Новина про теракт в московському метро шарахнуло несподівано. Воістину чорним виявився понеділок 29 березня для тих нещасних, яких сліпа доля зробила мішенями терористок – смертниць. Як того севастопольського офіцера, нашого співвітчизника,  у те рокове відрядження. Дуже співчуваю його рідним.А сьогодні, 1 квітня, Москва почала ховати загиблих. Упокой Господи їхні душі. Липкий страх охоплює, коли уявляєш себе на місці тих заручників пекельної підземки, смертельного жаху і паніки.
Так само почуваються люди, коли стають жертвою стихії – руйнівного землетрусу, шторму, думаю,  географію відомих усьому світові подій нікому нагадувати не треба. Такий самий жах відчували пасажири суден-потопельників від «Титаніка» до «Адмірала Нахімова», пасажири порому з нашими «човниками», що пливли з Туреччини в Євпаторію. Причини різні – чиясь зла воля, почуття помсти,  стихійне лихо, сліпий випадок, чиєсь недбальство, але почуття жертв однакові – страх, відчай, відчуття безвиході, паніка.
Щось подібне (слава Богу, нічого страшного ні з ким не сталося) якось пережила я в київському метро.Пригадую випадок, скоріше кумедний, але тоді мені було не до сміху. Це було, здається, ще за першого терміну київського мера Омельченка. Оголошено було про грандіозну зустріч Нового (не пригадаю точно рік) року на Майдані. Як і багато інших, ми вирішили провести старий рік вдома, в колі родини і десь о 22 з пляшкою шампанського і одноразовими стаканчиками рушили до найближчої станції метро «Політехнічний інститут». «Но не тут – то было». Не одні ми були такі розумні. Платформи були переповнені людьми, в багатьох з них на плечах були маленькі діти. У поїзд увійти було неможливо. Практично весь натовп рвонув до поїзда, що їхав назад, щоб на одній з попередніх станцій сісти у вагон у напрямку Хрещатика. Звісно, їхали, як оселедці в банці, у позі «руки по швах». І все було б нічого, та десь між станцією метро «Університет» і «Театральна» поїзд спинився в тунелі. А до Нового Року лишилося хвилин з 10. Спочатку народ сміявся, школярі, студенти жартували, хтось примудрився дістати шампанське і навіть розлити в тару ( в кожного своя) попри «Руки по швах». Але поїзд не рухався, ніяких оголошень не було, на якусь мить згасло світло і тут я відчула в атмосфері якусь напругу, тривогу, десь в кінці вагону дитина заплакала. А на додачу тиснява, задуха, всі віконця зачинені (зима). Мене спершу в жар кинуло, а потім мороз поза шкірою пішов. Я уявила собі на хвилиночку, що у вагоні, набитому по саму зав’язку, здійметься паніка, а бігти нема куди – поїзд стоїть в тунелі, рукою поворухнути неможливо, двері замкнені. Слава Богу, поїзд тієї миті рушив, правда, проминув станцію «Хрещатик» без зупинки і вже спускаючись на Майдан за станції «Арсенальної» ми помилувалися залишками салюту, а на місці невдалого святкування нас чекали порожні пляшки з-під «шампанського». Звісно, потім ми і наші друзі з гумором згадували цю зустріч Нового року, але тоді у вагоні було не дуже весело.
 
У таких саме переповнених вагонах московського метро їхали на роботу люди назустріч своїй страшній долі. А ті, що лишилися в живих, ті, що мають щодня пересуватися цим швидкісним видом транспорту, довго ще не отямляться від пережитого потрясіння і не позбудуться відчуття страху, непевності, підозрілого ставлення до супутників. Особливо з «неслов’янською» зовнішністю. Вже почали бити «не по паспорту, а по морді». Випхали з вагону двох дівчат-мусульманок на станції «Павелецька». Одна москвичка написала в Інеті (не можу дати послання, але її запис мене вразив) про свою сусідку, двірничку Саїду, наполовину кабардинку ( не вказано, хто вона на другу половину). Так от, увечері ця москвичка дізналася, що 17-річну доньку Саїди, «славну дівчинку, яка помагала матері прибирати у дворі», по-звірячому побили жінки і дівчата біля якоїсь зі станцій метро, видирали волосся з корінням, били по голові. Напівпритомна дівчина лежала зіщулившись на дивані, одне око заплило, на голові рани від вирваного волосся. Хтось запитав у коментах, чи не виникало у матері побитої дівчини бажання зняти побої, поскаржитися в міліцію. На що та москвичка відповіла, що тепер у цих жінок може виникнути одне питання «куди тікати?». Ескалація насильства в сусідній країні триває, лунають нові вибухи, вузол проблем стає дедалі тугішим. І я вкотре повторюю: «Дякую тобі, Боже, що Україна – не Росія, а Київ – не Москва».