Вперше з цим святом  мене привітали в 1 класі. Це зробила моя сусідка по парті, подарувавши мені якусь настільну гру. Це повторювалось всі 10 років навчання в школі, час від часу продовжується і дотепер,  правда, в дещо  іронічній формі. А повинно продовжуватись?
 
З чим вітаємо один одного? З днем армії, якої нема, але в якій ми служили? Але ж ми не вітаємо один одного з днем тієї країни, якої  зараз нема ( і слава Богу).
 
Може, та армія була така суперова?
 
Непобедимая и легендарная… Советская армия увійшла в життя більшості моїх однолітків. І якщо на рахунок «непобедимости» в мене є великі сумніви, то «легендарною» вона стала точно.
 
Найбільша легенда це якраз сама непереможність армії, день якої святкують в день  драпака червоних матросів під керівництвом Дибенка від німців під Нарвою у 1918. «Непереможна» армія, створена Сталіним,  в червні 41 року просто зникла, розчинилася, залишивши тисячі танків, гармат та амуніції. (І далі зупиняти ворога прийшлось новобранцям а не кадровій армії). Ще одна легенда – «СА – рабоче-крестьянская». Нє, ну своїх крестьян ця армія била завжди, навіть з використанням передових технологій – ще легендарний маршал Тухачевський труїв повсталих селян отруйними газами.  
 
А легенда про те, як любили в радянській армії солдатів! Коли 300 тис. німців попали в полон під Сталінградом, в Німеччині оголосили траур. А 100 тис. радянських солдат, які загинули при штурмі Берліна – це «велика перемога»!
 
Ще одна цікава вже сучасна легенда - це про радянських солдат – статевих гігантів, які зґвалтували 1млн. німкень. А може правда? Чого ж би це саме німці зараз найкращі друзі Росії – можливо гени спільні?

 
Вже чую крик: «зволоч, ображаєш ветеранів, які кров пролили за наше щасливе дитинство!» Відповідаю наперед – я не можу сказати нічого поганого про людей, які віддали життя за свою країну. Оті пацани з Росії, України, всі хто проливав на полі бою свою кров, йшов на кулемети, перепливав Дніпро, були справжніми героями. І мені  однаково, закрили вони грудьми амбразуру, чи зустріли  смерть просто вискочивши з окопу. Вони варті пошани, лиш за те, що були в тому окопі. Молоді, невідомі…  Біда лиш в тому, що багато справжніх героїв ще досі навіть не поховано, а нас годували легендами про панфіловців, молодогвардійців, двічі вішали прапор над рейхстагом, навіть день перемоги перенесли на один день, тепер виходить,  що союзники перемогли фашистів на день раніше. В нас героями не ставали, а призначали. Тому я шаную солдатів тої армії, але шанувати армію, яка сама не шанувала їх, не можу.  
 
Тому мене бісить сучасна легенда про маршала перемоги. Так -так, Жукова. В Росії один придурок його навіть до святих просив зарахувати. Маршал, який за ще одною легендою («Воспоминания и размышления») знав, як треба було підготуватися до війни, але ж «ну не мог он этого Сталину сказать, расстрелять могли». То, значить, через його шкурне боягузтво потім мільйони пацанів вже не мали права боятись, «ни шагу назад!»
 
Але це історія. Легендарна історія армії, в яку ми попали вісімнадцятирічними юнаками, щоб стати двадцятирічними «дідами».  Може, день цієї армії, в якій ми провели 2 роки своєї юності, варто відзначати?
 
Тож давайте згадаємо ще одну легенду – легенду про Советскую Армию епохи розвинутого соціалізму.
«В армію не забирають, в армію призивають!» - ага, всі ми так раділи цьому. Особливо мріяли попасти в стройбат, охороняти зеків, будувати генералу дачу, доглядати свиней…
 
Проводи. Маленьке весілля. Шум,гам в якому ти губишся, світ з кожним келихом втрачає реальність, ніч, яка чомусь така коротка, якісь настанови, поради, обійми. Тебе, так і не протверезілого впихають в авто – поїхали!
 
Збірний пункт. Сотні лисих, п’яних, з одночасно наглими і переляканими лицями хлопчаків. А одяг! Одяг радянських призовників це щось особливе! Бомжі? Але стільки обірванців в одному місці я не бачив ні до того ні після. Цікаво, чи ще хоч в одну армію світу йдуть в такому откутюр?  Збір «захисників вітчизни» чи невільницький базар? І там і там охорона щоб не втік, « покупці», невільницькі каравани-команди,  відрізняє лише присутність всемогутнього  «прапора», який «за долю малую» перекладе вашу папку з команди на Сахалін в команду до Москви.
 
А ось і частина! Відкриваються залізні ворота з намальованими зірками і наша ватага входить у двір. «Парня встретила дружная фронтовая семья…». Нас вітав весь батальйон. Дружнім риком з усіх вікон казарми:  «Духи, вешайтесь». Вражаючий був крик, я вам скажу.
 
Карантин. Когутики-єфрейтори, щойно з  «учебки»,  які відчули себе напівбогами. Запах сотні пар нових чобіт і засмальцьовані до чорноти на дупі штани, які так смішно висять на наших ще підліткових фігурах. Білизна з розтягнутими ширінками, через які все вискакує, кілька секунд на відвідини туалету, куди ти біжиш розштовхуючи ліктями товаришів і вискакуєш, пускаючи останні краплі в штани. Романтика. Незабутнє відчуття, коли ти сам ідеш по частині – перебіжками, як по мінному полю, втягнувши голову в плечі, очікуючи з кожного боку якоїсь небезпеки.  Казах, який навчився російської, точніше, вже через три дні вміє правильно реагувати на крик «вспышка с тылу».
 
Присяги своєї я не запам’ятав. Мабуть все було по класичних радянських  традиціях, до яких ми привикли ще в школі. Ми в строю, вони по папірцю щось зачитують. А, пригадую, ми теж щось зачитували, мене ще шокувало, як погано вміють читати деякі «сослуживці».
 
Дембель! Оце дата! Дні до якого рахують з перщого дня, спочатку потайки, потім гонорово, а потім рахують за тебе. А ти «постиш», не їш масла, голиш голову, розгинаєш бляху не ремені і т.д. і т.п.  Але ж в СССР закон і реальність не когерентні. Одного наказу міністра оборони мало. Ще потрібен дембельський аккорд. (Для не служивших – це єдиний випадок за всю службу, коли ти працюєш не «от забора и до вечера», а маєш виконати певний обсяг робіт -  і вільний.) Старші на півроку  вояки виконали його ідеально. Їм призначили навести порядок на дачі командира полка  і засадити добрий клапоть городу картоплею. «Солдатская смекалка» спрацювала – картоплю пропили, город зверху гарно заскородили, а «копать эту бульбу уже другим дембелям придется».
 
А між карантином і дембелем - служба. «Кто …ся в дождь и грязь? Это доблестная связь! Если нет дождя и грязи, нас е… начальник связи!» Служба на якій ти зустрінеш друзів, зазнаєш стільки пригод, як за все попереднє життя. Не згадуватиму про них зараз, краще пораджу прочитати книжку Олега Дивова «Оружие возмездия». Класно написано, читаєш  - наче переносишся в минуле, в свою частину.  Щоправда, більшість пригод, про які ти розказуватимеш потім, стануться на другому році служби…  Служба, яка без сумніву змінила кожного із нас. В яку сторону? Не знаю, кажуть, все що не робиться – на краще. Одне знаю, я був у цій армії. Був юним оптимістом . Життя було попереду, весь світ був для нас. Було класно.
 
Але гордитися службою в Радянській Армії я не можу. Можливо, гордитися собою, що вижив, вистояв духом і тілом. Але я не навчився воювати. Постояти за себе –так. За державу – не навчився. Все, чого нас добре навчили – слухатися команд і шлангувати, ходити строєм і майстерно матюкатися, вдягатися за 45 секунд і спати на ходу. У час війни ми б гарно йшли під кулі… Я не приніс ніякої користі своїй батьківщині за ці 2 роки, а від неї отримав в подяку підморожені руки, міцні черевики, в яких батько потім кілька років ходив на грядки, та сорочку, через яку, як не дивно, в лісі не кусають комарі. А, мало не забув, привіз додому ще купу книжок, найпам’ятнішою  стала  «Бар’єри в напівпровідниках»,  щоправда  без обкладинки (на ній родила моя підшефна армійська кішка).
 
Тому я і запитую: «А що святкуємо, панове?»