Бажання людини знати своє майбутнє природне. Люди кажуть: немає пророка в своїй країні. Я не знаю, чи в природі взагалі вони існують, ці пророки. Припускаю, що все таки вони можуть бути. Але користі від них все одно ніякої: коли хто точно знає майбутнє, описати його він не зможе. Коли зможе – то співбесідник не зможе зрозуміти сказаного цим пророком. Тому будь-яке пророцтво в інформаційному розумінні має нульову цінність.
 
Ось я дванадцять років тому тут, в Українському Дурдомі пророкував “тіпа війну” на Донбасі. І шо?
 
Зараз я не буду прогнозувати найближче майбутнє. Це просто роздуми над поточною ситуацією і пошук аналогів у минулому. Ібо сказано: Nihil novi sub sole (Немає нічого нового під сонцем)
 
В нашому сьогоденні ми маємо цікаві паралелі. Вони – ці паралелі, взагалі-то, не можуть здивувати. Але обов’язково здивують, бо накопичений людством колективний досвід, який громадськістю вважається наукою і називається “історія”, не розподіляється рівномірно від покоління до покоління, а дістається тим небагатьом щасливцям, які здатні вчитися на чужих помилках.
 
На цій фразі відданий вам автор робить багатозначну паузу, даючи читачам можливість усвідомити, що серед тих щасливців він мав на увазі передусім себе.
Всього буде чотири частини. Коли ж я помилився в своїй оцінці поточної ситуації, разом посміємося над нездарою Нострадамусом. Обіцяю нічого не змінювати.
 
Як почалося все це.
 
В 1963 році в журналі “Роман-газета” був опублікований роман А. Ананьєва “Танки йдуть ромбом”. Твір про Курську битву, але там була згадка про дві битви, які закінчилися катастрофою для Червоної армії: оборона Києва і Ізюм-Барвінковська наступальна операція.
Тут була загадка, яку мені – з огляду на малолєтство і відсутність знань і досвіду – тоді розгадати не вдалося. Йшли роки, але загадка так і залишалася нерозгаданою. Здавалося, все вже було відоме про ці військові невдачі, але щось муляло, як камінчик в черевику. Розгадати вдалося тільки після знайомства з Кейстутом Закорецьким, якому ця загадка також спокою не давала. Згодом він зробив про це фільм “Промах «Грозы» 41-го”.
Дивитися тут:
https://www.youtube.com/channel/UCNFuzNfGio42Jm_21Zw4KRg/videos
(кому цікаво. Це не реклама, інформація для допитливих)
 
Я не надто палкий прихильник Висоцького, але сьогодні в Україні, як ніколи, актуальні слова цієї пісні. Їх можна вважати епіграфом до тексту, поданого нижче.

Отже, частина перша.
З 2022 року повернемося в рік 1942.

У загальну справу перемоги Сталін зробив внесок своєю роботою на штатній посаді Верховного Головнокомандувача. А також ще на кількох штатних посадах (Голови Ставки, очільника Уряду тощо). Правильність його роботи протягом війни доводить перемога у травні 1945 р. Саме він як ніхто інший володів військовою та економічною інформацією у достатньому обсязі для прийняття правильних стратегічних рішень. Крім Сталіна нікому було кваліфіковано оцінити реальність плану будь-якої військової операції з погляду забезпеченості ресурсами. І ніхто крім Сталіна не міг правильно спрямовувати роботу господарства країни в цілому в умовах військових втрат і військової необхідності.
 
Можна зауважити, що на те й існують посади Верховного Головнокомандувача та голови Уряду, щоб до них стікалася вся інформація загального характеру для прийняття правильних рішень. З одного боку, так, але з іншого боку є приклад іншого Верховного Головнокомандувача та глави уряду (рейхсканцлера) – Адольфа Гітлера. До нього також стікалася вся інформація загального характеру. І він також приймав основні стратегічні рішення. Внаслідок яких його армія програла війну, а країна виявилася окупованою військами його супротивників.
 
Це доводить, що війна є не просто планової роботою. А має і елементи невизначеності, ризику, помилкових рішень – тобто “ігрові методи управління” (як це називається мовою науки “теорія ігор”). А це вже належить до таких сфер як мистецтво та творча діяльність. Зі здатністю правильно ризикувати. Тому не кожен може фахово та своєчасно приймати правильні рішення на таких посадах. Помилки на них можуть мати дуже велику ціну. Власне, як і виявилося влітку 1941 р. Саме “неправильні політичні рішення” до 22 червня 1941 р. призвели тоді до трагедій і загрози поразки.
 
Але “помилка” сталася і її якось потрібно було виправляти.
 
Для виправлення потрібен був Верховний Головнокомандувач, який має не тільки доступ до всієї економічної інформації країни, але й вирішальний голос у справі її загального управління. Ніякий генерал, ніякий маршал – ніхто крім Сталіна не міг правильно визначити важливість та реальність будь-якої операції на фронті без ув’язки з можливостями та вимогами економіки.
А також з огляду на міжнародну ситуацію.
 
Тому не тільки Сталіну потрібні були генерали та маршали. Генерали та маршали не могли обійтися без Верховного, без цієї вищої “інстанції”, без цього “творчого суду” їхнім пропозиціям та проханням. Без того “Головного”, за якого вони могли “сховатись” у моменти невдач, які не залежать від них.
 
Звичайно, коли економіка країни працює добре, коли ресурсів накопичено достатньо, коли транспорт та тилові організації вчасно постачають усе необхідне, тоді генерали та маршали цілком успішно можуть проводити наступальні операції. Як було, наприклад, в 1944 році. У той рік “10 сталінських ударів” вивели Червону Армію до кордонів СРСР і перенесли бойові дії на територію сусідніх країн, у т. ч. до Німеччини. І остаточне “добро” на кожен із них давав особисто товариш Сталін. Саме він виявлявся сполучною ланкою між колективною думкою Генштабу та Держпланом країни.
 
Противник того року день у день слабшав. Ініціатива опинилася у своїх руках. “Комори батьківщини” день у день ставали дедалі збільшувалися. І ведення війни дедалі стабільніше перетворювалося на планову роботу військових професіоналів. І все спокійніше для Верховного. Чого не можна сказати про перші два роки війни. Особливо про найперший.
Внаслідок першого удару 22 червня 1941 року війська, зосереджені біля кордону, відійшли. Артилерія була не розгорнута, не змогла підтримати піхоту, та й побігла. Були втрачені прикордонні склади з боєприпасами (відносно небагато, але вони були ВІДОМІ військам), а боєкомплекту, що носився (возиться), було недостатньо для запеклого тривалого опору. Коли наявний боєзапас вичерпався, війська мали два виходи: 1 – здатися в полон; 2 – відступати. Склади з боєприпасами в глибині території були військам здебільшого НЕВІДОМІ. При відступі скільки могли – роздали, решту покинули чи знищили. Зупинити війська, що побігли без боєприпасів, змогли тільки на рубежі Дніпра, куди підвезли якусь дещицю снарядів. Але підвезеного мало. (Докладніше див. “Розгром Віктора Суворова” К. Закорецький) І з цим мінімумом задкували до Москви. А далі – контрудар.
 
Як уже зазначалося вище, того року через різні причини (в основі яких лежали неправильні політичні рішення) радянські генерали та маршали не змогли утримати ініціативу на фронті на свою користь. Принаймні до грудня 1941 року.
 
І ось тут роль Верховного виявилася дуже важливою. Надзвичайно.
 
Генерал, який потрапив до оточення, ніс відповідальність перед своїми бійцями та командирами. Діапазон прийнятих ним рішень звужувався до мети пробитися до своїх. А товариш Сталін відповідав перед усією країною. І він не міг спокійно чекати на результати битви за “висоту 108,5”. Тоді він свої рішення мав приймати з огляду на те, що “висота 108,5” могла бути втрачена. Звісно, буде добре, якщо утримають. Можна видати наказ: “Тримати за всяку ціну!” Але тоді не було гарантії, що його обов’язково буде виконано. Причому чому – саме Сталін і міг здогадуватися. І ось спробуй у цій чехарді змін обстановки на фронті, розриву зв’язків між заводами, виникненню інших проблем вчасно приймати правильні рішення. Але товариш Сталін зрештою зміг. Великою, звичайно, ціною, але країна втрималася.
 
Більше того, навесні 1942 р. йому довелося ухвалити дуже важливі стратегічні рішення. Надзвичайно важливі. Від них залежала доля усієї війни. І жоден генерал і маршал у цьому не могли замінити товариша Сталіна. Усі вони сховалися за його “широку спину”. Навіть Генштаб тоді на місяць опинився без начальника – ніхто не бажав братися за “таке”. Але комусь зробити “це” все ж таки треба було. А нікого більше не лишилося, крім товариша Сталіна. Ось він і провів кампанію. І як потім виявилося, цілком успішно.
 
Але за той успіх товариш Сталін ніякого ордену не отримав. Нагорода виявилася простою: перехід ініціативи до радянського Генштабу з подальшою остаточною Перемогою. І ні сам товариш Сталін, ні історики надалі не захотіли на цьому акцентувати увагу. Так стратегічна перемога товариша Сталіна у війні у травні 1942 р. виявилася невідомою. Бо формально це був час серйозних невдач на фронті. Але це тільки на перший погляд.
А щоб оцінити важливість, корисно згадати один документ листопада 1941 року: Постанова ДКО № 945 цілком таємно від 22 листопада 1941 р. “Про будівництво спеціальних сховищ у містах Саратові, Ярославлі, Горькому, Казані, Ульяновську, Куйбишеві, Сталінграді”, який зберігається в держархіві соціально-політичної історії (із статті Миколи ПАЛЬЧИКОВА “Об’єкти глибинного закладення” “Червона зірка”, 21.04.2010). Терміни будівництва призначалися надшвидкими: “ДКО ухвалює побудувати в перерахованих містах командні пункти-бомбосховища. ... Роботи розпочати 1 грудня 1941 року та закінчити до 20 січня 1942 року. Керівництво будівництвом доручити НКВС СРСР, а безпосереднє виконання робіт покласти на Метробуд НКШС СРСР... На члена ДКО товариша Берія покласти нагляд за виконанням цієї постанови. І. Сталін».
І збудували... до 15 січня. Але... так ніхто потім цими бункерами і не скористався. То навіщо їх будували? Пояснення, певне, перебуває у словах: “командні пункти-бомбосховища”. Скорочено: КП. Певне, фронтів, якби довелося залишити Москву. А така можливість враховувалася. У тій же статті у “Червоній Зірці” згадується ще один документ – наказ ДКО про евакуацію від 15.10.1941:
“Цілком таємно. ОВ.
Зважаючи на неблагополучне становище Можайської оборонної лінії ДКО ухвалив:
1. Доручити т. Молотову заявити іноземним місіям, щоб вони сьогодні ж евакуювалися в м. Куйбишев...
2. Сьогодні ж евакуювати Президію ВР, а також уряд на чолі із заступником голови РНК т. Молотова (т. Сталін евакуюється завтра чи пізніше, дивлячись по обстановці).
3. Негайно евакуюватися органам Наркомату оборони та Наркомвійськмору в м. Куйбишев, а основній групі Генштабу – до Арзамасу.
4. У разі появи військ противника біля воріт Москви доручити НКВС – т. Берія та т. Щербакову провести вибух підприємств, складів та установ, які не можна буде евакуювати, а також все електрообладнання метро (включно з водогоном та каналізацією).
Голова ДКО І. Сталін”.
Утримає РСЧА фронт під Москвою – чудово! Не втримає – нехай будуть бункери у запасі. На щастя, не знадобилися. Тому ніхто ними не скористався. Не знайшлося у німців достатньо резервів для захоплення Москви. А у РСЧА для оборони знайшлися (з Далекого Сходу). Товариш Сталін ризикнув і не помилився. Відігнали німців від Москви у грудні 1941 р. і не тільки від Москви, а й на півночі та на півдні. Видихатися почав Вермахт. Тільки й у РСЧА знайдені резерви стали вичерпуватися. А там і новий 1942 р. настав. І постало питання: як вести війну далі?
З різних мемуарів та документів відомо, що Сталін закликав не лише до оборони, а й до наступів. Проте багато резервів не виділялося. Статистика битв показувала, що не було у країни можливостей щодо проведення серйозних наступів. З багатьох причин. Для тривалих стрільб з закритих вогневих позицій потрібно багато снарядів. Але ті, що сходить з конвеєра, не готові відразу для стрільби по таблицях – вони повинні відлежатися на складах пару місяців. Причому частина “конвеєрів” на той час (якщо не більша частина) була “зірвана” з фундаментів і перебували на стадії відновлення роботи на нових територіях у тилу. А це також час. Фраза, що “верстати ставили в чисте поле і потім зводили стіни”, виглядає гарно та патріотично. Але деякі верстати на землю ставити не можна. Потрібна бетонна основа. А також стіни під 7 метрів та рейкові шляхи для кран-балки. А звичайний бетон набирає 100% міцності за 28 діб.
І мало поставити верстат, ще треба підвести до нього електрику, інші мережі, опалення (деякі технологічні процеси нижче 15 градусів робити не можна), накопичити сировину, налагодити зв’язки між суміжниками. Тощо. Зрештою все це час. Мінімум рік. І це за умови, що німці не розгорнуть наступ проти найважливіших на той момент економічних районів СРСР: московського, верхньоволзького та уральського. От якби вони їх захопили, тоді вже мріяти про штурм Рейхстагу не довелося б. Тоді своїх генералів вихваляв би противник.
Отже, головне стратегічне завдання для країни (і, власне, для Сталіна) було не пропустити німців на центральному напрямку на Москву. Категорично! І бажано, гарантовано.
Як це можна було зробити? Прорити окопи повного профілю на всьому протягу фронтів з півночі на південь? З масою ДОТів та ДЗОТів? Однієї лінії не вистачить. І десяти теж. А в умовах мото-мехвійни багато ділянок можуть виявитися зайвою тратою часу та сил.
Другий варіант: розділити фронт на ділянки та створити на кожному з них “сили швидкого реагування” – СБР. Щоб вони могли швидко переміщатися до місця прориву і створювати там варіанти загородження – НЗВ, ПЗВ (нерухомі, рухливі). Але є питання: на скільки ділянок поділити фронт? Якою чисельності має бути кожна “бригада” СБР? Чи зможуть вони вчасно доїхати до місця прориву та його ліквідувати? А якщо не зможуть і противник встигне вирватися на оперативний простір? Тоді на кілька бригад СБР першої лінії доведеться створювати бригади СБР другої лінії. Скільки? Де? “Красивого” рішення такий варіант не дає.
І це за умови, що на центральній ділянці фронту пропускати німців абсолютно неможливо! Категорично! Тобто. тут доведеться тримати угруповання досить сильне. А резервів поки що мало. Тобто, для решти фронтів залишається загроза.
 
В результаті “як не крути”, а чимось доведеться пожертвувати. Найкращим варіантом для країни був би наступ німців на південному заході в степу Великого Вигину Дону і Волги, на Північний Кавказ і далі до гір Кавказу. Територія чималенька, якщо там відступати з боями, то в результаті німці витратить якусь частину своїх резервів і (головне!) згають час, за який РСЧА нарешті отримає більш-менш прогнозовано працюючий тил з умовами його посилення.
А з іншого боку, простіше працюватиметься Генштабу.
 
Залишається досягти реалізації цього плану.
Якщо він і був, то виконати його міг лише Верховний Головнокомандувач, тобто, товариш Сталін.
 
Судячи з низки фактів, такий план обговорювався у певному колі вищих генералів і маршалів на початку літа 1942 р. Про нього навіть дізнався один із агентів Канаріса. Але є питання до операцій РСЧА весни 1942 р. Це і бої під Керчю, і наступ під Харковом, і рейд 2-ї ударної армії. Усі вони закінчилися поразкою. Але при знайомстві з їхніми подробицями впадають у вічі “помилки” в організації. Одні війська починають іти в наступ, інші чомусь “загаялися”. Одні війська йдуть уперед, послабивши охорону своїх тилів, а сусіди не поспішають допомогти. Війська йдуть уперед, витрачаючи свої запаси, поповнення яких ведеться не на належному рівні. Або йдуть затримки замість сміливої активності. Севастопіль зрештою практично кинули напризволяще. На перший погляд, дивно якось. Хіба не можна було продумати виконання операцій ретельніше? Прорахувати наслідки різних варіантів? Наперед підготувати резерви?
По-перше, якщо ППШ та протитанкові рушниці у листопаді 1941 р. під Москвою розподіляв особисто Сталін, то звідки візьметься в достатку зброя на всьому фронті через кілька місяців? У тому й питання, що з ресурсами було не густо. З’являлося, але надійно контролювати весь фронт ще дозволяло. І на самому початку 1942 р. ще було ясності в ініціативах німецьких генштабів. Тому локальні наступальні операції були корисні з кількох причин: а) як розвідка боєм; б) витрачати резерви ворога; в) показувати, що сила у РККА ще є. А “потім” (у квітні) з’явилася Директива Гітлера № 41 від 5 квітня 1942 р.
“...
I. Загальний задум.
Дотримуючись початкових основних завдань Східної кампанії, слід, зберігаючи колишнє положення на фронті групи армій “Центр”, домогтися на Півночі падіння Ленінграда і встановити зв’язок з фінами по суші, а на південному крилі [німецько-радянського] фронту здійснити прорив на Кавказ.
...
Тому необхідно перш за все зосередити для головної операції на Півдні всі наявні війська з метою знищити супротивника на підступах до Дону і потім оволодіти кавказькими нафтовими районами і перевалами через Кавказький хребет. ...”
Як швидко її текст опинився на столі у Сталіна?
 

І чи опинився взагалі?
 
А навіть якщо й не опинився, “чекати біля моря погоди” Сталін не МІГ! Це було непрактично. Наближалося літо, а з ним і період німецької активності. ДЕ??? Тільки не на центральному напрямку!! Будь-яким чином відсунути її на південь! Ось там, у донських степах, нехай і витрачають час та ресурси. Але “відсунути” потрібно дуже акуратно. Щоб німецький генштаб не відчув, що працює “під ковпаком” у радянського. Без певних втрат таку операцію здійснити не вдасться. І щоб знали про її сутність якнайменше присвячених. Найімовірніше, спочатку авторами такого плану могли бути лише двоє – Шапошников та Сталін. Шапошников як радник, а Сталін як уважний слухач, ретельний аналітик на основі військової та економічної інформації та як уповноважена особа, яка має право віддавати будь-які накази (БУДЬ-ЯКІ!!!) на найвищому рівні.
 
І жоден генерал чи маршал не міг замінити його у такій справі. Тим більше, не міг його замінити жоден із цивільних. А ціною була відповідь на запитання: хто переможе у війні? Бо для перемоги СРСР необхідно виграти часу щонайменше півроку (для початку). З умовою збереження за радянською владою промисловості навколо Москви і далі Схід.
 
І звернемося до дат. З “Короткої історії” війни 1965 р. сторінка 162-163: “...23 травня [1942 року] 6-а німецька армія, яка наставала з півночі, і війська групи "Клейст", що наступали з півдня, з’єдналися в районі на південь від Балаклеї. Війська 6, 57-ої армій та групи генерала Л.В. Бобкіна були оточені. З 24 по 29 травня вони вели важку боротьбу з переважаючими силами. ...
Внаслідок наших невдач у районі Харкова обстановка на південному крилі радянсько-німецького фронту докорінно змінилася на користь противника. Зрізавши барвінківський виступ, німецькі війська зайняли вигідні вихідні позиції для подальшого наступу”.
Куди? Куди їм можна було наступати найуспішніше? На Вороніж і далі їх не пустили. Принаймні опір чинили доволі серйозний. А ось на південний схід на Сталінград та Кавказ німці просуватися змогли.
 
У цей час у радянського Генштабу на два місяці не виявилося начальника. 24 квітня Сталін телефоном повідомив генерала Василевського, що Ставка змушена звільнити Шапошникова від роботи за станом здоров’я, а тимчасово обов’язки начальника Генштабу покласти на нього, який на той час був ще генерал-лейтенантом! Звання генерал-полковника він отримав 26.04.1942. Але остаточний офіційний наказ НКО про звільнення Шапошникова був оголошений чомусь у “кінці травня”. І протягом травня-червня 1942 року Сталін просить (!?!?) Василевського погодитися прийняти Генштаб. Василевський всіма силами відбрикується, доки 26.06.42 його таки затвердили наказом Ставки.
 
Дивна ситуація. На фронті ледь-ледь встановився слабкий паритет сил із супротивником, що будь-який момент може порушитися. Серйозних стратегічних резервів немає. У цей час відбуваються різні наступальні операції (Крим, Харків, північний захід) з не зовсім грамотним управлінням. Висновки Генштабу при цьому погано враховуються. А його начальник узагалі усувається від справ, нового ж довго не можуть знайти, просять Василевського, той навідріз відмовляється. Що відбувається?
 
21.04.42 відбувається ще одна дивна подія – генерал Самохін, який летів на фронт, потрапляє до німців (разом з комплектом якихось важливих документів за радянськими планами на літо 1942 р.). Один наступ (на Курськ) був скасований. Проте не на Харків А в середину майже тижня боїв оточених радянських військ під Харковом радянський Генштаб був нагороджений у повному складі. Про що було зроблено групове фото на згадку.
 
Пропоную проаналізувати. Щоб у якийсь день офіцери прийшли отримувати нагороди, вони щонайменше попереднього дня мали дізнатися про це (у даному випадку – 25 травня). А щоб їм повідомили про нагородження, має вийти наказ, на проходження якого по інстанціях також потрібна щонайменше доба (тобто 24 травня). Але наказ щодо Генштабу може ухвалити лише Верховний у зв’язку з якоюсь подією на фронті, яка сталася ще раніше (у нашому випадку – не пізніше вечора 23 травня 1942 року). Залишається з’ясувати, чи сталося щось важливе на радянсько-німецькому фронті 23 травня 1942 року?
 
Можу запропонувати звернутися до наведеної вище цитати і почитати, що “23 травня [1942 року] 6-а німецька армія, яка наступала з півночі, і війська групи “Клейст”, що настали з півдня, з’єдналися в районі на південь від Балаклеї...”
Ось він день стратегічної перемоги Сталіна у війні!
На цьому першу частину буду закінчувати.
 
Щиро ваш, Путнік-Страннік, Диванний Воєн, Інтернетовський Нострадамус і Кабінетний стратег. Літературна обробка і запис П. Станіславського.
Друга частина невдовзі.