Не пам’ятаю точно, в якому році у пострадянській Україні почала виходити газета «Киевские ведомости». Я вперше звернула на неї увагу, коли побачила в ній критику тодішнього голови кучминської адміністрації Д. Табачника. Його критикували за те, що він за дуже короткий термін став і доктором наук, і полковником. Здається, тоді акціонером ( за точність посади не ручуся) був добре відомий нам сьогодні, а тоді критик-початківець режиму Кучми М. Бродський. Принаймні, так він себе позиціонував. Це було за часів банкрутства банку «Денді» і арешту вищеназваного пана. Однак мова не про нього, хоча тепер він жваво попер у владу під регіональним вітрилом у теплу компанію тих, кого колись гаряче «обличал».
 
Тодішні видавці газети дуже розумно придумали систему її розповсюдження, організувавши пункти передплати і видачі газет ( тоді поштові скриньки грабували нещадно) в універсамах, тобто, у доступних народу місцях та ще й передбачили систему заохочень у вигляді поступового зниження ціни передплати. Та й назва газети підкупала, бо за совка ви самі знаєте, як газети називалися і що пропагували. Потім поступово зміст статей змінився і дедалі частіше там стала з’являтися критика тодішньої опозиції (одразу після прем’єрства Ющенка і віце-прем’єрства Тимошенко. Я ще тоді звернула увагу на виступи цієї жінки і дивувалася, яка вона розумна.
 
Але сама блукала в пітьмі, хоч і горіла праведним гнівом проти компартійних бонз у Раді, режиму Кучми, ображалася, коли чула образливі обвинувачення запеклих совків на адресу колишніх українських політв’язнів типу «Уголовники в Верховный Совет пролезли!» А «Киевские ведомости» тимчасом  перейшли під знамено СДПУ (о) і саме там я вперше прочитала про придуману ними Європейську хартію регіональних мов.
 
Щиро кажучи, я не знаю, кому з цих двох хитромовників – Медведчуку чи Табачнику належить пальма першості, але ще тоді я запідозрила, що її творці мали на меті ажніяк не сприяння розквіту мов нацменшин. Фальшива турбота про рівний розвиток регіональних мов відігравала роль атласної стрічечки на грубому рядні справжньої суті отієї хартії – сприяти тим, кому розширення сфери вжитку державної мови було, як ніж гострий у серце, тим, хто волав і нині волає( на двадцятому році української незалежності) про «насильницьку українізацію». Але невідомо ще, хто кого «изнасиловал», згадайте анекдот останніх днів про «овладение нинішнім прем’єром української мови в особо извращенной форме».
 
І ось, настав їхній зоряний час! З регіональної скрині витягли на світ божий регіональну хартію і приклали її до хворого зуба всіх нездібних і нездатних вивчити українську. Я не маю на увазі представників тих меншин (угорців, караїмів, болгар і т.д.), якими, наче фіговим листком, прикрили вперте небажання «русских и русскоязычных» вчити і здавати тести українською. Бо за їхньою логікою і справді в регіонах без «их мовы» можна обійтися (На фига попу гармонь, если поп не ходит в филармонь?)
 
Уявіть собі, як американські школярі китайського, в’єтнамського, алеутського, ба навіть російського походження вимагають словник, або й перекладу тестів на їхню рідну мову, бо у Чайна-тауні, мовляв, вони китайською спілкуються. Уявили? Посміялися? Та скарбниця регіональної фантазії ще далеко не вичерпана, що і підтвердила Ганя Г. в інтерв’ю «Дзеркалу тижня». От тільки чи збігається її ідея щодо децентралізації влади з головною манечкою її однопартійців – штурмовиків щодо побудови жорсткої владної вертикалі. «Сама-то поняла, че сказала, тетя?»
 
P.S. До речі, напередодні Помаранчової революції наша родина отримала від «Киевских ведомостей» картку, яка у недалекому майбутньому обіцяла безкоштовну передплату. І як думаєте, що я зробила з цією карткою? Правильно! На смітник викинула.