкі часи..." мала на увазі - "ну що ж, буде в нас 5 років болота, такого, як ото за Кучми було". Письменник виявився прозірливішим. На те він і письменник. Хоча уявляю, як би йому хотілося помилитися у невтішному пророцтві. А всім нам - прокинутися від кошмарного сну.
 
Що відбувається?
Чому ми допустили це?
Як це зупинити?
 
Нескінченні - що? чому? як?..
 
Стан шоку.
 
Та... часом потрібна буває шокова терапія, щоб прозріти і замислитися.
 
Згадаймо наївну риторику про "розбудову держави", популярну у 90-х. Згадаймо свято 2004-го, ейфорію 2005-го... Що ми думали тоді? А що говорили нам наші авторитети? Що неприйняття половиною населення усього українського - явище тимчасове, ну ще 5 - 7 років, ну максимум десять... Україна-бо - держава унітарна, а всі ці непорозуміння походять, мовляв, з браку обізнаності, освіченості; варто лише влаштувати кілька акцій на кшталт "Різдво разом!" (коли молодь зі Сходу зустрічала Різдво у Львові), варто лише сформувати "правильну" культурно-мовну політику - і квит, справу залагоджено! Їм бракує підручників історії? Надрукуємо! От дізнаються вони всю правду про українську визвольну боротьбу, про Розстріляне Відродження, про сталінські репресії - і вжахнуться, і зворушаться, і обнімуть нас!..
 
Але "вони" виявилися вкрай невдячним для просвітянства матеріалом. Ми злилися, ми таврували їх "совками" і "малоросами". Вони не залишалися у боргу, обзивали нас "нацюками" і "бендерівцями" (саме так, чомусь через "Е" - і один Бог зна, до чого тут молдовське місто Бендери). Вряди-годи марґінали на кшталт Тягнибока підливали їм олії у вогонь - тоді як офіційна влада продовжувала плекати рожеві ілюзіїі. Так звані націонал-патріоти потопали в безглуздому антисемітизмі - і в той самий час покидьки топтали наш прапор на Говерлі, а влада мовчала. Мені принаймні невідомо про жодне судове покарання, застосоване за образу гідності держави Україна. На інтернет-форумах за образу держави Україна не банять, до суду за неї не позиваються... То ж чи є вона взагалі, держава Україна? Чи й не Україна то зовсім, а безіменний фантом?!
 
Знаєте за що нас покарано? За ЗВЕРХНІСТЬ. Як польську шляхту колись, яка не зуміла вчасно оцінити руйнівний потенціал козацтва.
"Ти зверхня, - каже наприкінці драми "Доґвілль" батько-мафіозо своїй дочці, яка, мов той Месія чи Лев Толстой, намагалася втілити на практиці ідею непротивлення злу. - Уся біда твоя - в тому, що ти зверхня". Саме так: толерантність - це теж зверхність. Ми вважали себе настільки вищими, що не реаґували на прямі образи. Не хотіли ми й дослухатися до тих, кого вважали відсталими. Ми відмахувалися від них, як від набридливих мух, і продовжували "переможне українське культуртреґерство", в якому, втім, більше було позерства, ніж справжнього патріотизму.
 
А тим часом на північному сході шкірила ікла відгодована на нафтобаксах хижа неонацистська Росія...
 
...Що ми бачимо нині? Хіба що ледачий не пише про те, що прихід до влади Януковича став закономірним наслідком бездарної політики Ющенка. Так і є: хай лікті кусають усі ці Ющенки, Костенки, Гриценки, Тягнибоки, які розтягли праву ідею по шматочках.
Але не в них найбільше лихо, і навіть не в Януковичі. Лихо в тому, що коли на очах у народу відбувається фактичний демонтаж здобутків української Незалежності - 70% мешканців мого міста (а це велике місто Північного Сходу) реагують у кращому разі байдужно, а в гіршому...
 
Якщо ж говорити про мене і про таких, як я... Ми - з тих, що зі студентської лави вклепалися прямісінько в Помаранчеву революцію. Романтика, вишиванки, пацифізм... Якось вийшло так, що всі ці роки ми жили своїм колом і не бачили далі власного носа.
Ну якби не Янукович - хіба зуміла б я прокинутися і втямити, що, по суті, все життя живу в ЧУЖОМУ місті?
 
Вони - не ми. Вони - Інші. Може, слід визнати це і не тішитися мріями про унітарну державу?
 

Психоаналітики кажуть: не можна заганяти проблему вглиб, треба вміти її ПРОГОВОРЮВАТИ...
Не іґноруймо проблем.
Будьмо насторожі.
Я-бо не хочу, щоб розв"язка історії України нагадувала розв"язку у фільмі "Доґвілль".
А зверхність - чи пак "переоцінка своїх можливостей" - може до цього призвести.
 
P.S. Ні, я не провокатор. Цей текст з відчаю і страху зродився. Тож кого я прошу НЕ коментувати - так це "професійних оптимістів".
І перепрошую за можливі літературні ляпсуси. Писано нашвидкуруч.