- О! Почалося! Або дай їм… Їсти давай. – Василь ліниво гримнув на дружину. – Оце тільки і відпочиваю, коли у полі ночую, на жнивах. Господи! Ціле життя, скільки себе пам’ятаю, вони сваряться, зранку до ночі, зранку до ночі… Здуріти можна.
 
   Причиною пригніченого настрою молодого хлібороба, була сварка двох сусідок, котрі мешкали навпроти. Понад шістдесят років, щоранку, спочатку молодиці, пізніше жінки, а тепер старі бабусі виголошували на все село, як вони ненавидять одна одну. Упродовж дня причини виникнення сварок змінювалися, але ніколи не припинялися.
 
   Абсурдність шкандалю могла здивувати будь-якого фантаста: «…познімай свої брудні глечики з паркана, вони кидають тінь на мої огірки…», «…ще раз побачу твого кота за межею… не знаю що зроблю…». Темою останніх кількох років був півень баби Катрі та коза баби Галі. Півень за звинуваченням хазяйки кози, співав щоранку «…ніби цвяхом по склі. Від того крехкання аж… аж… гілляча в голові ворушиться (?)…». «Твоя Мотька (коза) мій тин руйнує. Де ти бліх для неї купуєш? Передай їй (?) нехай чешеться об твої криві ноги, а не тин псує!...».
 
    Кордон між садибами являв собою тин, що тягнувся від паркану до початку городу, далі йшла межа проорана десятки років тому і ретельно прочищалася обома сторонами. Межа була такою рівнісінькою, ніби її зробили інопланетяни зі своїми позаземними технологічними засобами. Тин був умовно розділений навпіл і кожна зі сторін, без примусу, старанно, підтримувала у належному стані цей фортифікаційний об’єкт.
 
   Чим би не займалися сусідки, робили вони це надзвичайно старанно. Будь-яку роботу намагалися, ніби змагаючись, зробити як можна швидше. І треба було знати бабу Катрю і бабу Галю, аби стверджувати, що Олімпійські ігри це дитячі забавки порівняно з тим, що виробляли старенькі.
 
   До честі ворогуючих, жодна сторона не вдавалася до радикальних дій. Ніхто не зазіхав на чужу суверенну територію, не намагався присвоїти сусідське майно, чи, не дай Боже, вдаватися до нанесення якоїсь шкоди. Навпаки, коли баба Катря лежала у лікарні, сусіди бачили як півень навіть сидів на колінах у баби Галі і та, посміхаючись, розмовляла із власником скрипучого голосу. А коза неодмінно ласувала капустяними обрізками, які потай підкидала їй баба Катря.
 
   Старі люди оповідали ( адже сварливим бабкам було під вісімдесят), що колись вони були найкращими подругами та, як часто буває, в їхні стосунки втрутилась особа чоловічої статі і кожна з них (це ж зрозуміло) намагалися реалізувати саме свої мрії. Нажаль парубок не повернувся з війни. У їхнє село взагалі повернулося тільки семеро чоловіків, і тільки один не інвалід. Зрозуміло, що шансів створити сім’ю (поки були молоді і красиві) у суперниць не було, а потім… Та не дивлячись на спільне горе, доля залишила їх по різні боки барикад.
 
   Колись, вже ніхто і не пам’ятає коли саме, з району «бойових дій», пролунало: «…Ах ти печериця порепана… - …Сама ти печериця…». Від тоді обидві стали Печерицями. І не інакше. Коли треба було пояснити про кого саме йдеться, називали або печериця Катря, або печериця Галя.
 
***
 
   - Василю, куди це ти зібрався? Такий святковий... серед тижня. Чи свято якесь? – спитала баба Галя у сусіда, котрий, якось урочисто, виходив на вулицю.
 
   - До Києва! До нашого президента! – гордо відповів Василь.
 
   Не дослухавши продовження, бабка побігла (якщо це можна так назвати) до своєї хати.
 
   Наступного дні Катря була безмежно здивована, коли побачила на своєму  ґанку святково вбрану сусідку.
 
   - Ти за кого голосувала? – без привітання і вступного слова спитала печериця Галя.
 
   - У сільраді казали за цього… як його… Я…Я.
 
   - Поїхали до нього, он Васька ще вчора поїхав.
 
   Відмова від пропозиції означала повну, принизливу і остаточну поразку, чого кожна з них не могла собі навіть уявити.
 
   Через півгодини все село не йняло віри бачачи поруч Печериць, які чимчикували до залізниці.
 
   - Я йому все розповім.
 
   - Я теж не мовчатиму.
 
   Це вся розмова, що відбулася між ними за багатогодинну подорож до Києва.
 
   Київський вокзал зустрів їх чорно-біло-блакитним натовпом напівтверезих молодиків, котрі між ковтками пива скандували «Янукович! Янукович!».
 
   - Президента тут бути не може, - заявила баба Галя.
 
   - Все якесь сіре і синє, як твої обпатрані кури.
 
   - Ти про своїх згадай. Худющі і ненажерливі немов сарана.
 
   - Та твоя зозуляста…
 
   - Годі, пішли до кабінету президента.
 
***
 
   - Де кабінет президента? – спитала баба Катря стриженого молодика у чорній шкірянці, із блакитною стрічкою на рукаві.
 
   - Януковича? – дихнув перегаром хлопчина – Он сей час будет здесь, с нами. – і загорлав – Янукович, Янукович!
 
   Старі тільки перезирнулися і пішли геть. Невдовзі вони опинилися серед невеличкого гурту молоденьких дівчат і хлопців прикрашених помаранчевими стрічками та накидками.
 
   - Куди це ви дітоньки? – усміхаючись спитала баба Катря.
 
   - Як куди? – щиро здивувалася дівчина із величезними жовтими бантами. – На Майдан!
 
   - І що там? – втрутилася і баба Галя.
 
   - Там… Там вся Україна… Там весь світ. Ходіть самі подивіться, - весело запропонувала володарка бантів.
 
   Та усвідомивши, що перед нею стоять дві сухенькі, старенькі бабусі, трохи зніяковіла.
 
   - А де це?
 
   - Усі туди ідуть. Ви можете до Хрещатика на метро, - порадили дівчина і побігла за друзями.
 
***
 
   Уже на виході з ескалатора сусідки загубили одна одну. Помаранчева ріка рознесла їх по різні боки вулиці і неквапливо понесла до Майдану Незалежності.
 
   Безмежна кількість людей однаково налякала обох стареньких, але цей страх дуже скоро минув через те, що це людське море   сяяло усмішками, надзвичайною доброзичливістю, щирістю і любов’ю. Не дивлячись на натовп, ставлення людей було надзвичайно шанобливим і лагідним. Як би щільно не стояли присутні, обов’язково надавали можливість пройти. І це без жодного лайливого слова чи роздратованості. Жодна душа раніше такого не відчувала і, звичайно, вже не хотіла повертатися у сіре безрадісне існування вчорашнього дня.
 
   Стареньких обережно «перенесли» через майдан і «повернули» назад. Вони випадково зустрілися перед «Наметовим містечком». Помітивши одна одну, усмішки зійшли з їхніх облич, та не сказавши ні слова вони знову усміхнулися і вже разом зайшли на територію огороджену тонкою мотузкою. Невимовний, теплий щем огорнув їх від щирості з якою зустріли стареньких незнайомі, втомлені але щасливі мешканці містечка. Бабусь посадили біля багаття, нагодували та напоїли гарячим, духмяним чаєм. Такої уваги до себе жодна з них ніколи в житті не відчували і тому почувалися трохи ніяково, та це скоро минулося. Інакше і не могло бути.
 
***
 
   Назад поверталися знову таки мовчки. Та це була зовсім інша мовчанка, аніж зранку. Перед очима знову і знову з’являлася жовтогаряча, така незнайома і водночас рідна громада. У вухах лунали короткі гасла, промовлені одночасно сотнями тисяч голосів, від потужності яких, напевно, і скелі перетворилися на пісок… І зараз, майже, як цілий день, усмішки прикрашали старі, втомлені обличчя.
 
   Пізно ввечері ніхто вже не міг бачити двох сусідок, які чвалали разом і мовчки розійшлися по домівках. Село вже спало.
 
***
 
   - “…Мій телефон 9-1-1…” - мугикала собі під ніс баба Галя незнайому пісню, під яку вона вчора танцювала разам з Майданом.
Вона повільно поралася у хаті. Потім, пригадавши дівчаток у міліцейській формі з квітами, котрі танцювали, взявшись за руки, сіла на ослінчик і усміхнулася. Стукіт у двері вивів її з приємних спогадів. «Хто це може бути?» - промайнула думка.
 
   На порозі у фуфайці, кирзових чоботях, із сокирою в руці стояла Катря. З виразу обличчя можна було зрозуміти, що вона здала документи командиру полку і зараз вирушає за лінію фронту і не знає чи вже й повернеться.
 
   - На сільраду? – з якоюсь злорадною надією спитала баба Галя.
 
   - Ні, - мотнула головою Катря. – Там і без нас порядок наведуть. Хочу півня зарубати, бо від його співу і в мене кістки мерзнуть. Пішли. Сама не впораюсь.
 
   - А може?... – почала була баба Галя, але помітивши у погляді сусідки «що здаєшся?» продовжила – Рогачем його.
 
   Через кілька хвилин півень був «взятий у лещата», що стискалися з обох сторін межі. Птах, відчувши реальну небезпеку від сокири і рогача, рвонув по «інопланетному» витвору, саме в той момент, коли бабки на крейсерській швидкості готові були розчавити його. Натомість їм довелося, на тій же швидкості обійнятися. Від цього струсу обидві знесилено сіли кожна на свій «берег».
 
***
 
   - Валя, Валя! – якимось переляканим голосом покликав Василь дружину. Щосекунди тикаючи пальцем у шибку.
 
За вікном, на протилежному боці вулиці у глибині садиби, на межі, сиділи Печериці і голосно сміялися старечим, скрипучим, але на диво веселим сміхом. Поруч спокійно походжав півень, неподалік стояла коза.
 
   - Щось змінилося, - Василь ошаліло дивився на дружину.
 
   - І змінилося на краще, - вона усміхнулася і поклала голову на плече чоловіка.