«Розтягнутий» коментар до матеріалу «Про патріотів та патріастів»
 
Вважайте це «розтягнутим» коментарем до матеріалу шановного Дракона «Про патріотів та патріастів»
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/4568.phtml.
Все, що викладене нижче, цінне не власне своїм змістом, а тим, що написане воно (мною) майже 15 років тому. Так само не має вирішального значення й об’єкт полеміки – сама публікація та її автор. Цікаве єдина (навіть самому) – що з того часу змінилося в Україні? У сенсі предмету дискусії – майже нічого. На жаль… Свідомо залишаю текст у «первозданному» вигляді – виправив лише з десяток граматичних помилок…
 

ГРІХ КОНФОРМІЗМУ
 
Вкотре перечитуючи статтю Володимира Яворського "Що нам  дала незалежність" ("День", N 24, 26.11.1996), несподівано зрозумів, чим  вона  мене  збентежила:  цього  разу  з-під  пера   відомого  публіциста з'явилося  щось  на  зразок  прес-релізу урядової  інституції про  підсумки  чергової  "п'ятирічки"  (наразі "розбудови  української  державності"). З  тією  лиш  відмінністю, що урядовці стриманіші у висловах.
Намагання п.Яворського довести,  що "все не так погано,  як видається",  дуже  схожі  на медитативні заклинання,  які  зазвичай повторюють доти, доки мовець і сам починає вірити у  те, що   говорить.   Власне,  на  цьому  принципі  будується  будь-яка реклама, чи пак пропаганда. Не випадково і "здобуткам"  України у державотворенні автор завдячує "патріотичній  пропаганді,  що її більш чи менш активно ведуть державні і з  повною відвертістю - недержавні засоби масової інформації".
Щодо відвертості - сперечатися не буду.  Адже автор напевне щиро  вірить  у  все те,  що намагається довести.  Але  навіть очевидні здобутки,  озвучені п.Яворським, не здаються  такими,  якщо на них подивитися неупереджено.  Наприклад, що  Україна як держава визнана в світі (а могло  бути  інакше?);  що  Україна  деякими  державами "все більше розглядається як  чинник стабільності в регіоні" (а хіба вона  таким  чинником  не була?);  сформовано органи державної влади (чи не ліпше реформовано?); відновлюється самостійне суспільно-політичного життя (а може - оновлюється?) тощо.
Не такими  вже  й  значними  досягненнями є і прийняття  Конституції,  і введення власних грошей -  речі  в  принципі  важливі,  але далеко не детермінантні.  Дивитися на це як на  "здобутки" -  значить  тішити  власну  національну  пиху   і  підігравати тим  офіційним  чинникам,  які  свою  професійну  неспроможність намагаються  приховати  за   тріскотнею   про  "успіхи  державотворення".
Автор слушно  звертає  увагу на важливість консолідації  громадян довкола своєї держави.  Втім,  деякі  виділені  ним  "чинники консолідації" видаються просто смішними.  Наприклад  - "загальне підпорядкування всіх частин держави  Києву".  На  наш  погляд,  українського  громадянина не може саме по собі  тішити те,  що "кінцевою інстанцією будь-якої справи  є  українська столиця".  Тут я пригадую випадок десятирічної давності, коли мій колега,  затравлений "українськими" чекістами, зумів захиститися лише тим, що написав скаргу "до Москви" (ЦК КПРС). З огляду на інтернаціональну природу бюрократичних систем, для громадянина "національні" межі державного  урядування - далеко не головне.
Такі ж сумнівні чинники консолідації  -  гімн,  прапор,  герб,  власні  паспорти тощо.  Ці неодмінні атрибути державності - все таки лише символи, які щось важать лише для тієї  частини населення,  яку агітувати "за Україну" нема потреби. А решту  потрібно  хоча  б  НЕ  ВІДШТОВХНУТИ від України єзуїтьскими діями і патріотів, і суперпатріотів.
Деякі "чинники консолідації за  В.Яворським"  видаються  просто цинічними.  Одним з них він "без сумніву" (!) називає  "постійне протиставлення України  та  Росії".  А  фраза,  що  "будь-які  публічні звинувачення й наскоки росіян на Україну  чи українців... демаскують облудне твердження про братерську  спорідненість України  та  Росії"  за своєю стилістикою дуже  нагадує ті  часи,  коли  розвінчувалися  "підступи   імперіалізму".
Загалом, "російська карта" в українській політичній грі  (так  само як українська в російській) - лише вправний засіб  об’єднати населення під машкарою "зовнішньої  загрози".  Хоча  це, звісно,  не означає, oщо "російської" проблеми в Україні не існує. Для  України вона існує в двох окремих вимірах: відносини між Україною та Росією (1) і проблема російської мови в Україні (2).
На наш  погляд,  україно-російське   протистояння   детермінується самім  лише фактом існування української держави. У цій ситуації  Україна  можемо  розраховувати  лише  на  "ефект  звикання" (якщо збирається і далі залишатися окремою державою). Культивування ж ворога в особі російської держави  (чи росіян) - справа невдячна і небезпечна.  Ми справді приречені бути сусідами,  тому краще було б залишатися  добрими  (чи недобрими) сусідами.
Щодо проблеми російської мови в Україні тут слід зважати, що  на сьогодні  російська  мова (подобається це нам чи ні) є складовою життєдіяльності нашого  суспільства.  Можна,  звичайно,  вибивати  клин  клином  - у противагу русифікації  розпочати повальну українізацію, але це навряд чи матиме позитивні наслідки. Чому?
По-перше, російська мова є мовою спілкування доброї половини населення і, оскільки це приватна справа, втручання у  цю сферу може  мати  цілком  негативні  наслідки.
По-друге, російськомовність у нас не має відношення до  російської держави,  тобто антиукраїнські  акції  частини  російськомовного населення  не  обов'язково  пов'язані  з  "підступами" сусідньої держави.
По-третє, російська мова ще  довго  залишатиметься  для  України важливим  чинником в отриманні нової, маловідомої і малодоступної інформації.
І нарешті, російська мова була і залишається єдиною мовою спілкування на пострадянському геополітичному  просторі,  інтереси України до якого ще мають бути усвідомлені.
Таким чином,  нетерпимість до російської мови  завдасть  українській державності більше шкоди,  ніж  користі.
На жаль,  патріоти типу п.Яворського налаштовані досить  агресивно,  не  зважаючи  на  декларовану   компромісність.  Так російськомовні  записи в українських паспортах вони вважають тимчасовою поступкою "ворожій" мові  ("в  українському  посвідченні  особи  вона  справді зайва" і "мусимо поки що з  цим миритися").  Напевне вони  також  сподіваються  (хоч  не  завжди говорять це відверто), що майбутня "українська нація,  монолітна спільнота людей" розмовлятиме українською -  як  у  свій час радянські "інтернаціоналісти" вважали беззаперечним  домінування "при комунізмі" російської мови.  З таким підходом,  до речі,  не далеко і до "радянської" політики "злиття  мов".
Окремо хочеться сказати про "значення українського пропагандистського впливу на громадян України". Штучне обмеження інформаційного  простору  (перекомутування  російських  каналів, цензура тощо) не обов'язково "привчатиме" громадян до  національних  джерел інформації (з огляду на існування незалежних засобів мовлення).  Тим більше,  що переважна частина  наших інформаційних чинників (все ще "національних за формою  і соціалістичних  за  змістом" – В.Ленін)  просто  не конкурентоспроможні. Саме з цієї причини сьогодні "україномовних масмедій  стало навіть менше порівняно з часами СРСР". Як на мене, особливо низька  конкурентоспроможність "масмедій", сповнених "патріотичного  духу". І поки "російській пропагандистській експансії дається відсіч" лише самозакоханими панегіриками та "патріотичними" заявами, і українська мова, і українська державність залишатимуться маргінальними навіть на своїх теренах.
  "Чимало успіхів" в інших сферах життя ризикують  розтанути, як  оте  заяче сало у відомій українській казці. І "національно-культурне відродження" (достатньо  сказати,  що  для більшості  населення  надбання  культури  стали майже не  доступними); і "стратегічні здобутки" в економіці (достатньо  сказати, що  за  останні 5 років було майже вщент зруйновано  один з найбільших економічних потенціалів у Європі, яким була до 1991 року Україна).  Продовжуючи тему казки про "заяче  сало", хотілося б нагадати і про «міст,  який  під  брехунами  ламається».
Можна було  б ще чимало разів ловити п.Яворського на байках про "національну ідею".  Але тут не йдеться  про  окремі  помилки чи неточності. Виступ п.Яворського варто розглядати  як МАНІФЕСТУВАННЯ ПОЗИЦІЇ певних сил національно-демократичного  гатунку,  які після здобуття Україною незалежності однозначно впали у гріх КОНФОРМІЗМУ.
Загалом, своїми   міркуваннями  автор  виявляє  духовну  спорідненість з тими,  хто в патріотичному запалі (а часто і  з  корисливих мотивів) намагається переписати історію,  викреслити з неї "ганебні" сторінки і дописати "славетні".  Під  гаслом   "національної   ідеї"  вони  пропагують  навіть  не  націоналізм (в  контексті  європейської  культури),  а  ізоляціонізм ("хуторянство").
Не применшуючи  ролі  національно-демократичних  сил  у  здобутті Україною незалежності (саме вони несли в народ ідеї  свободи та демократії, чим підготували громадськість до наступних політичних змін), хочу одночасно нагадати, що перехід  до незалежності здійснили не вони,  а тодішні радянські урядовці.  Втілення "заповітної мрії" про самостійність України обернулася для націонал-демократів втратою політичних  орієнтирів. I видно, що для них це - ПРОБЛЕМА.
А тих,  кого  все ж таки цікавить – що ж нам дала незалежність?  - зустрічне питання:  а чому незалежність (тобто  Українська держава) повинна нам щось "давати"? Перефразовуючи Джона Ф. Кенеді, скажемо: не питай, що дала тобі Україна,  - спитай себе, що можеш дати їй ти.