для старых юзеров
помнить
uk [ru]
Для полноценной работы сайта включите в вашем браузере поддержку JavaScript. В противном случае многие функции сайта будут недоступны.

Україна: Наша? Їхня? Моя!

Україна: Наша? Їхня? Моя!

 
На заході моя країна починається з невеличкого вагончика, який символізує митний пост на пішому переході між Польщею і Україною в Шегинях. Вагончик 5 на 3 метри оббитий вагонкою (життєві тавтології ніяк не заміниш на папері) вміщає в собі два коридорчики - туди і звідтам - і кількох службовців-прикордонників, котрі й пропускають наших співвітчизників по м’ясо, ковбасу та різний крам, що чи не вдвічі дешевший у Польщі ніж в Україні, а поляків по цигарки і горілку, дешевші на ту ж величину, до нас. Коли підходиш до цієї прецікавої споруди, вагончик можна вважати чим завгодно але тільки не воротами до європейської країни.
 
Жалюгідна будка посеред поля на фоні прекрасно обладнаної будівлі польського митного переходу, може й дисонує з відчуттям прекрасного, але тільки в іноземця. Наші ж люди не заморочують свою голову непотрібними порівняннями – ця  будка цілком гармонійно виглядає  у порівнянні з українськими дорогами. Європа таки закінчується в Перемишлі, бо вже в Шегинях  дороги змінюються на напрямки, тож коли в’їжджаєш на рідні терени хочеться промовити «приїхали!» у значенні «докотилися». А що поробиш? Особливість розбудови держави по-українськи не передбачає таких дрібниць, як будівництво доріг та інших надлишків цивілізації на кшталт біо-туалетів.
 
«Родіна здраствуй!», - зі сльозами на очах каже наш заробітчанин, відчуваючи як ностальгія за Батьківщиною стрімко лине на Захід легкою тютюновою хмаркою з вуст мордатенького, нівроку, митника у шапці-вушанці і плямистому однострої. Чомусь, там, де географічно починається Україна, у більшості її громадян закінчується ностальгія – цей майже хворобливий, дуже інтимний і сумовито-прекрасний прояв патріотизму. І та ж більшість одразу ж констатує просту істину – любити Україну краще на відстані. Але чому, вона, моя країна, така приваблива з віддалі і така скупа на любов зблизька? У чому причина такої її трансформації у сприйнятті її громадян? А давайте-но приглянемось до рис любої Вітчизни, яку ми й творимо ось уже 17-й рік.
 
Президент Кеннеді колись кинув дуже вдалу репліку, - «Не питайте, що Америка зробила для вас – запитайте, що ви зробили для Америки!» Ось уже скільки років ця фраза мандрує з країни в країну і транслюється, як квінтесенція патріотичного світосприйняття. Таки так. Спитати себе, що я роблю для рідної держави надзвичайно корисно, але, з іншої сторони, якось зовсім не прийнято питати у держави, що ж вона робить для мене? Теоретично держава, вірніше її представники – сиріч  влада, чиновники, повинні забезпечувати мені, як громадянину, всі умови для комфортного проживання та вільного розвитку як матеріального так і духовного, інтелектуального. А за це я й утримую їх на свої кошти, які у вигляді податків та інших платежів поступають до державного бюджету.
 
Це воно так повинно бути в ідеалі, однак, не помилюсь, якщо скажу, що абсолютна більшість співгромадян ствердять, що вони свої зобов’язання перед державою акуратно виконують, а от держава перед ними – ні. На перший погляд, огледівшись навколо, слід визнати правоту ти хто так говорить. Посудіть самі: влада не тільки не пильнує за дотриманням закону, а й активно порушує його! Величезний пласт чиновного люду живе за власними принципами моралі та поняттями законності, які випливають з інтересів і стилю життя касти, у яку вони перетворились за багато років. Принцип «кругової поруки», принцип притаманний злочинним угрупуванням, який випливає з чіткого поділу  на «своїх», яким можна все і «чужих» - на яких діє Закон, робить людей наділених будь-якою владою – наділених, до речі, громадянами країни!  - абсолютно закритим клубом, доступ до якого можливий, але тільки за умов повного прийняття правил гри, які визначаються все тією ж «круговою порукою».
 
Виходить, що існує два суспільства. Два типи громадян – громадяни вищого сорту і решта. Усе б нічого, якщо б такий поділ було задекларовано законодавчо. Існував же в історії людства період у якому була знать і простий люд! Але ж та знать формувалася не просто так. Це був прошарок, наділений привілеями, які визначалися законодавчо – велінням сюзерена, монарха, який зосереджував повноту влади у своїх руках і, цілком легітимно, за визначенням того часу, наділяв правами та обов’язками, обмежував свободи для певних груп населення чи надавав їх для інших.  Сучасне чиновництво ніким не наділене привілеями. Єдиний легітимний носій влади – народ, наділяє виконавців своєї волі виключно обов’язками, а якщо й надає певні пільги, то тільки виходячи з практичної користі таких пільг для роботи, яку виконують конкретні чиновники. Роботи спрямованої на загальне благо.
 
Як приклад можна розглянути інститут недоторканості певних видів державних службовців – депутатів, президента, суддів. Норма недоторканності покликана убезпечити законодавців, чільників держави та її охоронців від згубного впливу страху перед помстою чи будь-якими злочинними посяганнями. На практиці ж ця норма у нас давно перетворилась у привілей, який надійно захищає владоможців від дії…Закону! Абсурд ситуації навіть не в тому, що самі законодавці та законоблюстителі не хочуть дотримуватися норм ними ж написаних Законів, а в тому, що вони й не можуть цього робити! Закони корпоративної солідарності, «кругова порука», відчуття, що всі однаково «замазані» в спільних оборудках не дозволяють піти проти «зграї». Бо з’їдять.
 
«Якщо хочеш пізнати природу речі – досліди її походження та розвиток» - це сказав Арістотель.  Природа і поведінка  нашого державного апарату абсолютно закономірна якщо взяти до уваги те, як він сформувався. 24 серпня 1991 року сталось те, про що так довго мріяли всі ті, які і по нинішній час не визнані своєю державою як її Герої і те, проти чого так довго і напружено працювали сьогоднішні державні пенсіонери – народилася держава Україна. Родові муки були невеликими. Вони уклалися в голові середньостатистичного секретаря обкому чи міському комуністичної партії в короткий логічно–рефлекторний ряд: партії нема – нема парткому – нема першого секретаря – з партії не виключать – ГеБе нема – не посадять – можна все – блядь, невже всім? Через пару місяців виявилось, що можна і далі не всім. Але то тільки тому, шо «не панятно», хто під ким «ходе». Тому Фьодор Іваничі, Прокоп Прокопичі, Олександр Олександровичі і прочая братія випускників ВПШ і «освобождьонних сєкрєтарєй» органічно влилася в новий державний апарат, об’єднавшись зі своїми візаві, ще недавно переслідуваними ОБХСС і МВС. Ті, хто називав себе націонал-демократами потерпіли першу і єдину  фатально-серйозну поразку, яка зумовила неправильний розвиток України на довгі (дуже-дуже довгі!) роки: замість повного відсторонення колишніх комуністичних і радянських керівників та функціонерів від  державного управління їх залишили керувати на тих самих посадах і з тими самими повноваженнями, що і до 24.08.1991р. З маленькою поправкою – у комуноїдних менеджерів не стало відповідальності. Вони перестали когось боятися.
 
Специфіка радянського укладу держави полягала у тому, що єдиною відповідальністю, яка була прийнятною для державного функціонера будь-якого рангу, була відповідальність перед партією. Прокуратура, міліція, суд – все це було похідним, вторинним, а, отже, не страшним. Тільки після того, як тебе відкидала Партія, за тебе могли взятись інші каральні органи. Парасолька касти надійно захищала від будь-яких посягань кожного члена радянських брахманів. Вони жили у визначеному світі і чітко окресленому колі, найвищим покаранням у якому була загроза вигнання, яка тягнула за собою падіння до становища простого радянського громадянина. Після серпня–вересня 91-го, коли КПРС вмерла і вмерла назавжди (як одна з ланок державного управління), тисячі членів номенклатури опинились, з однієї сторони, без захисту величезного репресивного апарату, а з другої – без страху відповідальності перед ним же. Уся ця кодла, яка давним-давно не мала віри ні в який комунізм чи соціалізм, а трималась тільки на своїх велетенських привілеях, швидко зрозуміла – усе залишилось на своїх місцях – нема тільки Першого секретаря, а отже того, хто може якимось чином за щось покарати. Звичка не ставитись серйозно до правоохоронців не підвела – правоохоронці і самі не ставились серйозно до своєї роботи. Радянський Союз таки зміг виховати нову форму людини – гомо совєтікуса – тип, для якого формальність відносин ніколи не сприймалася серйозно. Закон залишався просто інструментом за допомогою якого можна було добитись задуманого. Неформальні стосунки, натомість, були основним дієвим інструментом соціальної комунікації і менеджменту. Простіше кажучи – радянська людина мало вірить у офіційний папір, зате вірить у слово начальника.  Над таким не потрібна ані цензура ані стримування – він сам себе поставить у такі рамки, з яких навіть не постарається вийти. Лиш би тільки Іван Іванич чого не подумав…
 
Фактично, ми віддали свою країну до рук менеджерів які потерпіли страшне фіаско. Радянські управлінці довели Радянський Союз до краху. При чому краху тотального і ганебного.  Буквально за три серпневі  дні 91-го виявилося, що країна, яку зганяли докупи двома величезними війнами, цементували кров’ю мільйонів та полірували досконалою брехнею, хруснула шийними хребцями, останній раз вбого струснула хирлявими руками комуніста-алкоголіка і остаточно перетвориться зі здорового дебіла в імбецильного інваліда. Блудство народів дійшло до логічного завершення. СРСР народився з добре організованого перевороту і закінчився погано організованим. Комуністи досить швидко, з історичної точки зору, пройшли через всі стадії деградації. Все логічно. У радянського колоса були не тільки глиняні ноги а й гівняна голова. З нього просто злетіла маска і він упав.
 
З віддалі сімнадцять років, які відділяють нас від тихої смерті СРСР нащадки та й самі представники касти керівників тієї держави, нам намагаються твердити, що система вибудувана комуністичними ідеологами була надзвичайно ефективною або те, що не все у ній було так погано. Мовляв радянський (читай наш сьогоднішній) менеджмент був таки талановитим менеджментом. Однак, заглядаючи в минуле мені дуже хочеться побачити якісь натяки на талановитий або, хоча б, ефективний менеджмент. Де він? Колгоспи були ефективними? Концтабори – вияв  талановитості менеджменту? «Шарашки» – новаторство? Голодомор – економічна політика? Добре сприймемо, що так. Радянський Союз завдяки такому ефективному менеджменту полетів у космос, зробив ядерну бомбу і майже догнав Америку. Так так, ту саму Америку і її сателітів, які не мали такого обдарованого менеджменту. Але вся заковика у слові «майже». Раптом виявилось, що західний, буржуазний, псевдо-демократичний – назвіть яким завгодно словом – зовсім не талановитий тип менеджменту якось не особливо напружуючись переміг. Ну не напружувались же! В гонитві з Радянським Союзом загниваючий Захід нікуди не біг. Не було там ані трудових армій, ані беззмінних вахт, ні тобі битв (!) за урожай. І в космос вони також полетіли і бомба у них була. Але було й масло. Але не голодували. Але країна не рвала жили зі своїх громадян і не гатила їх кістками безкрайні простори рідних полів.
 
І ось, велика країна з ядерною бомбою і космічним щитом розвалилась від… жувачки. Жувальні рухи громадян так круто зрезонували, що підмитий ортофосфатною кислотою у вигляді Кока-Коли могутній фундамент ефективного менеджменту навернувся з тихим тріскотом, убивши при падінні менше людей, як при своєму становленні. Джинси вбили танки. «Вольво», не особливо напружуючись розкатало в млинець БТР. І у 21-му столітті зосталися тільки погані, неталановиті західні менеджери, які зовсім не бачать мотивації у Великій Ідеї побудови Ідеального суспільного ладу, а   розуміють, що найкраща мотивація для громадян своєї країни – це надання можливості реалізації своїх власних потреб. Для цього покликана слугувати Держава. А потреб держави як таких – їх нема взагалі. Бо держава покликана служити  інтересам громадян, надаючи їм рівні права і можливості для конкуренції та захист від будь-якої внутрішньої чи зовнішньої загрози.
 
Ось чому  у інших країнах, де органи державної влади формуються за тими ж демократичними принципами, що й у нас – через вибори – державні механізми працюють набагато ефективніше. Ось чому  Європа, США, Канада, Австралія не має того шизофренічного поділу суспільної свідомості, який так характерний нам – ненависть до влади і, одночасно, тієї влади сакралізації.
 
Адже весь секрет у громадянах. Будь-який громадянин повинен сприймати свою державу не як щось ефемерне, недосяжне і самодостатнє. Ні! Сприйняття держави громадянином повинно бути перш за все через призму власної вигоди, власної кишені, власної душі. Громадянське суспільство – це суспільство тих, хто здатен постійно контролювати чиновників на предмет того, як вони виконують свою роботу. І справа тут не тільки у політичній відповідальності, просторікувати про яку так люблять наші політики. Справа у відповідальності кримінальній та адміністративній. Ніщо так не дисциплінує, як  знання того, що покарання за злочин є невідворотним. Ми дуже часто кепкуємо з американців на рахунок того, що будь-яку, навіть найменшу проблему вони прагнуть розв’язувати  у суді. Але ж іншого бути не може! Кожен завданий громадянину збиток повинен бути належним чином відшкодований. А хто точніше від суду, де надається можливість викласти аргументи обох сторін, може встановити величину збитку і міру його відшкодування? Повага до суспільства в цілому починається з поваги до громадянина. Якщо права громадянина стає небезпечно порушувати – то його будуть дуже сильно поважати. Це і є свобода. Свобода – в першу чергу відповідальність. Відповідальність перед собою. Це чесність перед собою. Це гідність, яка гарантується всіма.
 
Подивімось на себе. За 17 років існування новітньої Української держави ми не тільки не змогли покарати касту номенклатурних паразитів, які убили одну державу і успішно ведуть до гробу другу, але так і не навчились бути відповідальними перед собою. Ми не вміємо і не хочемо бути вимогливими до когось і до себе. Можна сто раз нарікати на суспільство, на менталітет, але слід пам’ятати – ніхто і ніколи не буде в силі щось зробити ДЛЯ НАС, якщо ми самі цього не захочемо. Жоден політик не буде думати про народ. Це неможливо – думати про народ. Так як неможливо народ годувати. Народ має сам думати за себе і сам себе годувати. Все що потрібно забезпечити – це рівні умови для конкуренції і однакові правила гри для всіх. Правила у всіх проявах суспільного життя. Ці правила і називаються законами. Їх дотримання і є фундаментом, на якому і будується успішне та ефективне суспільство. А дотримання Закону можливе тільки за умови невідворотності покарання за його порушення. Це відчуття відповідальності. І не треба чекати, що відчуття відповідальності має десь до когось прийти. Ні! Ми самі повинні бути відповідальними перед собою, перед іншими. Відстоювати свої права – не соромно. Соромно постійно поступатись ними. Почнімо з малого – з власної кишені. Задаймо собі питання, а за що, власне, ми платимо будинковій управі, якщо вона не здатна утримувати у належному стані інженерні комунікації наших будинків, підтримувати чистоту у під’їздах та не виконує інших своїх функцій? Яким чином витрачаються наші податки чиновниками?  Чому наші політики так багато говорять про захист власного виробника і ніколи – про захист вітчизняного споживача?  Яке покарання понесе суддя за завідомо неправосудне рішення?
 
Пора міняти пріоритети. Навчити чиновників поважати своїх господарів, тобто нас, громадян можемо тільки ми – постійно вимагаючи від них не тільки ретельного виконання їх обов’язків, а й простої поваги до себе. І жодної довіри до чиновника! Постійна недовіра і критика. Жодного слова похвали. Пам'ятаймо:  роблять добре - це їх обов'язок. Роблять зле - це їх злочин. За злочини треба карати І для початку зовсім непогано було б, щоб будь-який український чиновник забув про такий термін, як відпустка. Жоден український політичний діяч не може іти у відпустку. Це його злочин перед народом. Якщо вони самі визнають, що держава у складному становищі, то вони не мають права на відпочинок. Відпочинок - привілей успішних керівників. Наші ж повинні працювати - тяжко і багато, спокутуючи родовий гріх ще радянської номенклатури і свої власні злочини...
 
Однак, щоб вимагати щось у інших – слід бути вимогливим до себе. Почати з себе – це те найменше, що можна зробити для країни. А там, гляди, і не треба буде питати, що я зробив для України, бо все, що я роблю для власної гідності – все це і є для гідності моєї держави. Бо гідність завжди має почуття сорому і соромиться дурних чиновників, розбитих доріг і тієї злощасної будки, яка символізує вхід до великої країни, яка, хоч і повільно але прокидається від душевного та розумового сну.
 


Канаріс [24.08.2008] | Рейтинг: 36.0/9 | Просмотров: 9769

2 3 4 5 36.0/9




Комментарии доступны только зарегистрированным -> Facebook-login



загрузка...




programming by smike
Администрация: [email protected]
© 2007-2020 durdom.in.ua
Администрация сайта не несет ответственности за
содержание материалов, размещенных пользователями.

Пожалуйста, войдите с помощью
Facebook-login