Березень непостійний, наче натхнення і примхливий, як муза. Ніби місяць, як місяць у розхристі часу, а проте, особливий – ні на що не схожий у відчутті глибоко внутрішньому. Завше хотів розібратись в собі, чому я так люблю березень.  
 
Щороку я відшукую у павутинні інтернету чи химерних переливах телеобразків щось, що могло б мені уявнити і розмалювати цей місяць. Я не знаходжу за щоденними прольотами новинних заголовків жодної згадки про особливість мого Березня. Українського березня.  
 
Уособлення початків тепла, нуртуючого життя, ще прихованого під скрижанілим снігом. Ви знаєте, чому він такий: худорлявий, вихрастий, з замріяними, у темних колах від синців з безсоння, очима і аскетичним витонченим обличчям? Ні, не тому, що приречений вічно пробути в полоні Великого Посту, а перш за все тому, що його Хрест не вміщається на плечі – він в душі. Те, що підіймає й одночасно гнітить його. Ми називаємо це талантом. Але це – більше.
 
…Березнь починається Днем народження Івасюка. Отого хлопчака, якому назавше лишилося тридцять. Четвертого березневого дня втілилася уже кількадесят літ тому Пісня, щоб залишитись між нами. Назавжди. Четвертого дня березня, Господь творив особливо натхненно і малий Орфей, очевидячки відчував це – щоразу, тридцять поспіль четвертих днів березня, ступаючи в новий рік, він поспішав прожити-пробігти-створити те, що навічно залишиться без Нього – для нас. Звичайний собі геній, якому ніколи б не пасувала старість. Його, мабуть, пам’ятають найкраще і забувають найчастіше, бо мугикаючи самому собі «Червону руту», яко молитву, відсилають Творцеві згадку, яку ніяк не назвеш взиванням намарне…
 
… Вона ж відійшла у Березні. Витончена піснею і не зламана недугою. Висотана у своє феноменальне сопрано і зіткана з тих потрясаючих модуляцій і переходів, що від них пробирає до кісток, до єства. Квітка була молодшою від Володі рівно на чотири роки і рівно один місяць. Вона народилася четвертого квітня і ревнивий березень не знайшов нічого кращого, як покликати її від нас. Березень. Двадцять дев’яте. Це було б чорним днем, якби не Березень. Якби не цього року Страсний Тиждень. Якби не Воскресіння, саме четвертого квітня – у День Її народження. Квітка Цісик – так звучить Світло. І, слухаючи у Її виконанні Івасюкові пісні, можна вже погодитись більше не чути нічого. Так, це він, максималіст Березень не визнає півтонів і Квітчине сопрано відлунює в останніх подихах Зими і сходить, як пролісок, Весною, осяйне й тепле, як саме життя, як Слово – початком і Воскресінням...
 
…Чомусь забули, що Тарас означає «бунтар». Хоча, Його в рамки стереотипу не усталили – Він сам одягнув себе в нього, як у ту смушкову шапку та кожух, що в них зобразив себе на знаменитому автопортреті. Знав, що буде визнаний батьком України? А чи хотів? Гульвіса–поет, витончений художник і – Боже! – який рвучкий. І – Господи! – який неполіткоректний! Покоління вже відобразились, як у дзеркалі. І Березень, той, молодий Березень на один день розквітлий – з дев'ятого по десяте – сумовито зітхає, спостерігаючи офіціозні походи сановних пик з оберемками квітів у стрічках національної барви до капищ, що в них перетворились тисячі бовванів по Україні, які, за прикрим непорозумінням, вважають Його пам'ятниками. Чи бачиш, Господи, яка фальш?! То він кричав би люто і стрімко підбігав би до мордяк у статусних краватках і бив би, бив наодмаш відкритою долонею за зневажену і упосліджену країну, за змарновані роки, за зґвалтовану пам'ять. Він прийшов і пішов у березні. І Його одного фіміамно поминають щороку, на похмільне «дівяте марта», те, що після «васьмого». Тоді він плаче, Березень. Бо умирає у важкому примороззі офіціозних, зимних, як останній весняний прибережний лід, промов.    
 
    
«Чвяхкотіла земля у старих постолах». Земля така у моєму Березні. Вона так чвяхкотить. Вона так, Її словами, відживає. Дев’ятнадцятого березня народилася Ліна Костенко. Мій Березень дивиться у світ Її очима. Неможливо, абсолютно неможливо описати те, що кільчиться у грудях, коли читаєш Її вірші. Ні! Не вірші – листи:
 
На одному з малих полустанків я чекаю поїзда зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима.Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний постійний шум…
Я поклала папір на коліно, я стривожені вірші пишу. Наче прозу пишу - без розбивки на рядків розмаїті пласти, щоб здавалось на перший погляд, що пишу я звичайні листи.
Власне, це недалеко від правди. Інша форма — той самий зміст. Адресовані людям вірші — найщирший у світі лист.
 
Я вкотре переживаю Її рядки. Я бачу, як мій Березень прихиляє до Неї свою голову, як до Матері. Ліно Василівно, многая літ Вам! І, хоча вітати з Днем Народження негоже наперед, навіть кілька днів, а усе ж – вітаю! З Весною, вітаю!  З Березнем – Вашим Березнем.
 
У моєму Березні Володимир, Тарас, Квітка і Ліна роблять його особливим.  Той місяць світлий від розплеску таланту. Втішений надбаннями і переболений втратами. Смиренний у Пості і спраглий свята. Він не вірить у забуття, бо знає, що завше було є і буде те, що так вдало підмітила Ліна: «Весна, і смерть, і світле Воскресіння»! Він такий – мій  Березень, у моїй Україні.