Зараз у нас йде війна з Кацапією. І вміння вести війну – мистецтво. Військове мистецтво має три основні рівні: стратегічний, оперативний і тактичний.
 
В першій частині я спробував подати зразок роботи Верховного Головнокомандувача на стратегічному рівні. Роботи успішної, прийняте рішення привело до переламу у війні на користь Радянського Союзу і перемоги, а Німеччину, відповідно, до поразки.
 
Друга частина – приклад з оперативного мистецтва. План Фрунзе був добрим, але виконання його РСЧА залишало бажати кращого. Більша частина білих військ все ж прорвалася до Криму і тільки відсутність продовольства змусила білих евакуюватися з півострова.
 
Третя частина присвячена тактиці дій танкових військ в лісо-болотяній місцевості.
 


Ця частина роздумів вголос мала стати завершальною, але для повної картини я вирішив від огляду історичних подій на півдні звернути свій освічений погляд на північні креси нашої неньки України.
 
З листопаду 1920 року повертаємося в листопад року 1978, Червонопрапорний Прикарпатський військовий округ, 50-а гвардійська танкова дивізія, штаб м. Хмельницький.
 
50-а гвардійська танкова дивізія після “визвольного походу” в Чехословаччину була переведена в розряд кадрованих (в народі – кастрованих). Для тих, хто не знає, що означає статус “кадрована дивізія”, поясняю: з’єднання укомплектоване озброєнням і бойовою технікою повністю, офіцерами – від батальйону і вище, а власне солдатів там налічується тільки для обслуговування тієї техніки, поставленої на зберігання, приблизно по неповній роті (50-60 осіб) на полк.
 
В місті Хмельницькому розміщувався штаб дивізії, 2-й танковий полк, зенітно-артилерійський полк, окремий ракетний дивізіон і інженерно-саперний батальйон. Інші частини були розкидані по території Вінницької, Хмельницької, Тернопільської областей. Наприклад, в славному місті Старокостянтинів дислокувалися 1-й і 3-й танкові полки, окремий розвідувальний батальйон і ще кілька більш дрібних підрозділів бойового і тилового забезпечення. А в місті Теребовля, у фортеці над Серетом, був ППД артилерійського полку, окремого реактивного дивізіону і батальйону хімзахисту.
 
Отже, в Генеральному Штабі ЗС СРСР перед ривком до Індійського океану через Афганістан вирішили перевірити, який стан справ з мобілізацією у випадку чого. І в листопаді 1978 року славну 50-у гвардійську танкову дивізію вирішили розгорнути до повного складу, призвавши під знамена резервістів: в народі – “партизанів”.
 
Основна ударна сила 50-ї гв. тд – танки Т-64. Це ті, що мали 115-мм гладкоствольну гармату, танки Т-64А з 125-мм ГГ дивізія отримала вже після першої хвилі резервістів влітку 1979 року.
 
Для забезпечення розгортання напередодні в дивізію прислали мєх-водов з Деснянської і Бердичівської учебок, числом більше ста голів.
 
І ось відгриміли Жовтневі свята – 61 рік Жовтневого перевороту – і 17 листопада в 1-й танковий полк почали прибувати “партизани”. Озброєння полку: 90 танків Т-64, 4 танки Т-62К – для командира полку і комбатів (саме для цих танків з Бердичівської учебки і прислали чотирьох мєх-водів), і 17 бронетранспортерів БТР-60 для піхотної роти.
 
Не буде зайвим зазначити, що в той день – 17 листопада – погода ніби сказилася. Ще на світанку було досить тепло і йшов такий собі холодний дощ, чи, скоріше, мряка, а приблизно годині о дев’ятій раптом ударив лютий мороз. Дощові крапля миттєво перетворилися на град. Я вперше побачив (і востаннє), як на льоту замерзла і впала на землю мокра ворона. І от в такий незугарний день колонами з боку Старокостянтинова стали заходити в ППД “партизани”.
 
Дві доби – 17 і 18 листопада – пішли на те, щоб зняти техніку зі зберігання. 19 листопада полк вийшов у район зосередження. Потрібно зазначити, що переважна більшість “партизанських” механіків-водіїв танк Т-64 ніколи в очі не бачила і як цією машиною керувати не тямила абсолютно. Були навіть такі, що водили тільки Т-34. Давним-давно колись. Тому робили так: на один танк саджали мєх-вода, що прибув з Деснянської учебки, до цього танка кріпили тросами інший, де сидів за важелями “водятєл” з “партизанів”. З горем пополам в район зосередження біля Красилова в Михайлівцях полк вийшов.
 
Не знаю, як це пояснити, але на той час дивізія не мала ні командира, ні начальника штабу. Обов’язки комдива виконував його заступник по тилу підполковник Шрайбан. (Відносно цього офіцера особисто я, і всі, хто тоді проходив строкову службу в 1-у тп, дуже високої думки.) І потрібно зазначити, що розгортання дивізії до штату воєнного часу пройшло в цілому непогано.
 
Через два дні 1-й танковий полк, як і всю дивізію, повернули в ППД. І до нового року йшло бойове злагодження на танковій директрисі, що була поряд. Перед новим 1979 роком, “партизанів” відпустили додому, ми зітхнули полегшено і приготувалися до зустрічі Нового року (тут особисто мені не пощастило, за пару годин я потрапив на очі командиру полку і загримів на “губу” за “за пререкания с офицером в пьяном виде”.)
 
Найцікавіше почалося після 10 січня. Тепер розгорнули не всю дивізію, а тільки 1-й танковий полк, і почалася бойова підготовка, як цього вимагає Статут: без послаблень і спрощень.
 
Цикл – три місяці. Перший місяць знімаємо техніку зі зберігання, бойове злагодження підрозділів і бойові стрільби на директрисі, потім марш на Тучинський полігон і там відпрацьовується тільки одна вправа: наступ танкового полку в лісо-болотяній місцевості.
 
До речі, саме там мєх-води старої закалки, які ще Угорщину “визволяли”, показали нам, молодим, як вивантажувати танки з залізничних платформ просто в полі. Ось, як тут:
 

На Тучинський полігон відправляли тільки один батальйон. І в цьому був сенс.
 
Особливості місцевості на даному театрі воєнних дій багато в чому визначали хід цих воєнних дій і їхнє завершення, і геть-чисто виключало можливість використання тут великої кількості танків. Територія Білорусі і Північно-західної України покрита найбільшими в Європі лісовими масивами. На південь від залізниці Барановичі-Слуцьк-Бобруйськ розкинулося безмежне “море” лісів і боліт Полісся. Там немає автомобільних доріг і не завжди є навіть пішохідні стежини. На північ від лінії Слуцьк-Рогачів починається ще один величезний, що протягся на сотні кілометрів по обох берегах ріки Березина, лісовий район. Помережена “зеленими плямами” (Супрасльська, Біловезька, Налібокська Пущі) мапа Білорусі і в багатьох інших місцях. Втім, і світлі плями на мапі позначають зовсім не рівний і твердий степ, відносно відкриті ділянки місцевості десь заболочені, десь покриті густим переліском, порізані руслами незліченних дрібних річечок, ручаїв і струмків, притоків Прип’яті і Німана.
 
Лісо-болотиста і озерна місцевість полегшує оборонні дії і сковує маневреність наступаючих військ, змушує їх наступати вздовж доріг, в лоб найбільш сильним оборонним позиціям. На такій місцевості проштовхнути пару танкових дивізій навіть на сотню кілометрів вже сама по собі непроста задача, навіть за відсутності будь-якого противника. При наявності ж противника задача стає неймовірно складною: піхотна рота (півтори-дві сотні молодих здорових чоловіків) здатна зупинити рух танкової дивізії, просто звівши на дорозі звичайнісінький лісовий завал. Взвод мінерів, висадивши міст через лісову річечку, і замінувавши підходи до неї, може затримати наступ моторизованої дивізії на добу. Звичайні уявлення про співвідношення сил тут втрачають свій сенс: танкова рота відрізняється від танкової дивізії тільки глибиною похідної колони – розгорнутися в бойовий порядок на дорозі, затиснутій з обох боків суцільною стіною лісу чи смарагдовою зеленню болотяної драговини не зможе ні батальйон, ні полк, ні дивізія; за 250-500 метрів від місця зустрічі з противником поле бою вже не видно, а в хвості колони найзапекліший бій навіть і не чути...
 
Проти нашого батальйону противником виступав мотострілецький взвод або ж рота знаменитої 24-ї Самаро-Ульяновської, Бердичівської, Залізної, тричі Червонопрапорної, орденів Суворова і Богдана Хмельницького мотострілецької дивізії. Слова “тричі Червонопрапорна” в пишному титулі дивізії означали, що вона нагороджена трьома орденами Червоного прапора. В “Оповідях визволителя” В. Суворова – “24 Іржава, Бронекопитна, Тричі проклята”. Дивізія була парадною, в ті часи служба там йшла так, як належить, і воювати її солдатики уміли.
 
І це були не якісь там елітні диверсанти із “спецназьорів”, звичайнісінька собі піхота. Озброєння: РПГ-7, міни ТМ-62. Одноразові гранатомети на той час ще були секретними і їх на навчання не давали. Так от, вони вчилися оборонятися в тій місцевості, а ми – наступати. Причому, танковому батальйону придавався мотострілецький батальйон.
 
Норматив руху танкової колони в лісо-болотяній місцевості – 150-200 кілометрів на добу. Нашому батальйону за добу вдавалося пройти всього 10-15 кілометрів. Кожні два-три кілометри – засідка. Міни, завали – посередники списували по сім-вісім танків за раз.
 
Це я до чого?
 
Так зображають свої успіхи кацапи:
 

Так їхні “успіхи” виглядають насправді:
 

Текст писався на початку другого тижня війни з кацапами і мапи з інету на цю дату відповідно.
 
З огляду на вищевикладене, ви зрозуміли, так?
 
На цьому третю частину буду закінчувати.
 
Щиро ваш, Путнік-Страннік, Диванний Воєн, Інтернетовський Нострадамус і Кабінетний стратег. Літературна обробка і запис П. Станіславського.