За великим рахунком, Порошенку підійшла б будь-яка система управління. Демократія йому сподобалася б навіть більше. За демократії Президент такої країни, як наша, не відповідав би за перебіг життя, не напружувався аж надто і насолоджувався своїм приємним становищем, адже він все одно перебував би на верхівці і над ним нікого не було б.
 
Але пану Петру випала автократія і він її сприймав прагматично. Ще б пак - прожив за автократії все попереднє життя, пізнав на смак і дотик всі її можливості і механізми. І точно знає головний закон автократії - збереження статус-кво.
 
Стійкість автократичного устрою і стабільність його функціонування є запорукою подальшого успішного перебування на посаді Президента.
 
Імперативом стійкості-стабільності автократії є наступна умова: жоден з гравців на внутрішньому полі не повинен стати домінуючим - ні олігархи, ні середній клас, ні навіть Президент. Всі адекватні акціонери автократії притримуються цієї умови. Порушників чекає обструкція (приклад Бєні яскраво про це свідчить).
 
Як свідчить перебіг внутрішнього політичного і соціального життя, Президент діє неквапливо, обережно і досить ефективно. Він використав Міхо для нейтралізації планів Бєні з'їсти Ахметова з його активами і стати хазяїном південного сходу. Він не дає можливості збільшуватися середньому класу в чисельності і в грошах. Він нейтралізує конкурентів, які мають шанс захопити верхівку автократії. Отже підтримувати стійкість-стабільність системи йому під силу. Якби не вимоги донорів (попередники пана Петра цих вимог не виконували), то дві президентські каденції були б точно за паном Порошенко.
 
Отже, президент Порошенко має вести гру з донорами.
 
В донорів уривається терпець. Вони розуміють, що Україна булькає в дефолті внаслідок консервативності системи управління. Тому гроші донорів (частина яких так чи інакше розтікається по кишенях акціонерів системи) лише тримають на плаву нежиттєздатне створіння.
 
Донори знаходяться під впливом двох взаємно протилежних мотивацій: вони змушені рятувати Україну тому що в ній застрягли і тепер не можуть кинути, і вони хочуть звідси піти, бо Україна не демонструє прогресу.
 
Президент все це розуміє і використовує. Йому важливо зберегти автократію в стабільності будь-яким шляхом. Тому він до останньої можливості уникає виконувати вимоги донорів, а коли вже справи йдуть до реального дефолту, він робить маленьку поступку. Так змінили Генпрокурора, так створили НАБУ (в результаті система до них пристосувалася). Так, начебто запускають процес створення антикорупційного суду.
 
Тим не менше, Вашингтон завжди тримає в задній кишені варіант замирення з Москвою, який обіцяє американським корпораціям скажені прибутки з російського ринку. Якщо таке станеться, дефолт і соціальну турбулентність нам не оминути. Як тоді поведеться український Президент? Де він шукатиме підтримку?
 
Отже, Президент балансує на межі дефолту.
 
Хитким станом Порошенка можуть скористатися інші претенденти на кермо автократії, яких (можливо!) підтримає частина суспільства. Тоді Президент (і ті, хто при ньому користається унікальними можливостями, в тому сенсі, що ці можливості є цілком зумовленими перебуванням саме пана Петра на посаді президента) почнуть шукати підтримку (і вкладатися в неї) в інших частинах суспільства.
 
І такі частини є. Згадаємо хоча б про націоналістичні партії (об'єднання, асамблеї, угрупування тощо). Вони займають доволі помітну частину політичного спектру країни. В цій частині спектру ми можемо вгледіти дві смуги. Одну з них можна назвати ліберальною (прозахідною), іншу - консервативною (ізоляціоністською).
 
Ліберальна частина націоналістичного спектру прагне завести Україну в простір західної цивілізації. Вона відстоює відкритість і права людини.
 
Консервативна частина не прагне до асоціацій з іншими спільнотами, вважаючи, що консенсус є не той інструмент політики, якого зараз потребує Україна.
 
Відмінності між двома патріотичними частинами політичного спектру виявляють себе в повний зріст коли йдеться про ставлення до автократичної системи управління, точніше - до стилю і характеру внутрішньої діяльності Президента (АП).
 
Дійсно, ліберальні націоналісти (за підтримки Вашингтону) вважають т. зв. "корупцію" головним гальмом на шляху побудови успішної країни. Вони вважають причиною негараздів і загрозою для суверенітету країни "кришування" Президентом (чи навіть сприяння ним!) цієї "корупції". Отже, ліберальні націоналісти прагнуть переобрання Президента.
 
Консервативні націоналісти, які взагалі негативно ставляться до ліберальних цінностей, не мають нічого проти автократичної системи і в основному підтримують діючого Президента. Саме на них, як можна очікувати, поставить президент Порошенко, коли стабільність системи опиниться під критичною загрозою.