Скільки ще залишається невідомих сторінок з історії України, котрі злочинна комуністична, окупаційна влада намагалася викреслити з пам’яті українців. Це лише невеличкий епізод з тих буремних часів, коли українці самовіддано боролись та клали свої життя за волю України.
Нехай історична доля є не надто прихильною до українців, але навіть ця коротенька біографічна довідка про мого земляка Костя Пестушко (славетного Отамана Степового-Блакитного), котрому сьогодні виповнюється 112 років з дня народження і котрий у 22-річному віці загинув від чекістської кулі, є яскравою ілюстрацією того, що народ, котрий має таких героїв рано чи пізно здобуде собі і Славу і Волю.
Село Ганнівка розкинулося на берегах річки Жовтої, яка тихо тече-в’ється через усе село. Саме між Ганнівкою і Жовтими Водами відбувся вирішальний бій козацького війська Богдана Хмельницького з поляками.
У цьому селі 10 лютого 1898 року в заможній родині хліборобів і народився Кость Пестушко, майбутній козацький отаман.
Дід Костя, Семен Павлович Пестушко, був чоловіком заможним, тримав повітову земську станцію, мав чимало землі, з якої 25 десятин передав своєму синові Юрію, батьку Костя. Мати майбутнього отамана, Олександра, була малописьменною, а батько, Юрій Семенович Пестушко, закінчив чотири класи церковнопарафіяльної школи. Крім Костя, було в родині ще троє козаків – Іван, Федір, Микола – і троє дівчат – Поліна, Віра, Уляна (ще до 1917 року всі вони закінчили гімназію).
Дитинство Костя було звичайним: грав із хлопцями на вигоні у війну, ходив до школи, допомагав батькові по господарству. «А от сестри росли панночками-гімназистками. Вчились, приїжджали на вакації і дуже мало втручались у господарські справи. А нам, хлопцям, часом доставалось», – згадував молодший брат Федір.
У міністерській двокласовій школі Кость виявив непересічні здібності до математики. Закінчивши школу, вступив до Олександрівського механіко-технічного училища.
“Кость дуже добре вчився, особливо з математики, – розповідала сестра Віра. – Одначе вчитель математики його не любив, бо Кость ставив питання, на які той не завжди мав відповідь. Завершились не надто приязні взаємини тим, що вчитель поставив Костеві двійку і велів восени брати переекзаменовку. Кость нічого з математики ціле літо не робив, але восени на екзамені відповів на всі запитання.
– Тєпєрь ви матєріал знаєтє, – заявив вчитель і поставив йому “відмінно”.
– Ви дєйствітєльно так думаєтє? – перепитав Кость.
– Канєшно, – відповів учитель.
– Так вот што, господін профєсор, я за целоє лєто кнігі в рукі нє брал, – заявив Кость, а ввечері прийшов до його помешкання, порозбивав вікна і на другий день зголосився добровольцем на фронт”.
Майже два роки бився український юнак на Турецькому фронті за російські інтереси. Воював хоробро і дістав у нагороду кілька Георгіївських хрестів. Був поранений. Після шпиталю він потрапив до офіцерської школи в грузинському місті Горі. Закінчивши її, юнак отримав призначення на Західний фронт, де й зустрів Лютневу революцію.
Восени 1918 року двадцятилітнього Костя мобілізували до Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання Кость приєднався до війська Петлюри.
У червні 1919 року до Ганнівки прийшли денікінці. Кость, не бажаючи бути мобілізованим до денікінської армії, виїхав до м. Олександрівська, де ще зі студентських років мав багато знайомих. Невдовзі він організував повстанський загін і воював проти білогвардійців. Про це свідчать спогади начальник штабу Повстанської армії Нестора Махна Віктора Білаша, зокрема, що в районі Кременчука є багато повстанців, які сидять у лісі без зброї, і що їх треба озброїти. Віктор Бєлаш зазначав: “Я дав Блакитному 1000 рушниць і передав один батальйон (1000 багнетів) 5-го Гуляйпільського полку під командуванням Кацюри. Таким чином постала “Середньодніпровська група” під командуванням Блакитного у складі: загону Кацюри (1000 багнетів, 10 кулеметів), загону Каліберди (1000 багнетів, 5 кулеметів) і відділу Скирди (500 багнетів, 2 кулемети)”.
Оперативним простором Середньодніпровської групи Степового-Блакитного стали Черкаси, Бобринська, Чигирин, Кременчук, Новогеоргіївськ, Знам’янка, Олександрія з напрямком дій на Білу Церкву. Доформувавши своє військо в районі Чигирина, отаман 20 листопада 1919 року наскочив на велику залізничну станцію Знам’янку і вибив звідти білогвардійців генерала Слащова.
Свою групу, яка нараховувала 3000 бійців, Блакитний назвав “Республіканським військом”, чим викликав бурхливе невдоволення у штабі Повстанської армії, бо таку ж назву мала армія Петлюри, проти якого виступали махновці. Нестор Махно гнівався на Бєлаша за те, що той виділив 1000 гвинтівок Пестушку.
На той час Кость уже переконався, що «махновщина» не має нічого спільного з українською державністю. Він дійшов категоричного висновку, що Махно ніколи й нічого не мав спільного з українською справою.
У січні 1920 року Пестушко приїхав у Ганнівку. Тієї ж ночі до села вступила червона дивізія латишів. Хтось із місцевих жителів повідомив особливий відділ червоних, що додому повернувся “білий офіцер”. Костя заарештували, але, переконавшись, що у денікінській армії він не служив, звільнили. На ранок військова рада Латиської дивізії зібрала сход села, на якому Костя було обрано головою волосного революційного комітету і комісаром Ганнівської волості. На цих посадах він перебував до 12 травня 1920 року. Прикриваючись офіційним становищем, Пестушко творив підпільну українську організацію.
Як виглядав Степовий?
“Був це чоловік вище середнього зросту, – писав Федір Пестушко про свого старшого брата. – Добре складена статура. Бліде обличчя, але на рідкість привабливе: великі сірі очі, пухнасті чорні вуса, що надавали його двадцятидворічному обличчю більшої солідності, і хвиляста зачіска назад. Сіре вбрання військового строю, елегантні офіцерські чоботи. На правому боці маленький парабеллюм, зліва пляншетка, а через шию – далекогляд”.
Найбільшою проблемою була зброя. Від Врангеля Степовий, як свідчили агенти ЧК, “помощи не хотел получать”. У підпільників визрів оригінальний план озброєння: вирішено було використати оголошену червоними мобілізацію.
У Кривий Ріг 12 травня 1920 р. мусили з’явитися юнаки 1898 – 1900 років народження. Згідно з розпорядженням більшовиків новобранцями мали опікуватися голова Ганнівського волосного комітету Костянтин Пестушко і голова Жовтянського волосного комітету, колишній капітан царської армії Григорій Кіндратович Гниненко. 12 травня новобранці з навколишніх сіл прибули до Кривого Рогу. Коли їх вишикували, слово взяв воєнком:
– Таваріщі навабранци! С етаво дня ви становітєсь настоящімі воінамі рабочє-крєстьянской Красной арміі. Ето, таваріщі, нє шутєйноє дєло, а дєло атвєтствєнноє, таваріщі, я думаю, што ви сазнатєльний народ і панімаєтє ето. Ето очєнь важноє дєла...
Степовий увесь час стояв поруч воєнкома і курив цигарку за цигаркою... А коли воєнком замовк, він витягнувся на команду “струнко”... Воєнком направився до нього, щоб потиснути руку, але в ту мить пролунав постріл і воєнком снопом повалився на землю... Урядовці воєнкомату на мить отетеріли.
І тоді продзвенів владний голос Степового, прорізуючи мертве остовпіння:
– За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!
Пролунали три постріли вгору. Це був сигнал до повстання.
“За нетривалий період, – писали чекісти, – загін Степового виріс до 20000 осіб, мав дві гармати і кулемети… були також автомобілі, мотоцикли і велосипеди, які Степовий здобув, захопивши у Криворізькому повіті дві автоколони…” Особливому відділу 6-ї армії і ОРТЧК Кременчуцького вузла було наказано терміново провести “суворе розслідування випадку з відправленням і пограбуванням ешелону (автомобілів, мотоциклів і нафти)”, захопленого повстанцями 28 серпня на станції Лікарівка. Окупанти кинулися перевіряти залізничників у П’ятихатках, Знам’янці та інших станціях, розташованих неподалік від Катеринослава і Кременчука, небезпідставно підозрюючи їх у сприянні повстанцям.
Диверсіями на залізниці Блакитний перервав рух: багато потягів було пущено під укіс, чимало зупинено. Так, степовики захопили ешелон із сіллю, яку роздали місцевому населенню.
Незабаром до дивізії приєдналися інші повстанські загони. Чекісти у своїх звітах зазначали, що “лозунгом Степового была “Самостійна Украіна”.
Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл – Верблюжки, Варварівки, Водяної і Петрової. Повстання, яке вибухнуло у Кривому Розі, стрімко розливалося Херсонським степом. Про це свідчать панічні інформаційні зведення Кременчуцької губернської ЧК. Подаю їх мовою оригіналу:
“...В районе Павлыш – Лекаревка оперируют банды около 1000 человек. По сводке штаба тыла от 28 августа – по дополнительным сведениям повстанческое движение и бандитизм охватывает весь уезд”.
“Александрийский уезд. 4-го сентября бандой до 2000 человек под предводительством Степового был произведен налет на Александрию... Бандитами разграблен вещевой склад 1-го запасного батальона, уведена идейная музыкальная команда, выпущены из тюрьмы 29 бандитов. В нашем отряде есть жертвы... Для дальнейшего обеспечения города требуется в срочном порядке вооруженный отряд”.
“Потери батальона не свыше 60 человек убитыми, ранеными и пропавшими без вести. Из карманов убитого командира повстанческого полка извлечен оперативный приказ о занятии города Александрии и знамя желто-блакитное... Есть полное основание ожидать вторичного наступления на город Александрию.
Банды организованы в дивизию, имеющую четыре полка. Разбросаны побатальонно по всему уезду. Определенно известно, что заняты села Звенигородка, Куколовка, Красная Каменка, Новостародуб. На подкрепление к Александрии прибыл из Кременчуга отряд в составе 32 вагонов”.
“...Александрийский район. Сводно-объединенный отряд под командой командира отряда особого назначения 6-й армии т. Юдицкого... вступил в бой с организованной бандой большой численности до 5000 человек в составе пехоты, кавалерии и артиллерии с орудием, пулеметами, большим запасом снарядов и патронов, в результате боя отряд тов. Юдицкого был разбит”.
У цьому бою повстанці Степового захопили дві гармати і декілька кулеметів. Чекіст-історик Борис Козельський писав, що “в районі діяльності Олександрійської (Степової. – Ред.) дивізії майже неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут рубали й сікли на всі боки – вони зробили з деяких повітів кип’ячий казан”.
У бою багато що залежить від командира, від його особистих якостей. “Блакитний був надзвичайно популярний серед своїх Херсонців... – писав Федір Пестушко, – З нього був не тільки добрий командир, але й хоробрий вояка. Блакитний завжди в критичні хвилини бою вмів вселяти в своїх підлеглих героїзм і відвагу. Одна його поява серед передових розстрілень магічно діяла на вояків. Херсонці вбачали в своєму отаманові-землякові справжнього командира, батька і товариша”.
Успішно воювати з ворогом допомагала й висока організація. З наказів отамана Блакитного видно, що Степова дивізія мала чітку структуру: Головний отаман, штаб, контррозвідка, політична прибудова – повстанський комітет, полки, батальйони, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний шпиталь, господарчі частини.
Блакитний і голова повстанкома Наливайко ввели сувору відповідальність за окремі випадки бандитизму. Про це свідчить наказ №2 Олександрійського повітового повстанкому від 26 вересня 1920 року. В ньому зазначалося: “…У повстанську армію влилися комуністичні провокатори, які з метою дискредитувати повстанців в очах населення ведуть погромну агітацію і провокують козаків на бандитизм, мародерство, незаконні реквізиції… За таких обставин армія існувати не може. Вона або буде розбита, або розійдеться, як юрба. Селянство чекає від нас чесної святої праці, а не бандитизму. Тому будь-які вияви бандитизму слід розглядати як провокаційну роботу комуністів, які треба викорінювати…”.
Ще 23 вересня при повстанкомі, у полках і сотнях було створено комісії по боротьбі з бандитизмом. Особу, яку зловили під час грабунку, комісії мали право рішуче карати, в тому числі й розстрілювати.
Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру.
24 вересня 1920 року пополудні Медведівку заполонили колони степовиків. “Штаб отамана Блакитного розмістився у вищій початковій школі. Отаман степовиків, що прибув до школи в супроводі старшин на конях, виглядав імпозантно. Молодих літ, кремезний чоловік із військовою виправкою, одягнений у простеньке вбрання військового крою, але з “цивільного” темно-сірого матеріалу. Мав лише револьвер, далековид і планшет із мапою”.
Розташувавши дивізію в Медведівці, отамани зібралися на нараду, на якій Костя Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць.
10 – 11 жовтня в районі Онуфріївського монастиря, що над Тясмином, відбувся семигодинний бій об’єднаних повстанських сил із частинами Красної армії. Закінчився він втечею червоних на Черкаси. Повстання розгоралося. В його полум’ї зникали окупанти та їхні помічники-запроданці. Від Городища до Олександрії і далі було суцільне повстанське море. Але тут зв’язковий приніс повідомлення, що будьонівці палять села, з яких походила значна частина степовиків. Довідавшись про це, повстанці замітингували. Вони вимагали від отамана вести рятувати рідних. Блакитний спершу не погоджувався, але під тиском ухвалив вертатися. На нещастя, маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом Кінної армії, яка з польського фронту переправлялася на південь України для боротьби з Врангелем. Біля Сентова ударний відділ Чорного Ворона (Миколи Скляра) вступив у нерівний бій з великою частиною Кінної армії. В смертельному бою, рятуючи Степову дивізію, всі повстанці Миколи Скляра загинули разом з отаманом.
Настала пізня осінь... Літнє обмундирування вже не гріло, а зимового не вистачало. Чимало повстанців ходили босі. Отаман був змушений ухвалити рішення про демобілізацію дивізії. Перед цим Блакитний розділив її на полки за територіальною ознакою. Кожна частина, рушаючи до своєї місцевості, забирала зброю, ховала її в місця, відомі лише деяким старшинам.
Кость Блакитний і його соратники перейшли у підпілля. Згідно з вказівкою повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, Кость готував широке повстання. В березні 1921 року в Тарнові, де тоді знаходився повстансько-партизанський штаб, побувала зв’язкова Костя Блакитного Віра Бабенко. Їй вдалося повернутися і привезти відповідні інструкції отаману.
На Катеринославщині з’явився доктор Гелєв. Симон Петлюра призначив його, македонця за національністю, організатором повстання на Катеринославщині, в Північній Таврії та Західній Херсонщині. Плани українських підпільників, як свідчить ворог, були “грандіозними”. Чекістів вразила “широта размаха задуманного”.
Революціонери півдня України справді провели величезну роботу – створили потужну підпільну мережу. 5-й з’їзд совєтів Катеринославської губернії, враховуючи нетривке становище окупаційної влади, 8 березня 1920 року оголосив “фронт борьбы на внутреннем кулацко-бандитском фронте - фронтом такой же государственной важности, как и бывший белогвардейский”. У зв’язку з цією постановою губернський виконком оголосив на час кампанії “по борьбе с бандитизмом” “всю территорию Екатеринославской губернии на положении фронта со всеми вытекающими последствиями”.
Показово, що Москва поклала керівництво “борьбы с бандитизмом на Украине” на Раду оборони, конкретно – на командуючого червоними військами в Україні Михайла Фрунзе. Як бачимо, втриматися в Україні окупаційна влада могла лише силою армій і фронтів. А росіяни твердять, що їх, завойовників, українці-наддніпрянці зустрічали з хлібом-сіллю...
Повстання мало розпочатися в Єлисаветграді під час першотравневої демонстрації 1921 року, керувати якою повинен був генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко. Але ці плани перекреслив отаман Андрій Рибалко-Зірка. Його, кари гідна, необережністьпризвела до розкриття підпільної організації і, як наслідок, до численних людських жертв.
Завдяки злочинній балакучості отамана Зірки, а потім і зраді, були знищені сотні українських патріотів, зокрема й доктор Гелєв та холодноярський отаман Юхим Ільченко, на той час командуючий військами Верхньодніпровського повіту і частини Криворізького. Тільки 7 вересня 1921 року в Жандармській балці з вини Андрія Зірки Катеринославською ЧК було розстріляно 51 повстанця. Ось їхні прізвища: отамани Юхим Охтономович Ільченко, Олександр Ксенофонтович Микитенко-Огник, Оврам Михайлович Огій, Марко Васильович Кикоть, підпільниці Віра Лук’янівна Бабенко, Параска (Паша) Лук’янівна Бабенко, Ганна Дмитрівна Уманська, Тетяна Несторівна Дядик, Агнія Єлисеївна Євтушенко, Катерина Олексіївна Рибка, Надія Андріївна Бардашева, Поліна Семенівна Калина, Катерина Йосипівна Мойсеєва, Ганна Степанівна Царенко, підпільники і партизани Максим Харитонович Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей (Горобець), Сергій Гаврилович Кордуян, Марко Васильович Целина, Пилип Олімпійович Щукін, Іван Андрійович Бардашів, Іван Дем’янович Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печерний), Андрій Єлисейович Калина, Микола Демидович Окатий, Кирило Митрофанович Чебаненко (Чабаненко?), Петро Іванович Величко, Микола Антонович Максименко, Дорофій Артамонович Товмач, Лаврентій Єгорович Гордієнко, Йосип Созонович Безрідний, Давид Микитович Межевецький, Яків Євстафійович Таран, Павло Никифорович Мар’янченко, Олекса Андрійович Литвиненко, Олександр Трохимович Василенко, Олександр Лук’янович Смолєєв (Смолій?), Іван Григорович Гуртовий, Семен Парфентійович Коваль, Дмитро Савелійович Васич, Григорій Юхимович Тарасенко, Пилип Васильович Яровий, Олександр Петрович Запольський, Порфир Якович Криволоцький, Михайло Іванович Кедровський, Георгій Миколайович Горященко, Олекса Митрофанович Рибка, Іван Капітонович Шабля, Кіндрат Миколайович Бондаренко, Федір Каленикович Бузько, Павло Пилипович Кравченко, Михайло Михайлович Яковенко-Яловенко. Серед інших розстріляли і зрадника Івана Олександровича Зірку-Рибалка. Він був 52-м…
Сестри Віра та Паша Бабенко, за словами очевидців, на розстріл йшли, співаючи “Ще не вмерла Україна”...
Через зраду Андрія Зірки було розкрито і Центральний український повстанський комітет у Києві, все керівництво якого заарештували. “Так було ліквідовано, – писали чекісти, – спробу петлюрівців організувати грандіозне повстання на Україні, причому велику роль в цій ліквідації відіграла Катеринославська губЧК”.
Перенесення дати повстання на 1 червня мало фатальне значення для Степового-Блакитного... Коли він перед вирішальними подіями навідався у своє рідне село, зрадник видав місцезнаходження отамана. Будинок, у якому перебували Кость Блакитний і отаман Лютий (Ялисей Черевик), було оточено. Але товариші з боєм намагалися прорватися, та все ж чекистська куля не оминула Степового і влучила йому у спину, тяжко його поранивши. Чекісти намагалися врятувати життя Костеві, щоб потім допитати його, надали йому першу медичну допомогу, аби зупинити кровотечу. Але зусилля виявилися марними. “…И он умер, – писали чекісти, – произнеся слова: “Вмираю за рідну Україну”. А Лютому таки пощастило втекти.
Убивство Костя відбулося на очах у його молодшого брата Федора, який пізніше описав героїчну епопею Степової дивізії у книжці “В Херсонських степах”. Останніми його словами були: “Як буде Україна вільною, передайте привіт!”.
За кілька днів перед смертю Кость казав братові: “Вмирати зовсім не страшно, коли знаєш за що. Смерть не така страшна, як хтось думає. Але померти ні за цапову душу – дуже страшно... За таку смерть нащадки проклянуть... Я тільки раз поклявся перед нашим жовто-блакитним прапором вмерти за нього. Вмерти за нашу священну національну ідею збираюсь тільки один раз. Такої смерті й шукаю вже три роки, і я її колись знайду”.
Кость Блакитний знайшов те, чого шукав: він загинув у бою за Україну.
Три дні окупанти не дозволяли поховати Костя. На четвертий день його батько Юрко прийшов по сина.
– Харошева же ти синка васпітал, – з насмішкою промовив комісар.
– Я певен, що ваші батьки також не знають, де ви є і що робите, – похмуро відповів батько.
Комісар дозволив поховати Костя, що й було зроблено, але наступного дня приїхали чекісти, відкопали тіло і повезли до повітового центру. Батько також поїхав. Труну у Кривому Розі відкрили, сфотографували, лише потім Юрій Семенович забрав сина. Вдруге могили Костя не чіпали.
Так обірвалося молоде життя, прожите для України…
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
